Поширення української літератури за кордоном – один із пріоритетних напрямків сучасної соціокультурної політики. В умовах війни цей процес виходить на новий рівень у зв’язку з усвідомленням простої формули, яку мені кілька років тому в довірливій розмові афористично вивів неодмінний секретар Королівської академії французької мови і літератури Бельгії незабутній Жак Де Деккер: «культура – це те, що коштує найменше, але приносить найбільше». Ті держави, котрі це вчасно усвідомили, утвердили через культурну політику свою національну ідентичність, продемонстрували світові винятковість і здобули певну незалежність або ж інтегрувались у ширші культурні (а відтак – і політично-економічні) ареали. Таким чином, українська література як осібне явище у світовій цивілізації може виявитися одним із ключів до карбування України на мапі світу саме як держави з неповторним надбанням культури. Інструментів для досягнення такого ефекту може бути багато, і не всі з них (і навіть уже наявні – не повною мірою) задіяно. Акцент на комерційній складовій вписується в контекст сучасної культурної політики, але водночас має бути усвідомлення, що інформативно-медійна складова (до якої часто зводяться презентовані твори) не має заступати (а – підсилювати) ознайомлення з тими явищами, які, власне, стають осердям духовного досвіду української культури і які здатні розкрити виняткову сутність української духовної матриці, проектованої в оригінальну картину світу, що вирізняє Україну і серед слов’янських, і серед постколоніальних культур. Носіями такого культурного коду постають передусім класичні твори художньої літератури, в орбіті яких формувалася українська самосвідомість, але й ті сучасні тексти, у яких закладено потенціал як до продовження культурної традиції, так і до варіювання його відповідно до теперішнього соціокультурного контексту.
Російська агресія супроти України гостро актуалізувала потребу адекватного представлення української літератури за кордоном із метою включення цієї рецепції в загальну соціокультурну парадигму європейської цивілізації в її зіткненні із войовничо налаштованим путінським режимом азіатського тоталітарного зразка. У цьому контексті, коли прояви геноциду українського народу набули загрозливих форм, проблема адекватної рецепції української культурної спадщини вимагає критичної оцінки та вироблення подальших перспектив. Контекст російсько-української війни в інформаційному полі пов’язаний із насадженням колонізаційних наративів про єдність російсько-українсько-білоруської та ширше – нової радянської культурної спільності, яка передбачає відновлення територіальної цілісності СРСР і / або Російської імперії, що в мистецькому плані передбачає примат російської культури як культури метрополії, із домінуванням концепцій офіційної російської історіографії, й відповідно – донесенням не лише засобами політичної, але й культурної дипломатії тез про націоналістичну заідеологізованість (з відчутними зовнішніми впливами) історіографії української, а відповідно – і плекання ідей про вторинність українського мистецького процесу як провінційного на відміну від високої літератури російської метрополії. І хоча таке ідеологічне спрямування суперечить об’єктивним чинникам історичного та культурного процесу (зокрема на полі красного письменства) розвитку української нації, високий мистецький рівень якого добре відомий усім україністам, багатолітня експансія російських наративів у інформаційному просторі зарубіжних країн призвела до відповідних наслідків, які в контексті російсько-української війни постали ще разючіше. За таких умов, поширення української літератури у світі набуває особливої актуальності й вимагає переоцінки та корекції.
Одним із інструментів досягнення адекватного представлення української літератури за кордоном видається налагодження тісніших контактів із провідними зарубіжними письменниками-перекладачами. Маємо усвідомлювати, що наша література (як класична, так і сучасна) представлена за кордоном здебільшого перекладами діаспорних ентузіастів, які, відтворюючи за кордоном українських авторів, не досягають мейнстриму культурного життя країн, оскільки не мають відповідного авторитету для входження у найвищі мистецькі кола. Виняток становить низка відомих славістів або інтегрованих у літературний процес письменників-перекладачів із українським корінням чи передусім із ентузіазму зацікавлених українським культурним продуктом. Саме їхнє залучення до міжнародних проектів за підтримки державних і приватних програм, спрямованих на поширення української культури, видається ключовим. Серед можливих напрямків такої співпраці – створення міжнародного центру художнього перекладу української літератури, який міг би координувати такий процес (зокрема задля вироблення канону української літератури для перекладу за кордоном – відповідно до певних культурних ареалів), проведення міжнародних симпозіумів перекладачів української літератури, забезпечення програм резиденцій для зарубіжних письменників-перекладачів і українських письменників, а також залучених українських перекладачів зарубіжної літератури, посилення і заснування низки міжнародних літературних нагород за внесок у поширення української культури тощо. За умови вдалої організації такого процесу він міг би здобути всесвітнє визнання.
