Бог проколов ліве вухо,
а ще зробив собі ірокез.
Через тиждень бог щез.
У кімнаті зробилося глухо.
Він мандрував країною,
ночував лише у наметах
і заїдав сухою мівіною
рок-пісні на старих касетах.
Щодня напивався сильно
і починав бійки в барах.
Бог почувався вільним.
Він не бував на парах.
Але згодом таки змінився.
Кинув курити, віддав борги
і, зрештою, перетворився
в людину, як всі боги.
Не залишилось більше нічого,
крім сережки у лівому вусі.
Як пам’ять, що він був богом.
Як спогад про всемогутність.
Цей дощ біля вікон гуртожитку.
Ця мокра трава. І цегла.
Скільки б не було прожито,
ніхто не потрапить до пекла.
Бо післяобіддя не сонячне.
Бо зараз це все, що я знаю.
Як би не було боляче,
ніхто не потрапить до раю.
Плач тепер на балконі
і довго трясись від морозу.
Плач і ховай у долоні
свої проспиртовані сльози.
Якщо цегли міцно триматись.
Якщо довго слухати дощ.
Інколи може здатись,
що за спиною є хтось,
кого точно більше немає,
хто точно не хоче бути.
Пам’ять — це те, що тримає
тебе, як військовий — редути.
Ці мокрі, розлізлі недопалки.
Ці мокрі, розлючені очі.
Пам’ять — це просто дотики,
від яких усе кровоточить.
Відкладемо це до кращих часів.
Нашу спрагу
і наше бажання.
Бо я ж знаю —
ти у мене всередині.
Спиш
під моєю шкірою.
Розтікаєшся
моєю кров’ю.
Тримаєшся моїх ребер.
Тримайся їх міцно.
Чіпляйся за них,
як за те останнє,
що лишається
після кінця.
Тримайся їх міцно.
Як паломники —
свого маршруту.
Як дванадцятеро —
свого човна.
Тримайся моїх ребер.
Тримайся.
Бо я ж знаю —
усе це не просто так.
І моя кров
закипає
не сама по собі.
І хтось проростає
щетиною на обличчі.
І каже моєму серцю:
бийся, давай, бийся.
І тримається
ребер.
Відкладемо це до кращих часів.
А зараз
нехай дерева
мовчать.
Нехай книги
залишаються закритими.
Пам’ятай тільки
закипати моєю кров’ю.
Проростати щетиною.
І триматися ребер.
Амінь.
Артур Дронь
Україна, м.Львів
