1200 листів до Михайла Коцюбинського

0
169

Завдяки листуванню з Коцюбинським його дописувач-швед вивчив українську мову.

До настання «ери соціальних мереж», яка змінила форму людської комунікації, читати чужі листи за життя адресатів уважалося непристойним. Та коли останні полишали цей світ, завіса над таємницею їхнього листування піднімалася і всі викладені на папір думки й почуття (часом приховані від загалу) ставали надбанням нащадків, а нерідко – народу і навіть людства.

Про це пише ukrinform.ua.

Одним із таких спадків, залишених по собі нашими далекими предками, є колекція з понад 1200 листів до класика української літератури Михайла Коцюбинського, що зберігається у Чернігові. Цінність цієї кореспонденції – в тому, що надсилалася вона не просто читачами, а відомими літераторами, видавцями, художниками, громадськими діячами, із якими листувався письменник. Загалом це – близько 200 осіб. Як зауважила заступниця директора з наукової роботи Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Наталія Коцюбинська, наприкінці XIX — поч. XX століття епістолярна комунікація (шляхом листування) була дуже розвинена. Завдяки цьому сьогодні ми маємо можливість не лише «легально» почитати чужі листи (що завжди цікаво), а й пізнати відомих людей глибше, ніж це дозволяє їхня офіційна біографія, дізнатися, чим вони переймалися, як вирішували ділові питання, зрозуміти, що вони теж мали подібні нашим проблеми й при цьому жили «не хлібом єдиним»…

Звідки, хто й про що писав дуже популярному й шанованому у свій час письменнику, ми й розкажемо тут зі слів пані Наталії.

Наталія Коцюбинська
Наталія Коцюбинська

ТРИМАВ УСІ НИТОЧКИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ

Географія листування Михайла Коцюбинського, який мешкав із родиною в Чернігові, була надзвичайно широкою. Йому писали з усіх куточків України: зі сходу (Бахмута, Катеринослава, Харкова, Воронежа, Глухова), заходу (Львова, Бережан, Снятина, Чернівців, Коломиї, Косова, Дрогобича), півдня (Херсона, Одеси, Севастополя, Євпаторії), центрального регіону (Києва, Полтави, Лубен, Миргорода, Умані, Житомира). У авторитетного письменника часто питали поради, надсилали йому свої рукописи, консультувалися з тих чи інших питань.

— Усі ниточки тогочасного літературного життя Михайло Коцюбинський фактично тримав у своїх руках, – зазначає заступниця директора музею і перераховує ще й країни, звідки письменник отримував кореспонденцію: Австрія, Польща, Німеччина, Чехія, Швеція, Італія… Як бачимо, і без сьогоднішньої електронної системи комунікації люди понад століття тому мали можливість доносити одне одному свої думки, сподівання, почуття.

Писати до Коцюбинського адресанти намагалися українською мовою, навіть із-за кордону. Але то були або знайомі-земляки, або перекладачі його творів. Останні через творчість письменників прагнули розповісти Європі й цілому світові про Україну й українську літературу, і Коцюбинського дуже цінували.

— Один із перекладачів чеською мовою Вікентій Хорват йому писав: «Ви – художник особливий. Тільки для вас кожен повинен вивчити українську мову», – розповідає пані Наталія.

Цікавою, каже вона, була історія зі шведським професором Альфредом Єнсеном – істориком, дослідником Північної війни з Росією та шляху війська короля Карла XII. Коли у квітні 1909 року він із професійною метою приїздив на Чернігівщину й дізнався, що тут живе відомий письменник, то напросився до нього в гості. Єнсен трішки знав російську мову, познайомився з Коцюбинським, і той подарував йому збірку своїх оповідань. Професор ними так зацікавився, що, приїхавши додому, став їх перекладати на шведську і почав активно листуватися з письменником. У чернігівському музеї збереглося понад 40 його листів.

— Перші листи Єнсена – а це була мішанина шведської і російської мов – дуже важко читати. А вже останні – майже всі писані українською, тобто людина опанувала нашу мову заради листування з Коцюбинським, – зазначає співрозмовниця.

За її словами, Альфред Єнсен не тільки переклав збірочку творів письменника, а й у своєму університеті читав студентам лекцію про українську літературу й Михайла Коцюбинського, якого вважав одним із кращих белетристів початку ХХ сторіччя. У листах шведський професор запрошував письменника до себе в гості, але в того так і не склалося з’їздити у Стокгольм.

