З НОВОЇ КНИГИ
* * *
Світ – вічний жид.
Щомить
летить.
І світ –
Пристанище твоє і оберіг.
Фонетику вітрів і синтаксис доріг
Ти пізнавав, як міт.
Але – нестримний біг.
Але – нестримний літ.
І світові ти сам уже як міт.
І міт Шевченка?
І Тичини міт?
О світе, зупинись!
* * *
Горять торфовища… Але на споді спеки
Горить душа з думками набакир.
Чи ж нам могли заповісти лелеки
Цю землю із найменням Навпаки?
Горить земля… Аж люто зводять скули
Дими, що нам у душу напрямки.
Чи ж нам могли заповісти Микули
Цю землю із найменням Навпаки?
Чи ж феї польові й лісовики
Могли заповісти нам Навпаки –
Де з сурм абсурду аж скрегоче лжа,
Де куца правда ріже без ножа?
Але болить душа… Але болить душа…
* * *
І ті вітри у верховітті
Не цілять люто вже в зіниці,
І батоги зав’юг зловісні
Не б’ють в обличчя прямовисно.
… Лише навскісно.
Лише навскісно.
* * *
У березні, де у туманах сивих
Лисніє берег безберегих днів,
Ті айсберги ще чуються на силі
Й вороже ще погрожують мені.
Напровесні ті айсберги, як Tiggo,
Останню кров вихлюпують з аорт–
Холодний душ на безберегу втіху:
Дешева рибка і бридкий комфорт.
Ті айсберги напровесні, як проба
Моїх зусиль… Лиш чистий аркушат
Над всі випроби і гіркі жалоби
Мені надію на весну лиша.
* * *
Там, де далеч у стигмах,
Там, де тиша незрима,
Тихо зойкнула рима…
Крило до крила… Летімо!
Ой, що то за пісня, що душу стиска,
Ой що то за далеч, коли близька…
Регоче вітер… і кпини, кпини…
Ой вітер, вітер не з України.
ТИНІВСЬКЕ
І той рашист, якому в нагороду
Тут смерть вготована, чи ж годен зрозуміть
І біль, і гнів, і клич мого народу:
Перемагать і жить!
ДВІ ПОЕЗІЇ
Моїм друзям з ґросмайстерської когорти шахових композиторів
Вікторові Капусті
Скажені тури й коні незагнуздані,
Слони-стрільці в чеканні згуку “плі”.
Лиш королі… стачає глузду їм
Статечність зберігати королів.
Бо ще не час. Ще на фалангах голо.
Ще королеви потаємний гнів
Не вилили в непримиренні соло.
І досвід ще уперто каже: “Ні.”
Та раті пішаків уже в огні.
Перейдено перестрахи ґамбітів.
І королям, щоб бути на коні,
Вже мовить слово золоте годиться.
Андрієві Фролкіну
Мотив парціальної логіки
І ретроходів несходимі нетри –
Це вам не моди поріг он який
У мріях красуні в бабусинім светрі,
Це – РЕТРО.
І це не алюру смішні піддавки –
Нудні добровільні жертви.
Це – РЕТРО.
Коли перетворень стрімкі пішаки
Покроково (Фролкіна рать й Черіані!),
Долаючи силу інертну і нездоланну,
Готові і вдруге, і втретє
в завзятті упертім
Померти…
Це – РЕТРО.
* * *
Сховаюсь у сон…
Ніч – кікімора хижа,
Підперезана млою…
Над Чибрижем, Десною –
Хмародощ безберег.
Сон – мов ковчег
Ноїв.
* * *
Мене сон розбудив…
Сон зумрив
з-за вікна
чи з-за обрію…
Чи то мій був сон?
А чи обра?
* * *
І сон мене за руку взяв
Й повів туди, де небо.
Але була слизька стезя –
Без сонця і без тебе.
Коли ж явився інший сон
З надією на Бога –
Спахнула золота вісонь
З убогої вологи.
Та сонця золота сльоза
Мою не змила небудь.
