Андрій Содомора. «Садок вишневий…». X. «Вечірня зіронька встає…»

0
120

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть.

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сем’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає. 

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

Х. «Вечірня зіронька встає…»

За дієсловом руху («встає»), якщо зазирнути у глибоку давнину, – постать: чи то красеня Геспера, божества вечірньої зорі, чи самої Венери, богині любові… З тисячоліттями постаті затерлися; залишилась – «зіронька», світельце на споночілому небі. Саме так – на небі. Тополевий пух – у небі, зірка – на небі. З вечірньою зіркою, що «на небі, ясна, засяла» у християнському світі – й Свята Вечеря…

Сім’я вечеряє коло хати, просто неба, під небом. Римляни казали «sub Iove», тобто під Юпітером, як ми кажемо «під Богом». У тому «під» – відчуття безпеки, захисту, постійності («земля віковічно стоїть»); людина – під надійним окриттям, тим паче, якщо те окриття, як у Гомера, – «з міді»… Інша річ, коли над головою (як і під ногами) – безконечність; коли Земля – порошинка на узбіччі Чумацького Шляху, в неосяжному Космосі…

Тут, у «Садку…», ніщо не виходить поза рамки земного затишку; про світовий лад і гармонію нагадує лише зіронька, яка встає. «Всьому свій час»: зіроньці – вставати, сім’ї – вечеряти. Всьому – й свій лад, свої звичаї: дочці, в цю годину, – вечерять подавати; матері – научати  звичаю

Бо це – найважливіше («Що закони, коли звичаїв немає?..» – вчувається голос античних)… «Чи ти рано до схід сонця / Богу не молилась, / Чи ти діточок непевних  / Звичаю не вчила?» – «Молилася, турбувалась, / День і ніч не спала, / Малих діток доглядала, / Звичаю навчала» (голос України з поеми «Розрита могила»)… «Доглядала ж / Сама його, сама й навчала / Добру і розуму» («Марія»)…

«Добру і розуму»… Насамперед – добру. До чого може довести сам розум, коли він не в парі з добром, – про це Софокл у так званому гимні людині (насправді ж – засторозі) устами хору з «Антігони» (332-362): «Є витвори хитрі в людей – / Ясніші від світлих надій, / Та часто біди від них більше, як блага…»

Біда – коли людина, змішуючи грішне з праведним, переступаючи межі доброзвичайності, «стає на кривдну путь»… Як про це – й Евріпід у «Вакханках» (427-431): «Від розуму зарозумілого – / Умій далеко триматись. / Чим люд живе простий, / Що схвалив він, – / Тим радив би я керуватись»… «Мораль», «моральний», згадаймо, – від лат. mos (moris), звичай.

Цікаво, що прикметник «звичайний» фактично втратив своє первісне значення – «вихований у гарних звичаях»: «звичайний чоловік» – ледь не «сірий», лат. unus multorum (один із багатьох). У Шевченка ж: «От хлопець звичайний!», «Звичайні діточки», тобто «добре виховані».

Отож «Мати хоче научати…» Научати добрих звичаїв, що переходять, неписані, з покоління в покоління, – звичаїв, що є підвалинами життєвої злагоди… Наука апелює до розуму, соловейко – до серця (материнська наука торкалась, певно, й «сердечних» справ).

Ті дві сили – в одвічному між собою змаганні. Яка з них бере гору – про це Евріпід устами дітовбивці Медеї: «Хоч добре знаю, на яке я зло іду, / Одначе серце – над усі думки мої, / Воно – причина щонайтяжчих бід людських» (як Медея, давши серцю волю, роз-сердившись, підносить ножа на своїх синів, так Ґонта, у Шевченка, – на своїх). Іншими словами: «Дай серцю волю – заведе в неволю». Втім, згадуємо й протилежне: «Серденьку воля, як хоче любить» – у «Чарах кохання» Кесаря Білиловського.

«Розум бачить і розум чує», – казали греки. Але є щось особливе, найголовніше, що бачимо лиш «очима душі», тобто серцем і тільки серцем (згадаймо «Маленького принца»). Без того «найголовнішого» – й життя не життя: «Дайте бо жить мені, дайте бо жить» – рефреном повторює Білиловський наприкінці кожної строфи. У тому благанні вчувається й Шевченкове:  «А дай жити, серцем жити / І людей любити…»

Серце для нашого Кобзаря – це передусім щирість, чуттєвість і вразливість до ударів «не надто делікатного життя» (Сенека). Прочитаймо хоча б «Катерину»,  «відчитаймо»  однойменну картину – й пересвідчимось: Шевченко ніколи не звинувачував тих, хто дослухався до голосу серця, хто ставав жертвою лихих, безсердечних людей – завжди був на боці покривджених, «сердешних» («серце» і похідні від нього звучать у «Кобзарі» понад три сотні разів). Дослухався до серця, але з такою ж інтенсивністю наголошував те, що належить розуму: «знати», «навчатися»: «Якби ви знали, паничі…», «Добре жить / Тому, чия душа і дума / Добро навчилася любить!».  

У соловейка – свої «акценти» (лат. «accentus» – дослівно приспів): він, непоказний, зате голосистий – «тьохкає», витьохкує (охтьохтьох… фіть, тьох, тьох – як це у пісні  «Ой у гаю при Дунаю…»), він щебече, сміється й плаче, «б’є піснями в груди», промовляє своєю пісенною мовою лише до серця, яке бачить щось найголовніше

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я