Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
І тут, і всюди – скрізь погано.
Душа убога встала рано,
Напряла мало та й лягла
Одпочивать собі, небога.
А воля душу стерегла.
– Прокинься, – каже. – Плач, убога!
Не зійде сонце. Тьма і тьма!
І правди на землі нема!
Ледача воля одурила
Маленьку душу. Сонце йде
І за собою день веде.
І вже тії хребетносилі,
Уже ворушаться царі…
І буде правда на землі.
«Гірше вже не буде…» – кажуть у народі. Це коли на душі геть невесело, коли поганий настрій, коли й на ноги ставати не хочеться. А душа все-таки встає: «Душа убога встала рано…»
Для контрасту не зайве навести подібне, та з гарним настроєм. Із Петронія: «Вдень – я очима тебе, вночі – душею шукаю, / Поки незрушно моє втомлене тіло лежить»… І, що особливо запам’яталось, – із Плінія Молодшого, опис стану після пробудження: «Віконниці залишаю зачиненими. Завдяки тиші й темряві, якось дивно відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима – вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого»…
У Шевченка: «Душа убога встала рано, / Напряла мало та й лягла / Одпочивать собі, небога». Після того «встала рано…» так і хочеться додати: «поки втомлене тіло лежить»… У поемі «Сон», згадаймо, – навпаки: душа озиратиме світ Божий («То глянь; подивися…»), тіло ж – полетить: «А я полечу…»
Та найцікавіше – те «напряла мало». У поезіях Шевченка – тяглість поетичного думання. Іноді цю тяглість важко вловити, іноді ж вона на поверхні, як у поезіях, писаних восени шістдесятого року в Петербурзі. Бесіда, як і думання, – це тяглість. «Так ось…» – починаємо (починали!), як і запопадливі до бесід давні греки, чергову бесіду (це «Так ось…» – коли й не пам’ятаємо, чим закінчилась попередня).
Звідси – й «снувати» думку, бесіду. Як пряля – нитку з настромленого на кужівку повісма. Нитка – з того повісма (кужеля); думка – з «кужеля» невидимого, із спільного надбання (communia), з того, що в книжках та пам’яті народу, – з усього «чужого», що в процесі думання, за-своєння, осмислення прочитаного, побаченого, почутого – стало «своїм», «оригінальним»… «Нелегко-то, – зауважує Горацій у «Поетичному мистецтві», – по-своєму сказати те, що є спільним надбанням (communia)». З цього «спільного» Есхіл «виснував» свого «Прометея», Шевченко – свого… Зробити це з легкістю і справді по-своєму, як це робив Шевченко, з новизною для свого часу – ознака не лише оригінальності, але й геніальності.
Отож «Напряла мало та й лягла / Одпочивать собі, небога. / А воля душу стерегла. / «Прокинься, – каже. – Плач, убога! / Не зійде сонце. Тьма і тьма! / І правди на землі нема!»»…
«Напряла мало…» Що ж бо можна напрясти за такого стану душі?.. А ще ж і персоніфікована воля нашіптує таке ж, невтішне, – жалю додає. А де жаль – там сльози. Сльози зневіри, безнадії, безсилля… марні сльози («Душе моя убогая, / Чого марне плачеш…»). Душа «убогая», «маленька» – бо піддається, «небога», тому «ледачому» нашіптуванню…
І тут жалісний голос душі (лат. anima – душа) непомітно уступає голосу мужньому – тієї частки людського єства, яку греки називали «thymos», римляни «animus», а ми, вслід за ними, називаємо духом («Дух, що тіло рве до бою…»): «Гей же, духу мій стражденний, битий лихами зусіль, – / Стрепенись! Загороди їм, невідступним, шлях грудьми / Мужньо!..» – голос першого європейського лірика, поета-воїна Архілоха.
Той голос – це й Сонця голос: «Могутнім громом сонце грає…» Тут же – й голос Каменяра: «Гримить! Тайна дрож пронимає народи…» Відчув ту «дрож», за двадцять років до Каменяра, – й Кобзар: «Сонце йде / І за собою день веде». Безнадія поступилась Надії («Post tenebras spero lucem» – Після темряви сподіваюсь на світло, Книга Йова, XVII, 12).
«І вже тії хребетносилі, / Уже ворушаться царі… / І буде правда на землі». «Ворушаться», як ото хребетні тварини, якесь гаддя, чий спокій потурбував той грім «благодатної пори». Ті царі – «хребетносилі» (єдиний раз ужитий новотвір; тлумачення ж – різні). Уся їхня сила, хребетних, – у їхніх хребтах. Про них не скажеш – «ширококрилі», вони, «хребетні», приземлені – не для лету. Не те, що «орел сизий»: «Бандуристе, орле сизий, / Добре тобі брате, / Маєш крила, маєш силу, / Є куди літати». Вони заворушилися в їхньому «шановному» царському багні. Вся їхня сила – у їхніх хребтах. Залишилося – зламати їм ті хребти… Тоді-то – й «буде правда на землі»…