І третій сон мені сказав:
– Навіщо тобі в небо?
***
Рибалка той, що коропців ловив,
Він зовсім й не рибалка.
Коропці
Пасуть його
і любо верховодять.
А вудки в коропців
з проміння сонця,
Наживкою у них –
хмарки перисті.
Спіймавсь їм на гачок
Предивний той рибалка,
Й тепер не знають,
як з ним далі бути.
ЗІ СПОСТЕРЕЖЕНЬ
У ВАРШАВСЬКОМУ ПАРКУ
(в пошуку українських аналогій)
Осонний парк. Осінній вітер вкляк,
Мов наслуха прозору тишу кленів,
Лиш шелесне на стежці лист черлений…
Дитяточко біжить і благовійно так
По-польському щебече щось до нені…
Таке малесеньке, і вже воно поляк.
***
Красива дівчинка,
що Біблію тримала,
Не знала, Боже,
може, і сама:
Вона – богиня.
І що в світі мало
Таких красунь
чи й зовсім, мо’, нема.
* * *
Ще холодно. Ще вітер, як вар’ят,
Із-під ворітень зазира в обійстя.
Ще марить квітнем напівсонний сад
І лише мріє про зелене листя.
Ще холодно. Ще не пора громам.
Ще не пора фіалкам і лелекам…
В томлінні таїни (відкрийсь, Сезам!)
Чиясь любов на когось жде далеко.
* * *
Блискавка з блакитного бескеття,
З-під брови жагучих передгрозь…
Спалахнуло, вихором знялось
Те, що в серці ще не раз озветься.
Б’ється жилка стежки поміж гір,
Вихором згойднуло сиві скелі –
Лиш блакитний вихор довкруги,
Лиш небес блакитні акварелі.
І не відать, де свій юний біг
Спинить сарна та, небесна фея,
Котра з пожадань щемких моїх,
Котра мить лише була моєю.
* * *
Цей клаптик літа, що у три доби,
Мені подарувала юна доля.
Літак на голці срібно-голубій
Трима над нами неба парасолю.
Цей клаптик світу, де між трьох вітрів
Нам юно вдвох… Де яворові віти
Й п’ятак озерця, і батіг петрів,
Й каблучка сонця на долоні літа.
* * *
Довкола тиш… І благовісно Світязь
До ніг нам стелить хвиль муар.
Медове сонце… І п’янкий нектар
На розпашілих наших лицях.
З твоїх розвеснених зіниць я
Спиваю повінь теплоти…
І лише світу – що сей Світязь,
І лише світоньку – що ти.
* * *
Волинський спогад, і волинський вірш…
І сміх щемливий, і вуста манливі…
І ливень, що край неба нас зігрів,
Де ми були щасливі.
* * *
В зеленім полум’ї веранди
Вже догоряє дня бурштин.
І сонце, наче Алладин,
В густім міжвітті винограду.
Звисають сонячні орелі
Ген там, де в світ бджола гучить
З-під грамофонної тарелі
На крученому паничі.
***
Ми ішли по околиці ночі,
Наслухаючи зоряну вись,
Я до зір ревнував твої очі
І вуста твої, локони кіс.
Як колись, чарівлива примхливість
Любо квітла в тебе на лиці.
Чи то зорі такі мерехтливі?
Чи вуста то такі золоті?
* * *
З чернігівських садів, з троєщинських околиць
Мені твій голос у ранковий час –
Мов тиха сповідь, сопілкове соло,–
Лише для мене, і лише для нас.
Мені твій голос в середденну пору –
Мов юний подих сіверка, що враз
Хлюпне отак з чернігівських просторів –
Лише для мене, і лише для нас.
Мені твій голос в надвечір’я тихе –
Немов зорі розлитий шовк-атлас
В незвіданих садах палких бажань і втіхи –
Лише для мене і лише для нас.
* * *
Цей вірш на зорі.
Швидко ніч відліта
І мережить слова…
В кожен звук огорта
І твій стан, і вуста
Там за даллю десь, там…
І постскриптумом ночі – світань.
