Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
ХV. «Ну що б, здавалося, слова…»
А й справді, «що б, здавалося, слова»?.. Прості слова: садок, вишня, хата, хрущі, плугатарі, дівчата… А пере-кладеш (краще у німецькій: «пере-садиш») на чужий ґрунт – тоді, як у пісні співаємо: «Не та розмова, не тії слова…» Слова начебто ті, але не те – що за словом, радше у слові; пересаджене, воно наче не приймається. Та й «до здоров’я не приходить» (Сенека – про рослини, що їх часто пересаджують). Так – і з Шевченковим «Садком…»: слова є, а глибинний світ українства, української душі залишається таки в Україні. Сказав же Ґете: «Хто співця збагнуть жадає – / В край співця нехай рушає»…
Згадалася, з-поза десятка літ (вже була готова до видання моя книжечка «Шевченків садок і Франкове поле»), вихоплена з інтернету фраза: «Слова Тарасовы крылаты, и я приму как вещий знак: «Садок вишневий коло хати» не переводится никак» («Слова Тарасові – крилаті; для мене це як віщий знак: «Садок вишневий коло хати» – не перекласти, ну ніяк»). Три правди в тій фразі: Шевченкові слова – дійсно крилаті, вони «просяться» в політ, вони – в леті, в дії («Борітеся – поборете…»). Шевченко – не лише поет, а співець, віщий Співець (Vates). «Садок вишневий коло хати» в найглибшому сенсі («sentire» – відчувати) – неперекладний твір.
Є низка російських версій «Садка…» Тут не місце для їх глибшого аналізу. Втім, чи конче аж так уже вникати у перекладацькі тонкощі, коли неприйнятне – на поверхні (у вільному перекладі А. Тартаковського): «красиво яблоньки цветут» (це замість «хрущів», що творять звукове тло першої строфи: поетика шиплячих)… «В сарай поставлены лопаты» – уявімо собі таку «картину»… в рамках (мова ж поезії, надто Шевченкової, – образи). Раз переклад «вільний», то з тієї волі варто б користати якось цікавіше. Подібні «відсебеньки» (новотвір Г. Кочура) – в С. Вайнблата: «Поют заливисто девчата, / Они к себе домой спешат» (куди ж їм іще спішити? Та й акцентує Шевченко не те, як вони співають, а те, що співають ідучи: знову ж – образ)… В М. Ушакова краще: «Поют идя домой девчата». Натомість, у подальшому, втратив щось іще важливіше: материнську науку назвав… «ворчаньем»: «Ворчала б мать…» (А. Тартаковський взагалі не згадує про материнську науку)…
Можна було б і далі говорити про всілякі хибні «ходи» чи знахідки російських інтерпретаторів, але загалом їхні переклади мало чим різняться один від одного. Виділяється (отут віддаймо належне перекладачеві) – А. Тартаковський: зрозумів, що, почавши із «садіка», одразу ж прирече себе на невдачу, тому й зберіг «садок» як неперекладну, духовну, реалію: «Садок вишневый возле хаты…»
Це ж саме – з більшістю слів у «Садку…»: «коло» і «возле» – теж різні речі; за цим «коло», що повторюється у «Садку…», як і голосний «о», – весь космос (ми про це говорили); космос видимий для зору («фабрика круглих тіл») – і невидимий, для слуху: «камертоном» нашої мови – округле «о», яким рясніє «Садок…» А ще – «вечеря», «вечеряти», «вечірній»: ритуал вечері, настрій вечора, що у звукових образах, де, як уже згадувано, переважають шиплячі (перша строфа)… І так, поступово, вдумливий перекладач дійде тієї ж, виголошеної в інтернетному просторі, думки: «»Садок вишневий коло хати» не переводится никак»…
Дійшов цієї думки наш перекладач Ігор Костецький – відмовився вдаряти у ці ж самі клавіші, що інші перекладачі, фактично, без помітного поступу в наближенні до першотвору. Приступив, як казали римляни, «ad rem», до суті. Пожертвував і «садком», і «хатою», але натомість спробував дати російському читачеві уявлення, що таке для українця «садок»: «Всемирный мир – вишняк с избою…» У другому рядку («Певец придворный – майский жук…») – дав зрозуміти, з усмішкою, що автор «Садка…» ніколи не був «певцом придворным»…
У другій строфі: «Но вот и ужин под избою. / Звезда – ну, свечечка точь-в-точь! / Борщ, как нектар, подносит дочь. / Мать склонна к сказочному строю, / Да соловей взгремел под ночь»… «Нектар» (український борщ!), пожива богів (кажемо: «божественний смак») веде нас до Горація: «Ночі… Вечері божественні…». А «звезда-свечечка» нагадує про Різдвяну вечерю…
