Він показав своїм життям, як треба боротися за Україну. До 90-річчя Михайла Гориня

0
77

17 червня 2020 року Михайлу Гориню виповнилося б 90 років. Він пішов від нас на 83-му році життя. “Дуже легко Україні дісталася незалежність, без крові. Не бережуть її українці, – не раз повторював пан Михайло. – А якби пролили кров і поклали життя за незалежність, то шанували і боронили би її!”

Світлана Остапа

Мені довелося працювати з Михайлом Горинем майже 5 років. Знайомий запропонував очолити прес-службу в МГО “Українська всесвітня координаційна рада”, головою якої тоді був Горинь.

“Той самий Горинь??” – запитала здивовано я. “Той самий, і саме з ним у тебе буде співбесіда. Він психолог за освітою, за кілька хвилин може розкусити, що за людина перед ним. У них зривається супермегапроект, може ти зможеш допомогти”, – відповів знайомий.

Мені не було страшно йти на співбесіду до Гориня, навпаки було дуже цікаво. Це ж людина, про яку я розповідала на уроках історії в Бучанській українській гімназії. Людина, яка не раз жертвувала власною свободою заради України.

УВКР тоді тільки-но переїхала в більш просторе приміщення на колишній вул. Горького (нині Антоновича), 3-б. Горинь сидів у величезній кімнаті з височенними стелями, в якій з меблів був лише його стіл і кілька стільців.

“У моєму кабінеті поки ремонт, а в цій ми розмістимо працівників, коли знайдемо меблі”, – сказав він, роздивляючись мене,трохи прищуривши очі.

“У нас кінець квітня. А в середині травня має розпочатися Єврокараван по 8-ти країнах. Учасники – журналісти-українці, які живуть в тих європейських країнах, які збираються ввійти до Євросоюзу.

Зустрічі на найвищому рівні разом з представниками української діаспори. З України їде невелика група. У нас купа роботи, немає ще жодної візи, а на носі ще й низка свят. І що це юне телятко зможе зробити?”, – якось зовсім до рідному запитав пан Михайло.

“Можна спробувати, треба лист з МЗС. І не така вже я юна, мені скоро 35. Ось моє рєзюме”, – сказала я.

Резюме він не взяв. Йому сподобався мій настрій. “Якщо ти відразу берешся до роботи, то ми тебе беремо”, – відповів він, і я зрозуміла, що пройшла “співбесіду психолога Гориня”.

Не буду переповідати, як вдалося оформити візи для нашої групи фактично за тиждень у вісім країн: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Угорщина, Сербія, Болгарія (9-та була Україна).

Єдине скажу, що квитки на автобус до Литви ми брали в обід 14-го травня, після того, як отримали останню візу, а виїжджали увечері. Єврокараван проходив на автобусі, почався в балтійських країнах, потім ми заїхали до Львова, потім решта країн.

Це була неймовірна подорож. Зустрічі з президентами, прем’єр-міністрами та ін. Горинь на всіх заходах постійно наголошував, що права українців при вступі в ЄС мають бути дотримані.

МГО “УВКР” – чи не єдина на той час міжнародна громадська організація, яка фінансувалася з державного бюджету. І ці війни за бюджет щороку вимотували Гориня більше, ніж будь що інше. Але, коли він щось замислив, то здавалося, немає перешкод, які б він не здолав, щоб досягти мети.

Він не раз говорив, що центр української діаспори має бути в Києві. Бо коли Україна була у складі СРСР, то такий центр утворився за її межами. І це було логічно. Але після проголошення незалежності, він має бути в столиці України.

Також він говорив, що ми втратили молоде покоління українців за океаном, четверте покоління повністю американізоване. Тому треба робити все можливе, щоб допомогти українцям Росії. І всі сили кидати туди.

Тому того ж 2002-го року влітку Михайло Горинь вирішив організувати “Єврокараван” по прикордонню Росії з Україною. І ми знову на автобусі тільки вже у грудні поїхали великою делегацією у Білгород, Курськ, Вороніж, Ростов-на-Дону, Краснодар, Сочі. Майже 2 тижні по коліна в снігу.

Весь автобус був завалений книжками і газетами, які ми передавали українським громадам. Ми їздили російськими селами, де люди розмовляли українською (правда, вони казали, що то говірка, а не мова).

Ми зустрічалися з представниками влади і запитували прямо, як захищаються права українців. Нам щось розповідали, але по суті, тільки у Воронежі в університеті була група студентів з 16 осіб, які вивчали українську мову. І все. Ні шкіл, ні класів, ні літератури, ні медіа.

У Краснодарі у нас була зустріч з отаманом Кубанського козацтва Громовим. Горинь його запитав: “А ваш батько, мабуть, був Грім?” “Ні, то мій дід був Грім, батя вже став Гром, а я Громов”, – весело відповів він.

