Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
![](https://zbruc.eu/sites/default/files/images/2024/01/z1704706572a14i.png)
ХV. «Ну що б, здавалося, слова…»
А й справді, «що б, здавалося, слова»?.. Прості слова: садок, вишня, хата, хрущі, плугатарі, дівчата… А пере-кладеш (краще у німецькій: «пере-садиш») на чужий ґрунт – тоді, як у пісні співаємо: «Не та розмова, не тії слова…» Слова начебто ті, але не те – що за словом, радше у слові; пересаджене, воно наче не приймається. Та й «до здоров’я не приходить» (Сенека – про рослини, що їх часто пересаджують). Так – і з Шевченковим «Садком…»: слова є, а глибинний світ українства, української душі залишається таки в Україні. Сказав же Ґете: «Хто співця збагнуть жадає – / В край співця нехай рушає»…
Згадалася, з-поза десятка літ (вже була готова до видання моя книжечка «Шевченків садок і Франкове поле»), вихоплена з інтернету фраза: «Слова Тарасовы крылаты, и я приму как вещий знак: «Садок вишневий коло хати» не переводится никак» («Слова Тарасові – крилаті; для мене це як віщий знак: «Садок вишневий коло хати» – не перекласти, ну ніяк»). Три правди в тій фразі: Шевченкові слова – дійсно крилаті, вони «просяться» в політ, вони – в леті, в дії («Борітеся – поборете…»). Шевченко – не лише поет, а співець, віщий Співець (Vates). «Садок вишневий коло хати» в найглибшому сенсі («sentire» – відчувати) – неперекладний твір.
Є низка російських версій «Садка…» Тут не місце для їх глибшого аналізу. Втім, чи конче аж так уже вникати у перекладацькі тонкощі, коли неприйнятне – на поверхні (у вільному перекладі А. Тартаковського): «красиво яблоньки цветут» (це замість «хрущів», що творять звукове тло першої строфи: поетика шиплячих)… «В сарай поставлены лопаты» – уявімо собі таку «картину»… в рамках (мова ж поезії, надто Шевченкової, – образи). Раз переклад «вільний», то з тієї волі варто б користати якось цікавіше. Подібні «відсебеньки» (новотвір Г. Кочура) – в С. Вайнблата: «Поют заливисто девчата, / Они к себе домой спешат» (куди ж їм іще спішити? Та й акцентує Шевченко не те, як вони співають, а те, що співають ідучи: знову ж – образ)… В М. Ушакова краще: «Поют идя домой девчата». Натомість, у подальшому, втратив щось іще важливіше: материнську науку назвав… «ворчаньем»: «Ворчала б мать…» (А. Тартаковський взагалі не згадує про материнську науку)…
Можна було б і далі говорити про всілякі хибні «ходи» чи знахідки російських інтерпретаторів, але загалом їхні переклади мало чим різняться один від одного. Виділяється (отут віддаймо належне перекладачеві) – А. Тартаковський: зрозумів, що, почавши із «садіка», одразу ж прирече себе на невдачу, тому й зберіг «садок» як неперекладну, духовну, реалію: «Садок вишневый возле хаты…»
Це ж саме – з більшістю слів у «Садку…»: «коло» і «возле» – теж різні речі; за цим «коло», що повторюється у «Садку…», як і голосний «о», – весь космос (ми про це говорили); космос видимий для зору («фабрика круглих тіл») – і невидимий, для слуху: «камертоном» нашої мови – округле «о», яким рясніє «Садок…» А ще – «вечеря», «вечеряти», «вечірній»: ритуал вечері, настрій вечора, що у звукових образах, де, як уже згадувано, переважають шиплячі (перша строфа)… І так, поступово, вдумливий перекладач дійде тієї ж, виголошеної в інтернетному просторі, думки: «»Садок вишневий коло хати» не переводится никак»…
Дійшов цієї думки наш перекладач Ігор Костецький – відмовився вдаряти у ці ж самі клавіші, що інші перекладачі, фактично, без помітного поступу в наближенні до першотвору. Приступив, як казали римляни, «ad rem», до суті. Пожертвував і «садком», і «хатою», але натомість спробував дати російському читачеві уявлення, що таке для українця «садок»: «Всемирный мир – вишняк с избою…» У другому рядку («Певец придворный – майский жук…») – дав зрозуміти, з усмішкою, що автор «Садка…» ніколи не був «певцом придворным»…
У другій строфі: «Но вот и ужин под избою. / Звезда – ну, свечечка точь-в-точь! / Борщ, как нектар, подносит дочь. / Мать склонна к сказочному строю, / Да соловей взгремел под ночь»… «Нектар» (український борщ!), пожива богів (кажемо: «божественний смак») веде нас до Горація: «Ночі… Вечері божественні…». А «звезда-свечечка» нагадує про Різдвяну вечерю…