Одним із доволі успішних кроків на цьому шляху стало проведення Міжнародного фестивалю письменників-перекладачів «КочурФест» у Києві й Ірпені. Авжеж, саме Ірпеню присвячували свої поезії Андрій Малишко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Павло Загребельний, Олексій Довгий, Іван Драч, Дмитро Павличко та Ліна Костенко, і знані сучасники, і молоді митці, для яких упродовж десятиліть на традиційних спілчанських нарадах літераторів відчинялися двері до Храму Літератури. Саме в Ірпені в орбіті патріарха українського художнього перекладу Григорія Кочура згуртувалися дивовижні творчі сили. Взоруючись на своїх учителів із ґрона неокласиків, продовжуючи мистецький подвиг Максима Рильського, автор легендарних «Відлунь…» плекав не лише українські перекладацькі кадри (від конгеніального побратима Миколи Лукаша і шістдесятницької когорти до молодших, а нині – провідних тлумачів і перекладознавців), але й опікувався поширенням нашого красного письменства за кордоном, зокрема беручи участь у переданні за «залізну завісу» авторів репресованих і гнаних, укладанні антологій української поезії німецькою, польською, угорською та словацькою. Те, що така ініціатива знайшла підтримку динамічного колективу Ірпінської міської ради, флагмана українського видавничого ринку «Саміт-Книга» під керівництвом Івана Степуріна та Літературного музею Г.Кочура та берегині імені Майстра Марії Кочур – свідчить про далекоглядність цих інституцій.
Коли після успішного проведення у 2016 р. в Парижі Міжнародного поетичного конгресу лауреатів літературного конкурсу «Любов до свободи», зорганізованого Європейською академією наук, мистецтв і літератури в Парижі, Правління цієї поважної організації під егідою Сенату Франції та ЮНЕСКО запропонувало мені посаду Міжнародного секретаря секції літератури, погодився, плекаючи сподівання на поширення й української культури. Адже ця установа має на мeті розвій зв’язків поміж науковою і мистецькою сферами людської діяльності задля пошуків відповідей на глобальні виклики для сучасного суспільства. Така глобальна діяльність видається можливою з огляду на винятковий склад ЄАНМЛ: понад 40 лауреатів Нобелівської премії з різноманітних галузей, дійсні члени понад 55 Національних академій із численних країн, об’єднані в Комітет вищих інституцій, а також Почесний комітет, у роботі якого беруть участь відомі громадсько-політичні й культурні діячі, а також представники міждержавних установ високого рівня.
В умовах війни Міжнародний фестиваль письменників-перекладачів імені Григорія Кочура став важливим соціокультурним чинником. Від перших днів повномасштабного вторгнення його організатори прийняли рішення про потребу активного залучення у роботу з використання наявних зарубіжних зв’язків задля інформаційного спротиву російським ідеологічним наративам і артикуляцію іншої інтерпретаційної моделі, за якою історично обумовленим культурним центром східно-слов’янського регіону є Київщина як спадкоємиця києво-руської традиції, як багатовіковий акумулятор європейського цивілізаційного коду і як реформатор московської азіатської культурної моделі – саме у плані європеїзації. Така оптика передбачала як модель – забезпечення України необхідними військовими, соціально-економічними та культурними ресурсами задля збереження її як органічної частини європейської цивілізації для блокування російської воєнної та культурної експансії на Захід, із подальшою інтеграцією в європейський і євроатлантичний простір.
