Більшість світу не розуміє, що Україна окрема від Росії – кураторка проєкту «The War: inside out»

0
101

«Війна всередині та назовні» – українсько-американський літературний проєкт, покликаний показати всі грані боротьби людини: будь-то війна із собою, конфлікти в родині або ж війна у власній країні. 60 текстів українських і американських авторів покликаних розповісти про біль, прийняття та розуміння. Їх писали, зокрема, і учасники бойових дій, а прочитати зможуть за океаном. Кураторка проєкту Наталія Скорикова розповіла Радіо Донбас.Реалії, чому тексти, що пройшли відбір, – неймовірно сильні.

– Особливість проєкту «The War: inside out» – у тому, що ми працюємо з лос-анджелеським літературним журналом. Його мета – просувати сучасну українську літературу за кордоном.

Цей проєкт надає змогу молодим авторам бути почутими за межами країни. Ми беремо тридцять українських авторів та авторок та тридцять американських – та робимо двомовну антологію.

Антологія буде представлена у Києві та ще кількох містах України, а потім проєкт презентують в Лос-Анджелесі.

– А як виникла ідея створити проєкт?

– Я викладаю американський письменницький курс і навчалася у його засновника – Джека Грейпса. Минулого року я запросила Джека до наших класів у зумі. Йому стало цікаво, і він захотів познайомитися з тими людьми, з якими я працюю в Україні, і в процесі цих зустрічей з’явилась ідея зробити двомовну антологію «Нові голоси з України» у 2021 році. Але антологію робити довго, і щоб було щось оперативніше, то вирішили в журналі «ONTHEBUS» зробити розділ «Нові голоси з України».

А ще запропонувала зробити не просто розділ, а спеціальне видання цього журналу, яке було б присвячене нашій колаборації. І назва «Війна всередини та назовні» з’явилася цілком органічно, бо люди, з якими я працюю, це і ветерани, і люди з різних «інформаційних бульбашок», які пишуть про свій біль та боротьбу.

Згодом проєкт так розрісся, що ми хочемо провести презентацію на Книжковому Арсеналі, і, якщо вдасться, — його побачить якомога більше людей. Ми зможемо прочитати американців, а американці зможуть прочитати нас.

Кожен автор писав текст, обираючи з кількох тез: «війна всередині мене», «війна в родині», «війна всередині суспільства», «війна, яку веде моя держава». Це все художні тексти, але всі вони прожиті.

– Яким чином відбиралися ці тексти?

– Це була можливість для студентів, які проходили у мене навчання в 2019-2020 роках. Звісно, не всі потрапили, бо були тексти, що недостатньо сильні. Але ті, що пройшли, – неймовірно сильні. Там є текст, написаний ветеранкою – «Я море». Вона має інвалідність, і по суті її текст про жахливі речі: про те, як вона постраждала на війні. Як почалася її історія щоденного болю, з яким вона сьогодні живе – фізичного болю, психологічного болю. Цей текст дуже важкий, але коли ви його читаєте, він не робить вам боляче. Тому що дуже багато сьогодні є текстів про війну, які неприємно читати, бо занадто важко.

Люди не хочуть знати, що комусь там погано. А ще є стигматизація щодо ветеранів, бо одні вважають, що туди йдуть люди, яким набридло жити в мирному житті. А хтось уважає, що туди йдуть надлюди, яким нічого не страшно і не боляче.

– Дійсно, навколо воїнів точиться багато чуток, особливо щодо жінок в армії.

– Так. Я коли спілкуюся з ветеранками, то спочатку не могла в це повірити. Є така думка, що молоді жінки йдуть на фронт, щоб знайти собі чоловіка. Таке враження, що люди навіть не розуміють, які там жахливі умови і через що доводиться проходити. Ці тексти також і про це. Вони про те, що взагалі відбувається на війні.

– Ви обирали тексти саме військових чи в проєкті брали участь не тільки ветерани?

– Це люди різних професій. Є і психологи, і лікарі, і власники бізнесів – люди абсолютно різного віку та абсолютно різних занять, а також і ветерани. Для мене було важливо показати, як проблеми з війною впливають на всіх інших людей.

Дуже багато хто вважає, що це їх не стосується, але через ці тексти у людей є змога відчути цю війну. В антології є текст лікарки, він називається «А може краще дівчинка?», від якого просто мурашки по шкірі.

Він про те, про що замислюються сьогодні батьки. Про те, що вони народжують дітей для того, щоб їх убивали. Про те, чи треба народжувати при тій ситуації, яка зараз у країні. І про те, де ті гарантії, що мою дитину не заберуть на війну. Особливо гостро це стосується хлопчиків, і постає питання, «а може краще народити дівчинку?».

Військовий на позиціях під Золотим на Луганщині, листопад 2019 року (фото Андрія Дубчака)
Військовий на позиціях під Золотим на Луганщині, листопад 2019 року (фото Андрія Дубчака)

Тому для мене цей проєкт такий важливий. Бо з одного боку, йдеться про популяризацію української літератури за кордоном. Я вже 7 років активно подорожую і ще жодного разу не чула, щоб хтось, почувши, що я з України, назвав прізвище якогось письменника чи письменниці.

Єдина людина за кордоном, що читала українські твори, з якою я особисто знайома, – це Джек Грейпс, він читав Оксану Забужко. Але при цьому, він дуже добре знає російську класику. На жаль, і досі більшість світу не розуміє, що Україна – це все ж таки окремо від Росії. Вони не розуміють, у чому взагалі наш конфлікт. Нас досі ототожнюють, тому цей проєкт і важливий. Ми там порушуємо тему і мови, і війни з Росією. Це має показувати за кордоном, що ми не Росія.

І це так символічно, що я розповідаю про цей проєкт на Радіо Свобода, бо він зокрема і про свободу. Свободу говорити про почуття, про біль. Не дивлячись на те, що зараз багато ветеранської прози, багато хто продовжує мовчати про те, що там відбувається. Про жахливі умови, про дискримінацію, особливо про це мовчать жінки.

Крім того, цей проєкт важливий ще й для України. Часто ми думаємо, що ми дуже різні, і це погано. А цей проєкт об’єднує цю різність і показує, що ми можемо чути одне одного.

Дар’я Куренная

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я