Інтимний і дуже правдивий голос нинішньої прози Богдана Смоляка – відчуття його і нашої «найбільшої війни» – робить нас… щасливішими. У цьому трагічному часі можна знайти порятунок у власному серці! Яке знає, що Божий світ створений задля життя, де тривожна вечірня сирена накладається на «грозове погримування десь за Бугом; дві вечірні тривоги – як непорозуміння стихій»… Ви скажете, що поетам і художникам легше – ні, їм важче, бо дихають і творять власне за рахунок того єдиного «сердечного» ресурсу, яке не має «актуальних» донатів. Я б назвала цю прозу емоційними хроніками, якби не стриманість вишуканої Богданової стилістики, схильної до медитації… Читайте також «Поговорити про Богдана».
Надія Мориквас
Квітень. Моя ріка Буг середньовесняна, мовби трохи втомлена. Не надто повна. В небі й на землі – природні ротаційні рухи і відрухи. Північ і захід стемніли, схід і південь прихоплені сонцем. Прохолодний вітер шугає навсібіч, що найкраще видно по хмарах. Сонячному вітру-промінню не вдається наздогнати і зігріти бодай крайку надземного.
Ріка виблискує, мерехтить на сонці усіма своїми рукавами, наче жилами чистого золота. Підводяться з-під води острівці, заплавні частини побережжя. Рудуваті й ослизлі, вони нагадують щось новонароджене. Підсихають на обігрітому вітрі. Але око квапиться до верб, без яких немислима тут жодна велика зміна. Верби вихваляються своїми котиками. А поряд щось зі сливового роду вже пишно розцвітає. Трохи далі, у дворах, любуються одні одними квіти. Ніби усе це диво – від весняної ріки до крокусів – постало щойно минулої ночі. Тривожні сирени йому не завадили…
Вечір у двогодинній тривозі. Коли вперше загула сирена – якраз сонце, по тривалій відсутності, приснуло в бузький низькоділ, сакрально визолотивши малахіт величних вербових профілів над рікою. Іконостас пробудженої природи! Все у золоті, як перед молитвою на цілий Всесвіт…
Останній квітневий день.Небо захмарене, а воно ж – єдине вікно нашого земного дому. Особливо зранку. Та бачу: далеко і високо за Бугом крізь хмаровиння просівається вселенська жменя золотих зерен, що, летячи, випереджають усі мислимі й немислимі космічні швидкості і залишають по собі суцільні парчеві ниті, між верхом і низом. Ось звідки береться проміння! – хочу зраділо помилятися. Якщо зерна, то й сніп – сніп сонячних променів. Далекий, не наш. І дякувати Богу, бо завжди можна бути певним, що десь на планеті, навіть в Україні хтось не без сонця…
А над полудневою рікою стоять жаб᾿ячі хорали. Так густо й високо стоять, що вухові слухати мусить допомагати все єство. Щасливі люди – і передбужанці (до них належу), і забужанці, жителі села Забужжя, бо, мешкаючи поблизу ріки, полюбили ці співи і, може, навчилися не робити різниці між весняним дебютом жаб і… солов᾿їв (заспівають трохи пізніше); ну, хіба тоді інакше, коли жаби ісолов᾿ї змагаються між собою, чого й не пригадаю… Але не сміймося з травневого співу закоханих жаб, а сміймося з жабиного квакання-рохкання недругів людства…
12 травня. Сонця – хоча стратегічну греблю гати. Простір під ним ген угинається. Лише б не забути, що тут річкова низовина… Ріка вербами понахиляна. Але ж придивитися – ні, не хиляться ще верби, ще вони – стрункі й високі – подруги весни… Ріка ж так радо вбирає їхню зелень, темно-зелено рядиться, що вряди-годи забуває навіть про пресвітлі небесні шати…
Вітрисько. У верховіттях повноправний, вдолі грімко траскає хвірткою й навіть дверцями шубера, раз по раз береться розчиняти кватирку, і коли йому це врешті вдається, то так ґаратає нею об стовбур віконної рами, що шибка, чути, ледве жива… Торік такий звалив вербу над Бугом. Була верба як верба, разом із сестрами хилилася собі бозна-скільки десятиліть, ніколи не випростовувалась, і рідко яка пташка гойдалася на її вітті, певно, вважаючи, що це занизько, нижче за її крилатий поваг, а як упала вербиченька – поєднала береги серединного Бузького русла, зеленою райдугою спалахнула, неподалік від обшарпаного часом бетонного мосту, вмить скасувавши й найменшу його доцільність у природі, і якби її не чіпали, то знайшлися б охочі бодай раз перетнути ріку по зеленій райдузі, намацуючи стежину за завжди сущими в таких трапунках муравлями… Недовго була для них мостом-райдугою, а для течії тріумфальною аркою, позаяк її, упалу найвірогідніше від занадто довгого стояння гігантську вербу, спрятали, і то була ціла окрема історія…
Здається, тільки вода в ріці вміє водночас і стояти, і текти. Причиною – западини й мілини. Час підлаштовується до її ритму…
11 серпня. Полуднева коротка повітряна тривога, на сирену якої накладалося грозове погримування десь за Бугом; дві вечірні тривоги– як непорозуміння стихій…
Кінець жовтня. Минулого тижня – три повітряні тривоги; нині вже четвертий «обстрільний понеділок», тож зранку на Львів летіли і були збиті три ворожі стрільна. Орієнтуються вони, кажуть, за ландшафтом місцевості, мчать переважно уздовж русел річок. Якщо це так – хай би було не казкою, що ти, всесильний Буже-Боже, якось проковтуєш їх, як, зрештою, чинив колись із гітлерівськими панцерниками…
17 листопада. Показався коник першого снігу. Порівняно ранній. Вийшов зі своєї невидимої стаєнки похитуючись. Ще не білий той гривань, радше сивий. І не галопувати вийшов, а мовби скубнути чого над Бугом. Цікаво, чи стане білішим на Михаїла, якщо ж ні – чи визнає той такого коня своїм?..
м. Кам᾿янка-Бузька на Львівщині
chasopys-rich.com.ua
Прокоментуєте?