Для достовірного інформування про поточну воєнну ситуацію, її передумови і перспективи, включно з поширенням наведених вище наративів відбулося понад 100 виступів у зарубіжних ЗМІ (телебачення, радіо, преса, електронні ЗМІ та їхні аналоги) Албанії, Бельгії, Бразилії, Грузії, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Канади, Польщі, Румунії, Словенії, Франції, Чехії, Швейцарії та інших країн. До того ж, одержано понад 50 листів підтримки від міжнародних організацій – від Азербайджану до Японії, зокрема профільних творчих письменницьких спілок, державних академій, літературно-мистецьких організацій і громадських об’єднань, окремих відомих культурних діячів. Після моніторингу наявних книжкових проектів у співпраці з ними реалізовано низку видань і заплановано подальшу співпрацю. Серед здійснених видань – двотомна «Історія українського народу» Михайла Грушевського та Антологія української поезії від Тараса Шевченка до наших днів «Сонячні кларнети» французькою мовою (також видана італійською й албанською). На завершальній стадії – оновлена «Антологія української літератури від ХІ до ХІХ ст.» французькою в упорядкуванні Михайла Грушевського. Такі приклади свідчать, яким чином обрана за основу києво-центрична та європейсько-центрична інтерпретаційна модель дозволяє на практиці сприяти поширенню інформаційного спротиву російським тоталітарним наративам із реабілітації радянської та імперської колонізаційних моделей, розповсюджених у західному світі.
4-й «КочурФест» відбувся в дуже непростих умовах. Тим відчутніша була підтримка Ірпінської міської ради, Товариства Відважних, Європейської академії наук, мистецтв і літератури, видавництва «Саміт-книга», журналу «Всесвіт», Національного музею літератури України та Національної спілки письменників України. Продовжуючи традицію Григорія Порфировича, фестиваль сприяє поширенню української літератури за кордоном, про що свідчили цьогорічні виступи зарубіжних гостей із Італії, Албанії, Франції, США й підготовлені ними видання, зокрема антології української поезії «Сонячні кларнети» в перекладах французькою (Д.Чистяк, К. Шоман), італійською (Л.Гаравалья, А.Тавані) й албанською (Є.Келменді), «Інтинський зошит» Г.Кочура англійською (Л.Коломієць, С. Буджак-Джоунс), видання «Сила дружби», укладене Д.Дроздовським за матеріалами кочурівської родини (видавництво «Саміт-книга»), присвячене українсько-азербайджанським творчим взаєминам Григорія Кочура й талановитого художника Гасана Ахвердієва з перекладом сонета Григорія Порфировича, присвяченого азербайджанському побратиму в перекладі знаного поета-перекладача і культурного діяча Саліма Бабуллаоглу, а також перекладів сучасних азербайджанських та українських поетів.
Відвідини «дороги життя» при підірваному мості через річку Ірпінь, понівеченого Центрального будинку культури (де ще не так давно відбувався попередній «КочурФест» зокрема із делегаціями турецьких та казахських письменників), велике урочисте зібрання в Ірпінській міській раді засвідчили, що незламний Ірпінь – попри жахи війни – тримається й активно відбудовується, відроджуючи не лише інфраструктуру матеріальну, але й поновлюючи та розширюючи міжнародні культурні контакти. Символічно, що саме в пору випробувань відбулося вшанування 115-річчя Григорія Порфировича та 25-річчя Літературного музею Григорія Кочура; Марію Кочур, директорку Літературного музею Григорія Кочура, було нагороджено високою відзнакою «Почесний громадянин Ірпеня», а засновник Фонду відновлення Ірпеня Володимир Карплюк від Товариства «Відважних» за популяризацію надбань Григорія Порфировича відзначив Дмитра Чистяка літературною премією «Кочурфесту». До численних глядачів зверталися Ірпінський міський голова Олександр Маркушин, Голова Інвестиційної ради Ірпеня Володимир Карплюк, Директорка Департаменту культури та туризму КОВА Анна Куценко, головний спеціаліст відділу соціокультурного розвитку регіонів Міністерства культури та інформаційної політики України