Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
![](https://zbruc.eu/sites/default/files/images/2023/12/z1703432912a14i.png)
Х. «Вечірня зіронька встає…»
За дієсловом руху («встає»), якщо зазирнути у глибоку давнину, – постать: чи то красеня Геспера, божества вечірньої зорі, чи самої Венери, богині любові… З тисячоліттями постаті затерлися; залишилась – «зіронька», світельце на споночілому небі. Саме так – на небі. Тополевий пух – у небі, зірка – на небі. З вечірньою зіркою, що «на небі, ясна, засяла» у християнському світі – й Свята Вечеря…
Сім’я вечеряє коло хати, просто неба, під небом. Римляни казали «sub Iove», тобто під Юпітером, як ми кажемо «під Богом». У тому «під» – відчуття безпеки, захисту, постійності («земля віковічно стоїть»); людина – під надійним окриттям, тим паче, якщо те окриття, як у Гомера, – «з міді»… Інша річ, коли над головою (як і під ногами) – безконечність; коли Земля – порошинка на узбіччі Чумацького Шляху, в неосяжному Космосі…
Тут, у «Садку…», ніщо не виходить поза рамки земного затишку; про світовий лад і гармонію нагадує лише зіронька, яка встає. «Всьому свій час»: зіроньці – вставати, сім’ї – вечеряти. Всьому – й свій лад, свої звичаї: дочці, в цю годину, – вечерять подавати; матері – научати звичаю…
Бо це – найважливіше («Що закони, коли звичаїв немає?..» – вчувається голос античних)… «Чи ти рано до схід сонця / Богу не молилась, / Чи ти діточок непевних / Звичаю не вчила?» – «Молилася, турбувалась, / День і ніч не спала, / Малих діток доглядала, / Звичаю навчала» (голос України з поеми «Розрита могила»)… «Доглядала ж / Сама його, сама й навчала / Добру і розуму» («Марія»)…
«Добру і розуму»… Насамперед – добру. До чого може довести сам розум, коли він не в парі з добром, – про це Софокл у так званому гимні людині (насправді ж – засторозі) устами хору з «Антігони» (332-362): «Є витвори хитрі в людей – / Ясніші від світлих надій, / Та часто біди від них більше, як блага…»
Біда – коли людина, змішуючи грішне з праведним, переступаючи межі доброзвичайності, «стає на кривдну путь»… Як про це – й Евріпід у «Вакханках» (427-431): «Від розуму зарозумілого – / Умій далеко триматись. / Чим люд живе простий, / Що схвалив він, – / Тим радив би я керуватись»… «Мораль», «моральний», згадаймо, – від лат. mos (moris), звичай.
Цікаво, що прикметник «звичайний» фактично втратив своє первісне значення – «вихований у гарних звичаях»: «звичайний чоловік» – ледь не «сірий», лат. unus multorum (один із багатьох). У Шевченка ж: «От хлопець звичайний!», «Звичайні діточки», тобто «добре виховані».
Отож «Мати хоче научати…» Научати добрих звичаїв, що переходять, неписані, з покоління в покоління, – звичаїв, що є підвалинами життєвої злагоди… Наука апелює до розуму, соловейко – до серця (материнська наука торкалась, певно, й «сердечних» справ).
Ті дві сили – в одвічному між собою змаганні. Яка з них бере гору – про це Евріпід устами дітовбивці Медеї: «Хоч добре знаю, на яке я зло іду, / Одначе серце – над усі думки мої, / Воно – причина щонайтяжчих бід людських» (як Медея, давши серцю волю, роз-сердившись, підносить ножа на своїх синів, так Ґонта, у Шевченка, – на своїх). Іншими словами: «Дай серцю волю – заведе в неволю». Втім, згадуємо й протилежне: «Серденьку воля, як хоче любить» – у «Чарах кохання» Кесаря Білиловського.
«Розум бачить і розум чує», – казали греки. Але є щось особливе, найголовніше, що бачимо лиш «очима душі», тобто серцем і тільки серцем (згадаймо «Маленького принца»). Без того «найголовнішого» – й життя не життя: «Дайте бо жить мені, дайте бо жить» – рефреном повторює Білиловський наприкінці кожної строфи. У тому благанні вчувається й Шевченкове: «А дай жити, серцем жити / І людей любити…»
Серце для нашого Кобзаря – це передусім щирість, чуттєвість і вразливість до ударів «не надто делікатного життя» (Сенека). Прочитаймо хоча б «Катерину», «відчитаймо» однойменну картину – й пересвідчимось: Шевченко ніколи не звинувачував тих, хто дослухався до голосу серця, хто ставав жертвою лихих, безсердечних людей – завжди був на боці покривджених, «сердешних» («серце» і похідні від нього звучать у «Кобзарі» понад три сотні разів). Дослухався до серця, але з такою ж інтенсивністю наголошував те, що належить розуму: «знати», «навчатися»: «Якби ви знали, паничі…», «Добре жить / Тому, чия душа і дума / Добро навчилася любить!».
У соловейка – свої «акценти» (лат. «accentus» – дослівно приспів): він, непоказний, зате голосистий – «тьохкає», витьохкує (ох, тьох, тьох… фіть, тьох, тьох – як це у пісні «Ой у гаю при Дунаю…»), він щебече, сміється й плаче, «б’є піснями в груди», промовляє своєю пісенною мовою лише до серця, яке бачить щось найголовніше…