Минає дев’ятий день зі смерті Адама Загаєвського. Серед творів, які він залишив після себе, є вірш та однойменна збірка поезій «Їхати до Львова». Цього вірша знають в Україні, він перекладений українською мовою. Маловідомим є, однак, його коротке есе про Львів, яке він написав у 2007 році на моє прохання. Хочу нагадати читачам «Збруча» про нього. На мою думку, це є один із найкращих текстів, коли-небудь написаних про Львів – хоча б тому, що він звертає увагу на роль нашого міста у світі, а тому є мудрим дороговказом для тих, хто вирішив залишитися у Львові.
Славко Грицак
Про це пише zbruc.eu.
Сам я виїхав зі Львова, маючи лише чотири місяці, – але на своє виправдання можу навести факт, що це не було моє рішення… Тепер мешкаю у Кракові, у місті, яке часто порівнюють зі Львовом, хоч за австрійських часів саме Львів, як відомо, був столицею Галичини, у ньому резидував намісник, тут було зосереджено більше коштів, більше будувалося. Краків був меншим і більш провінційним.
Упродовж двох десятків років я проживав у Франції, під Парижем, але звідти їздив до США, до Г’юстона, де, починаючи з 1988 року, щороку проводив чотири місяці: я викладав creative writing у місцевому університеті. Однак у 2002 році разом із дружиною ми вирішили повернутися до Кракова… Чому? Це, звичайно, історія дуже складна і зовсім нелегка. До того ж, думаю, що мої мотиви були дещо інші, аніж моєї дружини; для мене Франція завжди була до певної міри мачухою. Париж мене захоплював. Я й тепер ним зачарований і дуже його люблю – мені просто подобаються паризькі вулички з їхнім неповторним графічним ландшафтом, який створюють вивіски магазинів і кав’ярень, тонкі платани, стовбури котрих ув’язнені металевими решітками. Узимку тут можна зустріти чоловіків у червоних шаликах (які замінюють їм теплий плащ), улітку – натовпи у сквериках кав’ярень. Я був справді захоплений містом, але дещо менше – його мешканцями. Дратувала мене атмосфера своєрідної зверхності, котра так контрастувала з добродушною товариськістю американців…
Як би там не було, тепер я мешкаю у Кракові, і коли б не вроджена обережність, зараз би вигукнув, що я у цьому місті щасливий. Із цим словом слід поводитися досить обережно – з великим задоволенням, однак, хотів би виголосити похвалу таким містам, як Краків чи Львів – не таким гігантам, як Лондон, Париж або Москва, а середнім містам, що зберігають певну рівновагу між природою і цивілізацією (хіба є ще десь такі чудові парки і такі старі дерева!), що притягують до себе науковців і митців, але водночас не відкидають інженерів і людей технічних професій… Інакше кажучи, я маю на увазі не-столиці, у яких не зустрінеш найамбітніших кар’єристів, що прагнуть міністерських портфелів, тобто міста дещо спокійніші.
Я думаю, що за такими містами майбутнє, що саме тут життя може бути найцікавішим; тут можна – або можна буде – поєднати цікаву працю з інтенсивною участю в культурному житті (театр, філармонія, добрі кінотеатри, зустрічі й виступи), тут буде можливість поєднати міську екзистенцію – а кожен з нас любить саме міське життя – із перебуванням на лоні природи, яка оточує наші міста і, здається, споглядає на нас з цікавістю: що ж ці люди роблять… У Парижі, який я так добре пізнав, щоби побачити найближче поле чи галявини, треба сісти в автомобіль або приміський потяг і їхати, їхати, чекаючи, аж поки не зникнуть будинки, багатоповерхівки і поволі з-поміж фабрик і складів так званої Zone Industrielle, або Промислової зони, вирине зелене село.