Сергій Пальоха, начальниця відділу культури, національностей та релігій Ірпінської міської ради Євгенія Антонюк, знаний громадський діяч і письменник Петро Щербина, а також зарубіжні гості, популяризатори української культури академік ЄАНМЛ Лаура Гаравалья з Італії, професор Крістоф Шоман із Франції, академік ЄАНМЛ Єтон Келменді з Албанії, професорка Лада Коломієць із США, Директор Представництва Українського Інституту в Парижі Іван Рябчій, знаний поет і культурний діяч Салім Бабуллаоглу та родина Гасана Ахвердієва з Азербайджану. Завітали на заходи й знакові діячі української культури – президент фонду «Троянди і виноград» Максим Рильський (який наголосив на виняткових зв’язках ліричного генію Максима Тадейовича з Ірпенем і сповістив про підготовку майбутнього видання з цієї тематики), Директор Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України Олена Чижова, головний редактор журналу «Київ» Теодозія Зарівна, кавалер Ордена літератури і мистецтв від Уряду Франції Олег Жупанський, головний редактор журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський, народний артист України Анатолій Матвійчук, Директорка Музею імені Максима Рильського Вікторія Колесник, громадський діяч і меценат Ростислав Шерстюк та численні інші учасники. Відбувся також показ цікавого документального фільму про Майстра (інформаційна агенція ITV, автор Надія Дроган), який розкрив глядачам різноманітні сторінки буремного життя Григорія Порфировича та наголосив на актуальності його діяльності, зокрема потребі встановлення пам’ятника Григорію Порфировичу, зйомці повнометражної стрічки про його життя і творчість, видання перекладних творів і наукових праць, а також збірки спогадів про нього…
Після урочистого засідання Марія Кочур провела незабутню екскурсію в Літературному музеї Григорія Кочура, обмін думками, спогадами та планами відбувся й на літературному пікніку за модерування Петра Щербини та Євгенії Антонюк. А потім делегація культурної громади помандрувала до Києва, де в Національному музеї літератури України відбувся творчий вечір до 115-річчя Григорія Кочура, який провели Марія Кочур і Дмитро Чистяк. Пані Марія розповіла про видання книжок Григорія Кочура, зокрема про «Тандем Кочур-Лукаш крізь призму листування» та «Що пам’ять зберегла», спогади Григорія Кочура (видавництво «Пінзель» за підтримки С.Довгого і Р.Шерстюка). Під час заходу ведучі закликали гостей, друзів та колег написати спогади, пов’язані з Григорієм Кочуром, адже планують видати книгу таких спогадів. Учасники творчого вечора поділились цікавими спільними історіями з Григорієм Парфировичем і тим, як він вплинув на літературно-перекладацьку й наукову діяльність кожного. До слова було запрошено відомих письменників, вчених, громадських діячів: Максима Стріху, Ольгу Петрову, Василя Скуратівського, Юрія Мосенкіса, Василя Неволова, Теодозію Зарівну, Олену О’Лір, Сергія Лучканина, Віталія Радчука, Ростислава Шерстюка, переказували вітання від кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка та інших установ і діячів культури. Незабутні враження про вечір закарбовано на численних світлинах і відео, приступних на сторінці Національного музею літератури України, якому організатори висловлюють найщирішу вдячність…
Триває російсько-українська війна, спрямована на геноцид українського народу, на знищення нашої культури. Проте завдяки підтримці численних зарубіжних справжніх друзів, завдяки роботі нашої культурної громадськості, зокрема завдяки «КочурФесту» і його мудрим організаторам – триває і спротив, триває інформаційна боротьба, крізь «стозвукий галас» – чути слово правди про багатовікову українську європейську культуру, яку ніколи дощенту не знищити північним зайдам. А тому працюймо щодня, щоби 5-й Міжнародний фестиваль письменників-перекладачів імені Григорія Кочура згуртував якнайширші кола симпатиків української культури у вільному Ірпені, у вільному Києві, у вільній, переможній Україні…
Дмитро ЧИСТЯК
Прокоментуєте?
