Моє життя – це насправді суцільна містика. Одначе про все не можу розповідати на широкий загал, бо, як сама написала у романі «Вітрова гора»: «Кожен із нас має право на власні таємниці».
Хоча мушу зізнатися: писання для мене – це теж до певної міри містичний процес.
Працюючи над вищезгаданим романом-фентезі «Вітрова гора», я збирала інформацію про вітряки, які стояли на пагорбах Київщини до початку колективізації. І несподівано мене «прорвало» на малювання: почала малювати вітряки, що відриваються з корінням від землі. Ці образи постійно мене переслідували. Малювала їх майже щодня, поки не поставила крапку в романі. А потім заспокоїлася і переключилася на інші сюжети.
Коли ж писала свій перший роман «Етимологія крові», було відчуття, ніби мною водить якась надприродна сила, надиктовуючи мені речення й цілі абзаци. Не можу назвати цю силу ні доброю, ні лихою, але я тоді була одержима нею. Найкраще мені писалося під місячною повнею – тоді я забувала про їжу і сон, сиділа за комп’ютером і писала, писала… до повного виснаження. І коли нарешті засинала, мені снилися мої герої – вони лаяли мене за те, що зробила їх нещасними, просили змінити сюжет, погрожували. Було важко. А потім деякі сцени з роману почали збуватися в моєму житті. Наприклад, як і героїня «Етимології крові», я загубила одну із золотих сережок, що дісталися мені у спадок від бабусі. Причому, загубила її під час нічних купань у Дніпрі з чоловіком, якого кохала, але який не був моєю долею, і тоді теж була місячна повня… Збулися і деякі інші, не вельми приємні, моменти. Після цього я почала обережніше ставитися до того, що пишу. Хоча не завжди можливо зупинити силу, яка тобою керує.
До речі, якщо говорити про сни, то вони відіграють неабияку роль у моєму житті й часто допомагають прийняти справді доленосні рішення. Мені майже щоночі сняться дуже яскраві й насичені сни. Часто в них повторюються місця й люди, яких немає і ніколи не було в моєму реальному житті. Цілком можливо, що це відлуння попередніх життів. Але бувають і сни-спогади, сни-бажання, сни-попередження, сни-підказки, сни-відповіді.
Багато із того, що мені сниться, я використовую у своїй творчості. Адже сни – це безцінний матеріал для письменника! Нещодавно навіть цілий роман написала на основі власних сновидінь. До речі, ідея п’єси «Вчорашній суп», яка торік отримала відзнаку на «Коронації слова», теж мені наснилася.
І ще трохи про сни. У серпні 2008 року ми з подругою поїхали на відпочинок до Болгарії, у Варну. Першої ж ночі мені там наснився мій майбутній чоловік – болгарський поет Димитр Христов. До того я бачила його лише раз у житті, коли він був учасником одного міжнародного літературного фестивалю в Києві, але ми тоді навіть не встигли познайомитися. Після двотижневої відпустки, проведеної у Варні, я повернулася на роботу, в Спілку письменників. І мені сказали, що є можливість поїхати на Міжнародний поетичний фестиваль у Стругу (Р. П. Македонія) – замість одного старшого поета, який захворів. Я поїхала і там, у Струзі, зустрілася з Димитром. Згодом, коли розповіла йому про свій болгарський сон, виявилося, що він тієї ночі був у Балчику, неподалік від Варни, а вранці повертався до Софії. Тобто ми тоді розминулися в реальному житті, але в моєму сні не розминулися.
У снах до мене часто приходять і люди, котрих вже немає на цьому світі. Наприклад, одного разу мені наснилася моя краща подруга Леся, яка померла у 2012 році від раку грудей. Ми з нею жили в різних містах і понад 10 років писали одна одній товстелезні паперові листи – писали про все, що з нами відбувалося, про свої захоплення, закоханості, страждання, ділилися думками, мріями, переживаннями, цитували книжки, які читали, і пісні, які слухали. Уві сні я сказала Лесі, що хочу на основі її листів написати роман. Але вона категорично не схвалила мою ідею. «Якщо ти це зробиш, — сказала, — то зрадиш нашу дружбу». Сон був дуже живий. І я її послухалася – сховала листи на антресоль, відмовившись від своєї ідеї.
Не можна ігнорувати ті знаки, які доля посилає нам через сни. Але не варто забувати і про те, що в реальному житті теж вистачає різних знаків. Вони – буквально на кожному кроці. Головне – прислухатися до них. Щоби потім не було боляче…
Авторка світлин — Анна Кравченко
Прокоментуєте?
