«Апостол правди і науки»

0

Цими словами Великого Кобзаря названо радіофільм із серії «Світочі епохи». Його присвячено 180-й річниці Михайла Драгоманова, а створено для українського радіоканалу «Культура» з наступною трансляцією на Першому національному. Директор Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка професор Михайло Наєнко взяв участь у цьому радіофільмі як літературознавець, дослідник історії і теорії української літератури.

Авторка і режисер проекту – заслужена журналістка України Неля Даниленко. Жанр «радіофільм» належить їй особисто, і в цьому жанрі вона створила вже понад десяток радіопрограм про видатних українських письменників, акторів та співаків. Серед них – про Миколу Зерова, Бориса Гмирю, Миколу Лукаша, Марію Капніст, Леоніда Кисельова та ін. У фільмі «Апостол правди і науки» Неля Даниленко  повела своїх слухачів шляхами життя і наукової творчості одного з найвидатніших випускників Київського університету, його викладача, а потім – вигнанця з України як неблагонадійного і політично небезпечного для російсько-імперської влади в Україні другої половини ХІХ століття. В радіофільмі взяли участь відомі дослідники наукової спадщини вченого, історики та філософи, а також актори українських театрів і радіожурналісти. Роль Михайла Драгоманова блискуче виконав народний артист України, провідний актор Київського академічного театру імені Івана Франка Василь Мазур. Чимало інших акторів відтворили радіомовою постаті письменників Івана Франка, Олени Пчілки й Лесі Українки, історика Володимира Антоновича, багатьох педагогів та адміністраторів Київського й деяких інших університетів європейських країн. У них Михайло Драгоманов працював як професор історії та філології, організовував, зокрема, різні видавничі проекти, завдяки яким світ дізнавався більше про українську націю, про творчість українських письменників, а також про політичні рухи в Україні, яка перебувала в часи Драгоманова в колоніальній залежності від двох імперій –  Російської та Австро-Угорської. За свідченням Івана Франка й Михайла Павлика, Михайло Драгоманов пробудив галицьку інтелігенцію від летаргічного сну і спрямував її діяльність в активне політичне та літературне річище, у Женеві (Швейцарія) організував видання українських творів (зокрема, роману Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні»), коли материкову Україну покривала вбивча тінь прикровідомих Валуєвського та Емського циркулярів, а в Софійському університеті (Болгарія) протягом більш як п’яти років читав для студентів курси світової, болгарської та української історії та літератури. Знаменним явищем європейського культурного та політичного життя стала доповідь Драгоманова про українську культуру, транскрибовану російським царизмом, на світовому конгресі в Парижі, де головували Віктор Гюго та Іван Тургенєв. Видана окремою брошурою, ця доповідь поширювалась у колах європейських інтелектуалів, потрапивши навіть до особистої бібліотеки Карла Маркса. У цій книжечці він підкреслив такі слова Драгоманова: «Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета».

Професор Михайло Наєнко в трьох частинах радіофільму з’являвся кілька разів і розповів про Михайла Драгоманова як визначного дослідника фольклору, української та світової літератури, а також – педагога, котрий мав великий вплив на формування багатьох діячів української культури. Вершиною серед них постала Леся Українка, яка значною мірою сформувалася як поетеса і мислитель завдяки родинній дружбі з Михайлом Драгомановим – рідним її дядьком по материнській лінії. Він був братом Лесиної матері – знакової поетеси і фольклористки Олени Пчілки.

Вивченням українського і світового фольклору Михайло Драгоманов займався протягом усього життя і навіть єдину імперську нагороду (академічну Уваровську премію) одержав за фольклорну працю «Исторические песни Малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова». На фольклор Михайло Драгоманов дивився не як на духовне надбання окремого етносу, а як на явище світового масштабу, як на народну творчість, яка взаємоперетиналась і витворювала загальнолюдське прагнення до творення професійного мистецтва. В Україні  найбільш очевидна реалізація феномена зв’язків народної і професійної творчості виявилася у формуванні таланту Тараса Шевченка. Дехто пробував розглядати Шевченка і як предтечу соціалізму, але Драгоманов схарактеризував цю думку як фальсифікацію і показав цілковиті зв’язки Шевченка із суто народними джерелами творчості (статті «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Шевченко в чужій хаті його імені» та ін.). На ряд інших літературних явищ української літератури Драгоманов висловив свої погляди в дискусії з Борисом Грінченком («Листи на наддніпрянську Україну» і «Листи з України наддніпрянської»). Ця дискусія виявила і ряд суперечливих поглядів Михайла Драгоманова, якими пізніше (та власне й сьогодні) дехто пробує відверто спекулювати, убачаючи в них ледве чи не антиукраїнські мотиви вченого. Причиною нерідко постає дискусійний погляд Драгоманова на так званий федералізм у побудові української державності. Найбільше йому докоряв за це Дмитро Донцов (у статті «Шевченко і Драгоманов»), не беручи до уваги складність української історії в часи Драгоманова та літературну ситуацію в Україні останньої чверті ХІХ століття. Драгоманов був людиною своєї епохи, висловлював думки, які солідаризувались або контрастували з думками провідних європейських інтелектуалів кінця ХІХ століття, але  стояв на позиції, яку висловив іще студентом Університету Святого Володимира над труною Тараса Шевченка. Виступаючи під час  перепоховання Кобзаря у травні 1861 року, він сказав: «Кожен, хто стає на службу уярмленого народу, свідомо надіває терновий вінець». Цей терновий вінець випало нести і самому Драгоманову, і той,  хто вдається до «шапкозакидательства» в його бік, стає на бік вульгаризацій і ллє воду на млин неприхованого українофобства.

Меморіальні Дошки Михайлу Драгоманову встановлені на головному корпусі Київського університету, на будинку в Софії (Болгарія), де жив учений, та на Полтавщині, де він народився. Радіофільм Нелі Даниленко «Апостол правди і науки» – ще одна меморіальна дошка на нашій пам’яті про  видатного вченого і видатного українця у вітчизняній цивілізації.

За матеріалами Центру літературної творчості Інституту філології  КНУ імені Тараса Шевченка.

Прокоментуєте?