Навіть ця, здавалося б, несумісна з лірикою «Садка…» гіпербола («соловей взгремел…») видається цікавою. Хто ж бо не чув, як у тишу травневого вечора справді, наче якесь музикальне «стрільно», впадає голос солов’я – «б’є піснями в груди», виповнює цю тишу по самі вінця, вихлюпується з неї гучними, та водночас такими м’якими, наче «круглими» (бо ж соловейко) переливами?.. Стисло кажучи (у даному випадку), що далі від слова – то ближче до першотвору… Втім, у Шевченка, «мати хоче научати…», а не розповідати казки, як у Костецького…
Найближче до слова (підсумовуючи, зіставмо протилежні засади) тримається наш військовик, поет і перекладач Володимир Тимчук (неопублікована версія – з 2016 р.): «Садок вишневый в углу хаты, / Хрущи, где вишни, – гул их тут, / С плугами мужики идут, / А с песней не спешат девчата, / Хотя с вечерей мамы ждут. / Семья с вечерей в углу хаты, / Зарница вечера встает. / И дочь вечерю подает, / Ее учить хотела б маты, / Но соловейко не дает. / Уклала маты в углу хаты / Малюньких деточек своих; / Уснула тоже возле них. / Утихло все, только девчата / И соловейко не утих».
Та яких висновків ми не доходили б, а перекладати – треба!.. Перекладати (переспівувати, наслідувати…), щоб іншомовний читач бодай краєчком душі, її зором і слухом, міг причаститись до духовного світу «Кобзаря». А причастившись, щоб захотів дихнути ним на повні груди – рушив, за порадою Ґете, у край великого Співця.
Щоб рушив з повагою і зацікавленням до «чужого», з бажанням пізнати його, а пізнавши – й полюбити, дати своїй душі більше простору, більше світла. Щоб подивився на ту вербу-журбу, крізь яку «сонечко сіяє / І тихо гасне», на самотню тополю серед поля, на «дуб зелений», що «мов козак / Із гаю вийшов тай гуляє…», на «садок вишневий коло хати» чи той, що навколо хати («Поставлю хаточку, садочок / Кругом хатини насажу…»), на вітряк, що «з-за гаю крилами махає» (тепер такі хаточки й вітряки – хіба що в музеях просто неба)…
Так, докладаючи всіх зусиль у донесенні Шевченкового слова своїм співвітчизникам, рушила в Україну й британка Віра Річ… А завершуючи свій земний шлях, побажала, щоб її прах опочив неподалік праху Тараса Шевченка, до чиїх творів горнулась душею (дещо про клопоти англомовного перекладача – у дописі «А ми малими розійшлись…»)*
Що ж до «Садка…», то хіба ще раз звернімо увагу чи не найважливіше: що має робити англомовний перекладач із душею – душею нашої народної пісні, з душею «Кобзаря», з душею, виразом якої – здрібнілі, пестливі слова?.. Як увиразнити ступінь тієї душевності (сад, садок, садочок; зоря, зірка, зірочка, зіронька)?.. Що здрібніліше, то (згадаймо «Цвітку дрібную…») – душевніше. Таж одна річ: «the evening star appears», – інша: «вечірня зіронька встає», де іменник з прикметником творять зоровий і слуховий образ чогось найсолодшого, найжаданішого, чогось далекого, а разом з тим – чогось найближчого, сердечного. Як передати це «одомашнення» далекого космосу, що віллявся в мікрокосм, у теплий затишок садка; як – це наше особливе, що так єднає нас із давньою Елладою, чуття зоряного неба, цей сердечний зв’язок із Творцем: «Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…»?
«Я люблю Україну…» – й досі чую тихе, але таке щире, глибоке зізнання Віри Річ у Франковому університеті. А тепер, «во время люте», у «тяжкії» для України літа, вчуваються в тому зізнанні голоси всіх тих, хто не полишає Україну одинокою в її боротьбі за своє існування, всіх тих, хто відкриває її для себе, вітчизну великого Кобзаря – її стійкість, незламність, мужність, а водночас – її ніжну, багату тонкими струнами душу…
_______________________________
* Детальний аналіз «Садка…» у перекладах Віри Річ див.: Коломієць Л. «Садок вишневий коло хати…» Тараса Шевченка в новому перекладі Віри Річ: відтворення змістових, ритміко-інтонаційних та звукових особливостей» / Л. Коломієць // Шевченкознавчі студії. – 2009. – Вип. 12. – С. 296–303.