Навіть ця, здавалося б, несумісна з лірикою «Садка…» гіпербола («соловей взгремел…») видається цікавою. Хто ж бо не чув, як у тишу травневого вечора справді, наче якесь музикальне «стрільно», впадає голос солов’я – «б’є піснями в груди», виповнює цю тишу по самі вінця, вихлюпується з неї гучними, та водночас такими м’якими, наче «круглими» (бо ж соловейко) переливами?.. Стисло кажучи (у даному випадку), що далі від слова – то ближче до першотвору… Втім, у Шевченка, «мати хоче научати…», а не розповідати казки, як у Костецького…
Найближче до слова (підсумовуючи, зіставмо протилежні засади) тримається наш військовик, поет і перекладач Володимир Тимчук (неопублікована версія – з 2016 р.): «Садок вишневый в углу хаты, / Хрущи, где вишни, – гул их тут, / С плугами мужики идут, / А с песней не спешат девчата, / Хотя с вечерей мамы ждут. / Семья с вечерей в углу хаты, / Зарница вечера встает. / И дочь вечерю подает, / Ее учить хотела б маты, / Но соловейко не дает. / Уклала маты в углу хаты / Малюньких деточек своих; / Уснула тоже возле них. / Утихло все, только девчата / И соловейко не утих».
Та яких висновків ми не доходили б, а перекладати – треба!.. Перекладати (переспівувати, наслідувати…), щоб іншомовний читач бодай краєчком душі, її зором і слухом, міг причаститись до духовного світу «Кобзаря». А причастившись, щоб захотів дихнути ним на повні груди – рушив, за порадою Ґете, у край великого Співця.
Щоб рушив з повагою і зацікавленням до «чужого», з бажанням пізнати його, а пізнавши – й полюбити, дати своїй душі більше простору, більше світла. Щоб подивився на ту вербу-журбу, крізь яку «сонечко сіяє / І тихо гасне», на самотню тополю серед поля, на «дуб зелений», що «мов козак / Із гаю вийшов тай гуляє…», на «садок вишневий коло хати» чи той, що навколо хати («Поставлю хаточку, садочок / Кругом хатини насажу…»), на вітряк, що «з-за гаю крилами махає» (тепер такі хаточки й вітряки – хіба що в музеях просто неба)…
Так, докладаючи всіх зусиль у донесенні Шевченкового слова своїм співвітчизникам, рушила в Україну й британка Віра Річ… А завершуючи свій земний шлях, побажала, щоб її прах опочив неподалік праху Тараса Шевченка, до чиїх творів горнулась душею (дещо про клопоти англомовного перекладача – у дописі «А ми малими розійшлись…»)*
Що ж до «Садка…», то хіба ще раз звернімо увагу чи не найважливіше: що має робити англомовний перекладач із душею – душею нашої народної пісні, з душею «Кобзаря», з душею, виразом якої – здрібнілі, пестливі слова?.. Як увиразнити ступінь тієї душевності (сад, садок, садочок; зоря, зірка, зірочка, зіронька)?.. Що здрібніліше, то (згадаймо «Цвітку дрібную…») – душевніше. Таж одна річ: «the evening star appears», – інша: «вечірня зіронька встає», де іменник з прикметником творять зоровий і слуховий образ чогось найсолодшого, найжаданішого, чогось далекого, а разом з тим – чогось найближчого, сердечного. Як передати це «одомашнення» далекого космосу, що віллявся в мікрокосм, у теплий затишок садка; як – це наше особливе, що так єднає нас із давньою Елладою, чуття зоряного неба, цей сердечний зв’язок із Творцем: «Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна…»?
«Я люблю Україну…» – й досі чую тихе, але таке щире, глибоке зізнання Віри Річ у Франковому університеті. А тепер, «во время люте», у «тяжкії» для України літа, вчуваються в тому зізнанні голоси всіх тих, хто не полишає Україну одинокою в її боротьбі за своє існування, всіх тих, хто відкриває її для себе, вітчизну великого Кобзаря – її стійкість, незламність, мужність, а водночас – її ніжну, багату тонкими струнами душу…
_______________________________
* Детальний аналіз «Садка…» у перекладах Віри Річ див.: Коломієць Л. «Садок вишневий коло хати…» Тараса Шевченка в новому перекладі Віри Річ: відтворення змістових, ритміко-інтонаційних та звукових особливостей» / Л. Коломієць // Шевченкознавчі студії. – 2009. – Вип. 12. – С. 296–303.
