Посадити б дерево за кожен гріх ,
лиш не знаю скільки, чого й кому.
Тим кого я на смерть у собі прирік,
тільки перше для себе саджу чомусь.
Їх вбирає в себе чорна земля ,
кожен корінець йде на глибину ,
в кожного корінчика є ім’я,
але мого немає у них чомусь.
Коли нас не буде, будуть вони ,
виростуть розлогі, як ці степи ,
і не буде в лісі цьому вини ,
ліс, він мужньо усе стерпить.
Посадити б дерево за кожен гріх,
кожен гріх, що дихає в мене вогнем,
тим кого я на смерть у собі прирік ,
але в мене немає стількох дерев…
Дерево виросло, дереву соромно за свою величезну тінь,
випито , сказано, або загублено десь половину речей.
Совість не совість, дзвін, що не дзвонить і поготів,
дерево дихає, перекидаючи небо через плече.
До нього йдуть люди, несуть хліб і вино,
спустившись зі своїх пагорбів і горищ.
Дерево чому тобі соромно? Тобі ж цього не дано.
Дивись, як танцюють люди, які не мають обличь ,
дивись, як танцюють люди без злості і без пихи,
зливаються в одне і є щось у тому злитті,
дякуючи тобі, сюди повернулись птахи,
вперше в чиємусь житті. ..
Повернулись, щоб жити та будувати дім,
коли з-під кореня вирветься джерело.
Дивись, як танцюють люди і зовсім не соромно їм.
Дерево чому тобі соромно? Для чого тоді росло?
Солеварня (Дрогобичу )
Це тобі не сидіти в книгарні,
вічно шукати зриме й незриме ,
подивися на цій солеварні
ніхто не знає віршів про зиму.
Тут є спокій та для зимівлі
і цього на достатньо звісно,
як тобі стояти біля будівлі,
яка старша за твоє місто…
Доки горять благородні дерева,
потріскуючи під казанами,
зима повільно йде на кінцеву,
і що тоді буде з нами?
Що тоді буде? Чи все намарно?
Снігу, як гостей в кінці весілля,
як тобі бути на солеварні?
Як тобі бути сіллю?
Ігор Мисяк
Україна, Київ
