Кожна людська смерть збіднює мене, бо я належу до людства. І тому ніколи не виходь питати, по кому дзвонить дзвін. Він дзвонить по тобі.
Джон Донн
***
Залишились по ньому годинник, перо, камізелька.
Залишились газети в безладді, в кутках, на столі,
І картатий жакет, у якому прорвалась петелька.
От і все. От і все. І його вже нема на землі…
Спорожніла кімната. Безсило звисає фіранка,
І герань на вікні, перелита підливами вщерть.
Тут проходили дні. Тут проходили ночі і ранки —
Непотрібне життя. Та для кого потрібна ця смерть?
Зеленіють поля. Рожевіють осяяні хмари.
На дорогах землі — нескінченні сліди підошов…
Кружить мати земля, віє вітер у сині флояри,
Тільки він занімів. Тільки він у не час відійшов…
Увижаються очі — і ночі, як темні безодні.
І остання теплінь з-під останньо закритих повік.
От і все. От і все. І навіщо ці руки холодні,
Ці безкровні уста? І невже це назавжди, навік?
Джерело: «СУЧАСНІСТЬ», ЧЕРВЕНЬ 1978 — Ч. 6 (210), стор. 3-4.
***
Сині зорі – і небо без дна,
І спізнілі гадки – на розвагу.
Принеси мені келих вина,
Щоб згасити цей смуток і спрагу.
Принеси і постав – і пройди,
Чи лишися, та тільки – ні слова.
Облітають осінні сади,
Рахманіє зоря вечерова.
Що було, те було. І дарма
Розважати, страждати, гадати.
Поміж нами густішає тьма,
Затирає і вчинки, і дати.
Десь у темряві б’ють дзиґарі,
Відчисляють віки по годині.
Самота. Тільки стріли зорі
Прошивають листи тополині.
Принеси мені келих вина.
Як поволі яріє крайнеба!
Ми самі. Я один. Ти одна.
І крім тебе нікого не треба.
ПОЕТ НА СОЛОВКАХ
…пригадаю Дніпро і вмру.
Є. Плужник
Ще день-два, може, три – і ось тут закопають мене,
У одвічнім снігу, в цій холодній північній пустелі.
Рідний край, дальній спомин, востаннє в очах спалахне
І розіб’ється вщент, як літак, налетівши на скелі.
Знаю: смерти проваль неспромога ніде обійти –
Темні ями очиць від колиски чатують і стежать.
Та по волі чиїй крізь хуртечі я мусів пройти,
Щоб померти отут? Мої кості сюди не належать!
Білі ночі пливуть, як привиддя з полярної тьми,
І північна зоря холодіє на вістрях багнетів.
Дніпре, батьку наш, Дніпре, до вічного неба грими,
Чорне море збуди – Біле море ховає поетів!
Замерзають слова, відпадають крижано в сніги,
Замерзає душа – в цій пустелі нема порятунку.
І прощально горять крізь туман золоті береги,
Сині хвилі Дніпра, що у серці видзвонюють лунко…
1933
Матерям
Це остання хлібина, остання…
Очі горем налиті вщерть.
Батько й діти не їли зрання.
Це остання хлібина, остання…
Після неї – голодна смерть.
Плаче й крає, мов соломинку.
Пильно дивиться дітвора.
– Тату, їжте ось цю шкуринку,
Майте жалю до нас краплинку,
Умирати вже вам пора.
Взяв шкуринку дідусь і плаче.
І стареча рука тремтить.
Сиве око, сліпе, незряче,
Але серце його козаче,
Б’ється рівно і хоче жить…
Стали кожному крихти в горлі,
Спазми в горлі. Немає слів.
А над хатою – клекіт орлій,
А на вигоні – трупи чорні,
Там, де саваном сніг білів.
***
Той сонет, про який ти питаєш, давно потонув.
І розмоклий папір проковтнули вже риби зубасті.
Наші зустрічі стали тепер і трудні, і нечасті.
Той сонет, про який ти питаєш, давно потонув.
Грає сонячний промінь на тихій вечірній воді
І стає глибочінь золотисто-рожева, не синя.
Відміняється все – тільки ти неодмінна рабиня.
Грає сонячний промінь на тихій вечірній воді.
Як минає життя в колокружнім твоїм вітряку!
В божевільні отій, де ти шиєш, переш і прасуєш.
Де ти ніби німа. Де ти ніби живеш і не чуєш.
Як минає життя в колокружнім твоїм вітряку.
Ну, прасуй. Випікай свою долю повільним вогнем.
Буду я німувати, я теж, як і ти, приречений.
Б’ється крилами в шиби, мов кається, вітер шалений.
Ну, прасуй. Випікай свою долю повільним вогнем.
Той сонет, про який ти питаєш, давно потонув.
І розмоклий папір проковтнули вже риби зубасті.
Наші зустрічі стали тепер і трудні, і нечасті.
Той сонет, про який ти питаєш, давно потонув.
***
Чи підеш ти зажурена в путь.
Як мене за село понесуть,
За село, де темніють хрести?
О, ніколи не плакала ти!
Не заплачеш ти, люба, й тепер,
Тільки скажеш, зітхнувши, «Помер!»
Щось ласкаве майне у очах.
Пролетить над могилою птах
І поволі поверне за гай.
Не чекай, не чекай, не чекай!
І не йди, опечалена, в путь,
Як мене за село понесуть…
Що було – те розвіється в пил,
Розпливеться у димі кадил.
Подивися – темнішає гай.
Прощавай, назавжди прощавай.
Побажай мені зоряну путь,
Як мене через ніч повезуть.
Ілюстрації М. Левицького
Джерело: diasporiana.org.ua
Більше про поета можна дізнатися за цим посиланням. А також ось тут.
Прокоментуєте?