* * *
– І що то є людська печаль?
Чи є печаль та неземною,
Що розминулася зі мною?
– Гай-гай, мій хлопчику. Не час
Тобі печаль ще власну мати.
У тебе мама є і тато.
Побався іграшкою краще…
Твоя попереду печаль ще.
* * *
Все на світі – тільки прикрощі,
Світ вечірній – мов окалина.
І зарадити ніяк уже й нічим –
Ні твоїм словам бучним,
Ні моїм чуттям поламаним.
* * *
Отак спішиш – і встриб, і вскач,
І здоганяєш вітер…
А в чистім полі – мак-зіркач,
І в чистім небі сонце світить.
А в тебе все не так, не так…
І, спохвату вчепившись в долю,
Тікаєш в світ від всіх Ітак,
Яких й не знав ніколи.
А сонце в небі – на віки,
Й навіки в полі – маки.
І тужно вітер з-за ріки:
“Там десь твоя Ітака.”
* * *
Улітку літепло нам душу зігріва,
І восени, коли, бува, й слова –
Не те що почуття – німі та кволі,
Нам літепла потрібно, як ніколи.
В часи смутні, суєтні й недолугі,
В зимові стужі, заметілі-в’юги
Нас від недуг усіх і від душевних мук
Спасає літепло чиїхось губ і рук.
* * *
Прим’ятий м’яти зелен-кущ
На кам’янім узбіччі –
Мов жменя прохолоди. Плющ,
В надскелля звившись, заглядає в вічі,
Мовляв, куди ви?
З придорожних гущ
Самотній вуж:
Куди ви, чоловіче?”
Ми ж на педалі тиснемо чимдуж,
А навздогін снаги нам снажно зичить
Прим’ятий м’яти зелен-кущ
На кам’янім узбіччі.
РОНДЕЛЬ
Миколі Боровкові
За борами, за борами,
за Борисполем
Забарилася та чаєчка, що з ирію…
А ми чаєчку ту вимріємо, вимріємо,
В буйноквітні-буйнотравні її виспіваєм.
До травинки, до билинки тугу-змору виполем,
Нашлемо вітрів сім на зневіру ми.
За борами, за борами, за Борисполем
Забарилася та чаєчка, що з ирію…
Сімома громами тугу-змору випалим.
Ген веслує нам назустріч квітень-травень,
Квітень-травень зелен-ясен, кучерявень
Нам назустріч вже веслує повнем-виповнем
За борами, за борами, за Борисполем…
* * *
Тінь без периметра і без прикрас –
Наша тінь навіть там, де немає нас.
– Атас!– хтось кричить незримий…
– Ловіть її… вже за відрогами Криму…
Риму поет спорядив безцінну,
Без тіні сумніву,
найгеніальнішу риму
до Буратіно.
Тільки, халепа,
в якімсь зарубіжжі,
дальнім чи ближнім,
Інший поет
у погоні за власною тінню
Свою припасовує вже –
найбуратіннішу риму
до Буратіно.
Спитає критик:
– Чого й навіщо
печешся, поете, про власну тінь ти,
чого й навіщо?
І той зізнається, хух,
як на духу:
Щоб не лишитись у тіні іншого.
* * *
Пейзаж. Стаффажний антураж.
І рами обід грубий –
Мов неприхований бантаж,
Аби трималось купи.
Аби одвертий епатаж–
Комусь жаданий, любий.
Пейзаж. Стаффажний антураж.
І рами обід грубий…
* * *
Моя абетка – із вітрів пекучих
І запахущих рос в ранкову пору.
Слов’янська в’язь її з ясних озвучень,
Настояних на чебрецях і зорях.
У хорах піднебесних й на обочі
Земних доріг її розлито звуки…
І всує слебезує потороча,
Аби збагнуть її щемку спонуку.
Моя абетка – для пташини в небі
Й для тих, хто світ цей вірою змогучує,
Для зодчих й риторів новітніх непів,
Котрим не бути більше непманючими.
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