ДАЛЕКІ БЛИЗЬКІ ДРУЗІ

У колекції листів до Коцюбинського від одних адресантів збереглося по кілька поштових відправлень (від 1 до 5), від інших – десятки. Найбільше – 99 – від Володимира Гнатюка. Він був секретарем Львівського наукового товариства ім. Т.Шевченка й часопису «Науковий вісник», у якому друкувався чернігівський автор. Познайомилися чоловіки заочно і спочатку тільки листувалися, причому виключно в діловому тоні. Та згодом листування переросло в щиру дружбу. Навіть на відстані Гнатюк став настільки близьким Коцюбинському, що той став ділитися з ним своїми проблемами, пов’язаними зі здоров’ям, безгрошів’ям та родиною.

Особисто друзі за листуванням познайомилися у Львові в 1905 році. Саме тоді Гнатюк запросив Коцюбинського у карпатське село Криворівню, звідки пізніше письменник привіз свої «Тіні забутих предків».

— Володимир Гнатюк дуже цінував талант і твори Коцюбинського, він розумів їхнє значення й дуже хотів, аби письменник написав щось про карпатський край та гуцулів. Він знав, що то буде справжня перлина літератури, і всіляко сприяв її появі. Ледь не в кожному листі Гнатюк зазиває Коцюбинського до Карпат, надсилає йому книжечки й матеріали, які можуть зацікавити. От завдяки цьому листуванню, можна сказати, і з’явився на світ такий чудовий твір, – зазначає пані Наталія.

Дуже багато листів (68), продовжує вона, збереглося від історика, громадського та політичного діяча Михайла Грушевського. Він на той час був редактором «Літературно-наукового вісника», листування вів ділове, але і з нього видно, як Грушевський цінував Коцюбинського й переживав за його здоров’я. Коли в 1909 році лікарі порадили письменнику поїхати на оздоровлення до Італії, редактор написав йому, що часопис виділяє 300 рублів безповоротної допомоги на поїздку, ще й виплачує гонорар за оповідання. Отриманої суми Коцюбинському було на Італію якраз достатньо.

Цікавими за змістом є 46 листів від громадського діяча, видавця, мецената української літератури Євгена Чикаленка. Між ним і Коцюбинським були щирі й приязні стосунки. І хоча письменник, який мав слабке здоров’я і був незаможним, ніколи ні в кого грошей не просив, Чикаленко, розуміючи, що сили Коцюбинського покидають, дуже йому допоміг. Саме з його подачі в 1911 році «Товариство підмоги літературі, науці і штуці» («штука» тут – мистецтво —авт.) призначило письменнику стипендію в розмірі 2 тисяч рублів на рік.

— Коцюбинський тоді писав меценату: «Ця новина просто оглушила мене. Я ходив, як у тумані, як уві сні кілька днів. Щиро дякую за таку увагу до моєї персони, тому що я дійсно тепер зможу залишити працю і повністю віддатися літературі», – цитує відповідь літератора Наталія Коцюбинська.

Утім, із жалем зазначає вона, після призначення стипендії письменник прожив усього півтора року.

Аж 72 листи в колекції належать перу літературного критика, публіциста й перекладача Михайла Могилянського. Він – уродженець Чернігова, а коли мешкав у Санкт-Петербурзі, то перекладав твори Коцюбинського російською мовою. Активно листуючись із письменником, він радився з ним щодо використання різних слів і зворотів, надсилав перекладені тексти йому на вичитку. Коцюбинський, говорить пані Наталія, був дуже прискіпливим до своїх творів, які виходили друком, і завжди вимагав від видавництв надсилати йому на ознайомлення коректуру.

ЛЮБИЙ БРАТЕ!”

Листи до Михайла Коцюбинського є яскравим зразком культури спілкування інтелігенції кінця XIX — початку XX століття. І мова була трохи не така, як зараз, і прощання, і звертання. Останні відрізнялись особливою шанобливістю, підкреслювали ставлення дописувачів до адресата, свідчили про рівень стосунків – ділових або дружніх: «Високошановний добродію!», «Вельможний пане!», «Коханий Михайле Михайловичу!», «Дорогий друже!», «Щиро коханий!», «Многоуважаемый пане, милый друг!”… У листах членів «Братства тарасівців» – нелегальної політичної організації, у яку в молоді роки входив також Коцюбинський, зустрічається звернення «Дорогий брате!» і «Любий брате!». Незважаючи на короткий період існування організації, таке дружнє звертання колишні «братчики» зберегли на все життя.