Польща вже є у Європейському Союзі. Україна, очевидно, приєднається до нього. Пригадую своє перебування у Львові у 2001 року – це була конференція, організована Німецькою партією зелених. Керівники цієї партії (між іншими, симпатичний Даніель Кон Бендіт) запевняли тоді українців, що їхня країна не має жодних шансів на вступ у ЄС. Їхня категоричність мене вразила; вони використовували між іншими арґумент, що Україна ніколи не пережила серйозного руху за свободу, як Угорщина в 1956-му, Чехословаччина 1968-го чи Польща в 1980-му. Але тепер, після помаранчевої революції, усе змінилося…
Мені здається, що молоді львів’яни повинні думати про життя саме у Львові. Перед тим нехай однак виїдуть на рік, два чи більше за кордон; немає кращого приготування до життя в рідному місті, аніж тимчасова розлука з ним. Зрозуміло, що варто пізнати великий світ, країни багатші і краще розвинуті, ніж наші, які мають кращі університети й музеї (хоча й ті, які люблять подорожувати до країн екзотичних і бідних, теж можуть багато чого навчитися – прикладом може бути Ришард Капусціньскі, відомий репортер і письменник, який головним чином їздив у Африку і Південну Америку). Але пізніше, по місяцях чи роках, проведених далеко від свого міста, добре до нього повернутися.
Я знаю, що Польща – це країна, яка завдяки еміграції втратила (і надалі продовжує втрачати) сотні тисяч людей, зокрема найбільш освічених…
У таких справах не можна брати моралізаторського тону особливо тим, хто сам багато подорожує. Коли, однак, зустрічаю моїх краян за кордоном і в Кракові, то мені здається, що ті, яким життя вдалося тут, на місці, радіють іще чимось додатковим, чого не мають поляки, іноді набагато заможніші, в інших країнах. Чим є це щось? Дуже важко це окреслити, але ризикну: думаю, що ті, які залишилися у власній країні, мають шанс відчути, що їхні зусилля, праця, діяльність у певний спосіб поєднуються із загальним добром, що їхнє життя має певну солідну підставу – яка є, може, невидимою, та все ж існує всюди там, де пам’ять про предків зростається щоденно з осягненнями активних поколінь.
Може, тому варто залишитися у себе вдома – для того, аби належати до тої невидимої цілісності, великої родини (яка так часто нас дратує, яку ми б хотіли виправити, реформувати). Назва її – суспільство. Греки називали її простіше: місто, polis – і, може, їхня термінологія є найбільш вдалою.
Переклад Олега Духа.
* * * * *
Представляти Адама Загаєвського українському читачеві було б зайвим, якби… Якби в Україні так мало не знали про Польщу та про її культуру. І мова тут йде не лише про її Луганськ чи Херсон. Боюся, що навіть у Львові є багато освічених людей, які про Адама чули мало або й зовсім не чули. Зрештою, це є проблема не лише України: який рік-два тому під час вступних університетських екзаменів виявилося, що значна частина польських підлітків ніколи не чула про Ричарда Капусцінського.
Адам Загаєвський є поетом. Поетом зовсім не пересічним. Про нього постійно говорять як про ще одного польського кандидата на Нобелівську премію. Його непересічність пов’язана, серед іншого, зі стилем життя, котрий він сам тривалий час практикував. На його думку, справжній поет не може мати батьківщини – він має радше бути вічним мандрівником. Адам Загаєвський був позбавлений своєї батьківщини, коли йому було всього чотири місяці. Його вивезли з рідного йому Львова під час примусового виселення поляків із на той час уже радянської Галичини. Він виростав у Кракові, у родині й середовищі, де навколо всього львівського існував справжній культ, а кожна згадка про Львів була майже святинею. Відображенням цієї атмосфери є його відомий вірш «Їхати до Львова».
Зрозуміло, що тут ішлося про символічне повернення до Львова – адже справжній поет не повинен мати батьківщини. Подібної постави притримувався інший славетний уродженець Львова Станіслав Лем. Він вибрав собі за принцип ніколи не повертатися до свого рідного міста – бо надто дорогі були спогади про нього і надто сильним могло бути розчарування від побаченого.
Однак Адам Загаєвський таки приїхав до Львова. На одну з конференцій, котра проходила тут у 2001 році. Він навіть відвідав «свою» квартиру. У ній тепер, зрозуміло, живуть цілком інші люди. Ця зустріч, як і все «повернення до Львова», видалася дуже зворушливою. А який місяць тому Адам Загаєвський знову приїхав до Львова, тим разом – майже інкогніто, із групою своїх американських і французьких приятелів-літераторів. Автор цих рядків проводив екскурсію з цією групою і, користаючи з нагоди, попросив у Адама Загаєвського про статтю для львівського читача. Що він і зробив. Хочу подякувати Зосі Івановій, Сашкові Оверчуку та Юркові Прохаськові за допомогу при підготовці цих текстів для електронної публікації.
Славко Грицак
29.03.2021
Прокоментуєте?