Андрій Содомора. Дніпро – річка?..

0
181

Здивуємося: певно ж, не річка – ріка. Бо річка, як про це чимало народних пісень, – невеличка, вона «в’ється, наче змійка». Інша річ – Дніпро чи ще якісь ріки. Поважні, повноводі, вони геть не грайливо в’ються, як ті річки, річечки, річеньки, але й не «під лінійку» пливуть (лінійка – почерк людини, а не природи). Скільки-то річок попересихало, коли, десь у п’ятдесяті післявоєнні роки, «меліоратори» понакопували каналів!.. Попрощавшись із небом, під яким вони бігли, яке віддзеркалювали, – пішли під землю, у темряву… Ріки ж перетривали те «покращення»…

Гасло «Передусім не зашкодь!» мало б стосуватися не лише лікарського мистецтва: природа теж – живий організм. Як і мова, що по-своєму віддзеркалює, оспівує природу. Мові – теж боляче… Дніпро, хай уже не гримить на давніх порогах, але ж таки ріка – за своєю славою (Славутич), за шириною («рідко яка птаха долетить до середини»), за потужною віковічною течією (у Геродота він – Бористен, північна сила: Борей – бог північного вітру); згадаймо й «людину з іменем Дніпра» – нашого славетного перекладача Бориса Тена (Миколу Хомичевського).

«Реве та стогне Дніпр широкий…». За цими словами – антична глибина. Охоронці рік в уяві стародавніх – це чоловічі божества у вигляді золоторогих биків. За тим початковим найпотужнішим fortissimo «Реве та стогне Дніпр широкий…» якраз і постає образ бика, який, змітаючи всі перепони, – рине. Звуковий образ перегукується з таким же потужним античним звукорядом: Борей, Бромій (епітет «грімкого» Діоніса), до того ж і наш, можем і його персоніфікувати, – Борвій. І раптом той, що «реве та стогне», відчувши гнів Борвія, впавши й сам у гнів, – річка…

Звідки почалося те здрібніння?.. А це вже для усмішки: «Здається, почалося з мужика / (був муж колись); вже жінка, не жона, / не книга – книжка; вже й Славутич – річка, / а в церкві – не свіча горить, а свічка».

«Нічому не дивуватися» – радив Горацій. Та як тут не подивуєшся, почувши й про Ніл, величезну … річку?.. Як же тоді назвемо невеличку – ту, що не з якихось незвіданих височин бере свій початок, а «з вишневого саду»?.. То, може, й не «рука» вже, а «ручка»?.. Добра шабля – доброї руки хоче, потужна електростанція – потужної ріки.

Щоб додати ваги нашій бесіді, погортаймо «Кобзар», загляньмо у твори Івана Франка: тут, у Франка, і то лише в поетичних творах, слово «ріка» вжито 269 разів («річка», коли вона таки річка, – лише 78), у Шевченка теж переважає «ріка» (13 до 9)… Врешті, чи не найвагоміший аргумент на захист ріки: час, у цьому ж ніхто не засумнівається, – рікою пливе…

Шануймо свої ріки, любімо їх, як це робили стародавні: грек, ступивши крок в інший край, насамперед відважував поклін рікам і водам того краю. Оберігаймо їх, щоб не маліли вони й не міліли. Як і нашу мову, що випливає зі своїх глибинних джерел. Шануймо й ті глибини: одні ж вони у ріки, інші – у річки.

Картина — «Місячна ніч на Дніпрі» Архипа Куїнджі

02.06.2022

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я