Кожен із дописувачів «кланявся» чи передавав вітання дружині – незалежно від того, чи знав її особисто. Інших членів родини – матір та дітей – згадували люди, які перебували у близьких стосунках із родиною Коцюбинських. Прощалися тепло й шанобливо: «Посилаю сердечне поздоровлення і щасти біг у Ваших задумах. Ваш Ів. Франко»; «Ваш серцем Є. Чикаленко»; «З глибоким поважанням Володимир Гнатюк»; «Здоровлю сердечно. Ваш С. Томашівський»; «Ваш душею М. Чернявський»…

— Культура спілкування була на дуже високому рівні. З листів розумієш, що люди поважали одне одного, були вихованими й культурними», – зауважує пані Наталія.

Вона вважає, що знайомство з цими листами, які дозволяють «побувати» серед людей іншої епохи й поспостерігати їхнє життя, якоюсь мірою можна прирівняти до читання художньої літератури – настільки це цікаво.

У колі спілкування з чернігівським письменником були найвідоміші на той час громадські, культурні, мистецькі, літературні діячі – люди, які творили тогочасну українську культуру і демонстрували її світові. Окрім вищезгаданих осіб, Коцюбинському писали Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Борис Грінченко, Валентин Леонтович, подружжя Русових, Старицькі, письменники Андрій Чайковський, Ольга Кобилянська, Панас Мирний та Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, композитор Микола Лисенко…

— Листи, які вони залишили нам, – це дух епохи! Не було б їх – і ми багато б чого не знали про ті часи і цих людей, тодішню культуру спілкування. Зараз ми живемо в епоху інформатизації, зникають паперові носії інформації, навіть друкована преса зникає, тож невідомо, що залишиться нашим нащадкам. Техніці, цифровим носіям властиво рано чи пізно виходити з ладу, і наше XXI сторіччя може виявитись зовсім не таким багатим на інтелектуальну спадщину, як хотілося б. На тлі цієї перспективи наші паперові експонати мають особливу цінність. Адже, якщо їх зберігати в нормальних умовах, вони можуть «жити» дуже довго, – констатує заступниця директора музейної установи.

Аби зробити листи до Коцюбинського доступними широкому загалу, на початку 1990-х років музей-заповідник вирішив їх опублікувати і почав підготовчу роботу. То була дуже копітка і ґрунтовна праця, яка тривала понад 10 років. Адже треба було розібрати всі почерки, всі слова, виправити помилки, опрацювати зміст, відкорегувати тексти… Цим займався практично весь науковий колектив музею. У 2002-2003 роках «Листи до Михайла Коцюбинського» вийшли в чотирьох томах досить великим накладом 1000 примірників. Книжки швидко розійшлися Україною, а частину музей залишив у себе для продажу всім, хто зацікавиться.

«ТВОРЧА ЛАБОРАТОРІЯ» ТА ПРИЖИТТЄВІ ВИДАННЯ

Листи до Коцюбинського, як зазначила пані Наталія, – це лише одна складова великого особистого архіву письменника, яким пишається чернігівський музей. А от найціннішою його частиною вважаються рукописи творів автора з усіма правками, новими словами чи зворотами. Музейники називають ті креслені-перекреслені тексти «творчою лабораторією» Коцюбинського. Попрацювати з ними до музею часом приїздять дослідники літератури, мовознавці, науковці. Вони вивчають текстологію, будову речень та пишуть дисертації.

Загалом колекція чернігівського музею Коцюбинського налічує понад 20 тисяч одиниць основного фонду. Особистий архів і творча спадщина письменника зберігаються у фондосховищі, а в меморіальному будинку, де він мешкав із родиною, відвідувачам представлені, в основному, предмети побуту. Хоча й серед них є дещо варте уваги з інтелектуального надбання. Це – особиста бібліотека Михайла Коцюбинського, яка налічує понад 1500 найменувань різних видань. Серед них з півтори сотні книг, які автори дарували колезі-письменнику зі своїми автографами. Це, зокрема, твори Івана Франка, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Богдана Лепкого, Лесі Українки, Олени Пчілки та багатьох інших видатних українських літераторів. Ще однією особливою цінністю бібліотеки є прижиттєві видання творів самого Михайла Коцюбинського, які виходили у світ на початку 1900-х років.

Про артефакти національного інтелектуально-духовного спадку ми згадуємо не так часто, як вони того заслуговують. Можливо тому, що ці речі не настільки помітні й привабливі, щоб їх хотілося розглядати. Та від цього вони не менш цінні для нас та наступних поколінь, яким, можливо, колись, по завершенню цифрової епохи, доведеться заново вчитися живому людському спілкуванню…

Наталія Потапчук, Чернігів
Фото автора і надані музеєм-заповідником Михайла Коцюбинського

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я