Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Ой діброво – темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік… Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом, –
Аж сам собі дивується
На свою діброву…
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою, –
Та й спать ляже, втомившися
Турбою такою.
На тлі холодної петербурзької білості (середина січня 1860 року) й постали перед зором Шевченка ті три барви: зелена – золота – біла. Три – як три пори року в давній Елладі… Як і три пори людського життя: зелена молодість, зріле, як золотий колос, повноліття (золотий вік, розквіт – akmé), біла, як засніжена зима, старість…
Шевченко, хай не за роками, а за пережитим, ступав у ту білизну, вже – й за неї… Але ця лірична мініатюра орієнтована передусім на Природу. Біле, прадавній символ старості, смерті, не вривається тут, мов пущене з пращі (як це не раз у Горація), в буйну весняну зелень – у молодість. Біле, «дорога біла габа», зігріває «любу, молодую доненьку» – діброву.
Та спочатку (була ж колись «вічна весна») – «рясний зелений покров», потім – «риза золотая»… Укриває, огортає, сповиває (градація ласкавості). Врешті – «…сам собі дивується / На свою діброву…» Хто він, той «сам», той «багатий батько», що проступає із початкової безособовості (тебе одягає тричі на рік)?.. То Час – «безповоротний», «невідкличний», суворий, що вимагає пошанування («Та було нас шанувати, як здоровля свого…»), то – поїдач речей («edax rerum» – як про нього ваґанти); «речей», тобто геть усього, що сам він дав…
Але тут, у Шевченка, – він лише добрий, дбайливий, сердечний. Той, хто, створивши добро, красу (прислухаймося ще раз), «сам собі дивується на свою діброву…» Саме так: «сам – собі…» Щось наче знайоме торкнулося пам’яті… За якусь мить здогадуємось: «І земля траву видала… і дерево, що приносить плід… І Бог побачив, що добре воно»… Бог дивується на Своє творіння, на красу, що народилася з Його Слова, з Його Любові… Сам Собі дивується…
Втім дивуємось і ми: як це з такими настроями («Минули літа молодії…», «І тут, і всюди – скрізь погано»…), з таким холодом і безнадією може сусідувати така теплота?.. Відповідь – у Шевченка: «Одна думка усміхнеться, / А друга заплаче». Бо ж «ніщо не залишається в своєму стані», надто – душа, її настрої, що й називаємо станом душі (status animi). «Немає нічого швидшого, аніж думка» (Гомер), але й нічого, що було б таким перемінним, таким перелітним, аніж ті настрої…
Лірична мініатюра (шістнадцять рядків) орієнтована на Природу. Але, тим самим, – і на людину, живу її часточку (згадаймо ще раз: природа у стоїків – бог). Ліричний твір тут – у прямому значенні слова: душа, крихітна «ліра», відчула себе в гармонії з Космосом, величним Цілим; відчувши, ступила в стан умиротворення.
Відступив – холод; пощезло відчуття самотності, загубленості в чужому світі… Тихість, тепло («біла габа» таки гріє землю), надвечірня ясність, солодка втома «багатого батька»: «Та й спать ляже, втомившися / Турбою такою»… «Втомившися» (високе – вже земне, людське, одомашнене) – на відміну від «невтомного» сонця, від «безтурботних» богів, якими їх уявляв собі Епікур; богів, що існують десь у далеких міжсвітах, метакосміях. Тут – ласкавий, турботливий батько… «І скінчив Бог дня сьомого працю Свою, яку він чинив. І Він відпочив…»
У пригасанні дня засвітилось останнє слово цієї дивної Шевченкової поезії: «Турбою такою» (наголос, послаблений, усе ж – на «у»). Turbare (лат.) – непокоїти, каламутити. Звідси, з нашим суфіксом, – «турбота» (за аналогією до «гризота», «скорбота»…). У Шевченка – ще один крок до українізації цього слова, до набуття ним повного нашого громадянства («турба» – «журба»)… «Та й спать ляже, втомившися / Турбою такою»…
Отож, дивна ця поезія. Дивна у прямому значенні слова: очима доброго батька не можемо й ми надивитись на цю діброву в тих трьох її одіяннях; дивимось – і подивляємо її вроду, а ще – відчуваємо невимовну радість, якою повниться серце турботливого батька, сповненого любові до своєї ненаглядної доненьки, причащаємося до тієї радості. Бо ж «турбота» («турба») тут – це не те, що «каламутить» душу, а навпаки – є золотом душі, виявом великої батьківської, Божої любові.
Дивна ця поезія і в переносному значенні: як це в такій простоті вислову й мінімальності тексту можна вмістити таку всеосяжну любов і теплоту?.. Стало це можливим тому, що Шевченко у своїй творчості поєднав щирість української народної пісні, сповненої глибоким чуттям до природи, Божої краси, пісні, що й сама стала божественною, – з духом європейського письменства, з уселюдськими цінностями.
А ще, стверджували античні, справжня поезія, пісенна поезія, народжується зі страждання, зі співчуття, спів-страждання (sym-pathia), що може перебувати лише в чистому, вразливому до людського болю серці…
*
І насамкінець. То про що ж ця поезія?.. Пустившись у пошуках відповіді стежками цього твору, стежками «Кобзаря», певно ж, повернемось до іншої, вже обговорюваної, поезії («Буває, іноді старий…»), до ось цих рядків: «Що ж це зробилося з старим, / Чого зрадів оце? Того, / Що, бачите, старий подумав / Добро якесь комусь зробить. / А що ж, як зробить?» Далі – слова, що звучать чи не найважливішим у Шевченковій творчості афоризмом: «Добре жить / Тому, чия душа і дума / Добро навчилася любить!»
Ця поезія – про тепло, про добро, про щастя, для якого й народжується людина. Щастя – навіть у нещасті. Не в багатстві ж воно, людське щастя, не в дібрах-дóбрах, а в добродійстві. Як молитву людина діє, щоб бути з добрим, люблячим Творцем, так і добро покликана діяти, добро для інших, щоб бути і з Ним, і з людьми. Про це – й Сенека, що був за крок до християнства: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе».
«Злоначинающих спини… А доброзиждущим рукам / І покажи, і поможи, / Святую силу ниспошли…» («Молитва»)…
