ПАВЛО ТРОХИМОВИЧ КОНОНЕНКО
Народився 11 липня 1900 р. в с. Івано-Михайлівці Новомосковського повіту на Катеринославщині.
1914 р. Павло закінчив Юр’ївське двокласне училище, але змушений був піти у найми. Згодом працював кочегаром на паровику, молотобійцем на заводі у Павлограді. Понад 20 років прослужив в армії, пройшов шлях від командира зводу до начальника штабу батальйону, викладав тактику у військовому училищі. Перший вірш поета побачив світ 1927 р., на початку 30-х вийшли три його поетичні збірки: «Ми йдемо вперед», «В один голос», «Наступ».
1937 р. Павло Кононенко вступив до Дніпропетровської спілки письменників і, прагнучи поглибити знання, до Літературного інституту ім. О.М. Горького. Але наступного року його заарештували і заслали до Сибіру. Зберігся вірш, у якому поет, як у давнину Овідій, сумує за Україною:
Струмок біжить в долину –
Янтарна течія.
Далеку Україну
Згадав сьогодні я.
Дорогою стрімкою
Струмок прямує вдаль.
І я іду тайгою,
Тамуючи печаль.
До літературної творчості письменник повернувся вже у 50-х роках після реабілітації. Був, як сам гірко жартував, «поетом без книжок», бо ж після арешту все його творче надбання знищили, але він не опустив руки, не зневірився. Включився у журналістську роботу, працював з обдарованою молоддю, писав. 1960 року вийшла невеличка книжечка «Незабутнє», через рік – «Заради щастя», згодом – «Гостра могила», «Гомін у хащі». Поетична збірка Павла Кононенка «Осінні акварелі» побачила світ 1970 року. Через рік – 14 березня 1971 р. – його не стало.
Павло Кононенко – один із тих, хто створював у 30-ті роки Спілку письменників Дніпропетровщини. Він розділив долю репресованих письменників, довгі роки змушений був мовчати, а все ж зумів повернутись до літературного життя, став взірцем для молодих поетів.
З книги Віктора Савченка «Бог не під силу хреста не дає»: «Постать П. Кононенка є …визначальною на Придніпров’ї. Упродовж багатьох років його ім’я носить літературне об’єднання при Дніпропетровській організації НСПУ. Але найважливіше – це вплив П. Кононенка на формування громадянської свідомості поетів. Прикладом були не стільки його вірші (він, піднаглядний КДБ, не мав перспективи ні писати, ні друкувати те, що хотів би), як потовчена, але не знівечена особистість, його поетична сутність, збагачена досвідом перебування в пеклі. До нього тягнувся всяк, у кого в душі зріло зерно справедливості.
Поезії П. Кононенка означені світлими, щирими почуттями».
МОЯ ЛЮБОВ
Завжди свій край, як матір, я любив
(В житті не знав ріднішої істоти).
Ніколи не ділив на «за» і «проти»
Своїх чуттів, що тільки ними жив.
В своїм житті немало бачив див,
Але повсюди, на усіх широтах
Мені ввижались Золоті Ворота
Й Дніпра широкий, голубий розлив.
Не зборки на козацькій опанчі,
І не фестони на старих будівлях
Вели мене до сивого Путивля,
Де плакала за Ігорем вночі
Подружній долі вірна Ярославна,
А тільки краю будучина славна.
ЩИРІСТЬ
Давно в житті я над усе люблю
Все те, що людяністю звуть в людині…
І хоч приходять інколи хвилинні
Захоплення, і я їх блиск ловлю;
І радість, може, в смуток переллю,
Ридатиму з кохання, та в краплині,
В маленькім прояві, у цяточці єдиній
Нещирості ніколи не стерплю.
У людяності правду я знайшов,
Вона мене в тяжких походах гріла,
Бо в ній була і приязнь, і любов…
Облесливість, омана знавісніла
Слова вкриває, ніби та іржа:
Душі моїй вона завжди чужа.
ОЛЕКСАНДР (ОЛЕСЬ) СЕРГІЙОВИЧ ЗАВГОРОДНІЙ
Олександр Сергійович Завгородній народився 25 січня 1940 р. у м. Дніпродзержинську і завжди відчував дискомфорт від назви міста, але дочекався, коли місту таки повернули історичну назву – Кам’янське. Згодом родина переїхала до Криничок, потім – до Любомирівки, а з 1949 р. оселилась у Дніпропетровську. Війна зачепила раннє дитинство поета і навіки залишила свій слід у його пам’яті та душі. Пізніше ця тема не раз звучала в його творчості.
До школи Олесь пішов 1947 р. ще в Криничках, у Дніпропетровську закінчив повну середню школу. У зросійщеному місті зріс щирим українцем, патріотом, адже в сім’ї любили й шанували рідну мову. Батько, Сергій Олександрович Завгородній, тоді вже відомий письменник, створив у родині національну духовну ауру, культ української мови. Після школи юнак деякий час працював різноробом, потім токарем на заводі ім. Леніна. 1965 р. Олесь Завгородній закінчив Дніпропетровський університет за спеціальністю українська філологія і пішов на журналістську роботу. Працював у районних і багатотиражних газетах Васильківки та Придніпровська. У рік закінчення ним університету в Дніпропетровську вийшла колективна збірка юних поетів «Молода пісня», куди ввійшла ціла низка віршів Олеся. Рецензенти відзначали образність, динаміку, музикальність віршів молодого поета, його філологічні знахідки: «Світанок – це світла танок».