Гориню тоді було 72 роки, умови, в яких ми їхати по Росії, були жахливі. Але мені здавалося, що він тих всіх незручностей не помічає. Він звик задовольнятися малим (хто був у його Львівській квартирі, зрозуміє).

Найсмачнішим наїдком для нього був плавлений сирок, булочка і газована солодка вода. Зранку він в автобусі робив зарядку. Завжди був бадьорий, тому решта членів делегації вже не дозволяла собі стогнати.

Після “сніданку” у отамана Громова, де о 9-й ранку подали квашену капусту, хліб і самогон (я крім хліба, нічого й не з’їла), ми мали підряд кілька зустрічей, через що обід також відкладався, я дозволила собі сказати, що скоро вмру з голоду.

“Ее, ні! З голоду ви вмрете, на вас чекає інша смерть”, – відповів Горинь, натякаючи на мій гострий язик.

На той момент ці каравани мали великий резонанс. Ми на власні очі побачили, що Росія бреше, розповідаючи про задоволення прав однієї з найбільших національних меншин. Українців тоді налічувалося майже 2 млн, але вони практично ніде не мали ні шкіл, ні телерадіопрограм.

Були поодинокі винятки, які можна було перелічити по пальцях. Ми про все це написали у звіті, публікаціях, а журналісти, які їздили з нами, зробили низку сюжетів.

Все це Гориня надихнуло далі рухатися по Росії. Ми з’їздили разом з кількома журналістами до Карелії, потім до Татарстану. І якось влітку 2003-го він сказав: “А давайте організуємо поїзду на Далекий Схід! І візьмемо з собою не тільки журналістів, а й бандуристок”.

Хто його добре знав, зрозумів, що він не жартує. І у вже у жовтні ми летіли через Москву з пересадкою в Новосибірську на Сахалін. Потім був переліт в Хабаровськ, потяг до Спаську-Дальнього, потяг до Владивостоку, знову літак на Камчатку.

Це були неймовірні два тижні. Невгамовний пан Михайло дуже швидко рухався із зустрічі на зустріч. Жодного разу не поскаржившись на втому чи біль.

До нашої делегації й справді ввійшли дві бандуристки (а перевозити бандури літаками ще те задоволення)), знімальна група тодішнього “1+1” і юрист. Знаєте, навіщо Горинь взяв з собою юриста? “А може хтось з українців хоче повернутися в Україну і йому потрібна буде юридична консультація”, – казав він.

А ще ми возили на Далекий Схід фільм і книжку про голодомор 1932-1933 рр. Ми розповідали про це лихо студентам вузів, які нічого про це не знали, дискутували з викладачами так, що вони “здавалися”. Після показу фільму в кінотеатрі, люди виходили й плакали.

І тоді я зрозуміла, що Горинь продовжує боротися за Україну все життя. Навіть в такому віці. Коли він не захотів через стан здоров’я переобиратися на посаду голови УВКР, я пішла разом з ним.

Він мені дуже нагадував мого дідуся, якого також звали Михайло Миколайович, тільки йому 18 червня виповнилося б 100 років. Якоюсь вродженою інтелігентністю та делікатністю. У ньому не було й крихти пихи.

Коли він щоранку заходив до офісу, завжди вітався з прибиральницею і розпитував, як її справи. А коли хтось заходив в УВКР і починав з ним говорити російською, то він казав: “Я трохи знаю німецьку, а не могли б ви все ж перейти на українську?”.

Коли у серпні 2004-го народилися мої близнюки, він приїхав до Бучі нас провідати, і сказав, ти мусиш написати книжку про всі ті наші поїздки. “Яку книжку, пане Михайле?? Навіть не маю коли поїсти, не сплю, а ви кажете книжку!”, – вигукнула я.

“Ти зможеш, я тобі присилатиму помічницю, вона буде гуляти з малими, а ти тим часом все зробиш, обіцяю передмову”, – сказав він, знову примруживши очі і посміхаючись у вуса.

І 2005 року вийшла книжка “Ми – українці” з передмовою Михайла Гориня. І тепер я йому дуже вдячна. І не тільки за незабутні подорожі й книжку. За те, що він був у нашому житті. Що він показав, як можна без помпезностілюбити Україну, просто щодня віддаючи своє життя за неї. Жертвуючи часом здоров’ям, сім’єю.

Він трохи не дожив до того часу, як почала проливатися кров за незалежність України. Його не стало 13 січня 2013-го, за 10 місяців до Революції гідності. Останні свої роки він пережив важку онкохворобу.

Чомусь Господу здалося мало 12 років таборів суворого режиму, жорсткого режиму та ізоляції “Владимирского централу”, двох інфарктів міокарду, хвороби нирок та гіпертонії.

Але мало хто знав про всі ті хвороби. Михайло Горинь ніколи не жалівся, а навпаки, навіть смертельно хворий, він допомагав іншим, іноді повністю віддаючи свою “депутатську пенсію”.

Мені його дуже бракує… Україні його дуже бракує.

istpravda.com.ua

На фото: Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл.

УЛГ

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я