Естонську вчив самотужки, пізніше вже студентом вивчав французьку, іспанську, польську, перекладав із них. Понад тридцять книг «на рахунку» Олександра Завгороднього: п’ять власних поетичних збірок, решта – переклади з естонської, фінської, литовської, шведської, французької, російської, польської, іспанської мов. З естонської та фінської – він був чи не єдиним перекладачем в Україні.
Двічі – 1975 та 1989 рр. нагороджений естонською премією ім. Юхана Смуула, а 1996 р. йому присуджено премію ім. М. Рильського в галузі художнього перекладу. 1968 р. у київському видавництві «Молодь» побачила світ перша поетична збірка Олександра Завгороднього «Радію людям». Крім власних віршів сюди ввійшли і переклади із французьких та іспанських поетів. Рік той для Дніпропетровщини був насичений подіями, складний, бурхливий, драматичний. Компартійна верхівка розгорнула широку кампанію шельмування книги Олеся Гончара «Собор» – усі, хто посмів подати голос на її захист, зазнали утисків. Олександр із ярликом «українського націоналіста» ніяк не міг знайти роботу. Допоміг Дмитро Павличко, написавши до естонської Спілки письменників та домовившись про творчий обмін молодими літераторами між Україною та Естонією. З 1968 по 1972 (остаточно повернувся в Україну 1974 р.) Олесь Завгородній жив у Естонії.
Його поетичні збірки з’являлися нечасто – «Радію людям» (1968), «Перевесло» (1986), «Із подиву і подиху» (1989), «Життя мойого птах» (2004), Лет (2011). Ніби не так уже й багато… Але ж скільки думок і образів! Олесь Завгородній був наділений даром тонко й глибоко відчувати слово, його сутність і душу. Був – тому що 28 січня 2018 р. поет покинув цей світ. Залишилися його вірші…
* * *
Подумати тільки –
Бачимо зорі!
Як очі далеко бачать!
Та чому, буває,
Не помічаємо,
Як поряд
Людина плаче?
* * *
Десь літає птах мого життя.
Я не знаю – високо чи низько.
Може, в сизі падає жита,
Може, над проваллям чорним висне.
Я не знаю…
Віриться мені – на Вкраїні упаду напевне.
Припаду до рідної землі,
і земля пригорнеться до мене.
* * *
Душа людини – найчутливіша струна.
Ось чому завжди мрію,
щоб ніколи до неї не торкавсь
смичок несправедливої образи.
Бо довго-довго і, буває, все життя
струна бринить, і так болюче…
* * *
Йому сказали:
– Забувай! –
І він забув свій рідний край,
і рідне слово він забув, –
і мов не жив, і мов не був.
ІВАН ГРИГОРОВИЧ СОКУЛЬСЬКИЙ
Народився 13 липня 1940 р. на хуторі Червоноярському Синельниківського району на Дніпропетровщині. Голодне воєнне і повоєнне дитинство… 1957 року юнак закінчив Синельниківську середню школу № 3. Кілька років працював на підприємствах Дніпропетровська та Львова. У 1962 р. І. Сокульський уступив на філологічний факультет Львівського університету. Ще під час навчання у Львові Сокульський прилучився до того культурно-національного руху, що ширився всією Україною, пізніше діставши назву шістдесятництва. Саме тому з перших днів навчання він став предметом пильної уваги «компетентного» представника КДБ, приставленого до університетської молоді. Як наслідок, 5 травня 1966 р. Івана виключили з університету за неблагонадійність і написання націоналістичних віршів. На цьому нормальне життя скінчилося – почалися поневіряння. На прожиття юнак мусив заробляти, влаштовуючись на різні випадкові та тимчасові посади не за фахом. У друк не прорвалося нічого, крім кількох публікацій у журналах. Запланована у видавництві «Молодь» збірка його поезій так і не побачила світу. Відчай того становища вилився в рядки:
Щодня в мені вмирає вірш,
їх не встигаю хоронити.
Вмираю й я… Ти не повіриш? –
Без них – не хочу жити!
Без них – не хочу… То не я –
Чужа людина, що на мене схожа!
Улітку 1968 року, коли на Дніпропетровщині була розгорнута «антисоборна» кампанія, Сокульський стає одним з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська» на захист роману «Собор» Олеся Гончара та його однодумців. Це був відчайдушний крик тривоги і протесту, яким молодь хотіла розбудити почуття совісті та обов’язку керівників. Його не почули. У документах КДБ «Лист…» назвали «антирадянським документом, у якому паплюжиться національна політика радянського уряду». Навіть саме ознайомлення з цим документом уже інкримінувалося як «антирадянська агітація і пропаганда».
Для Сокульського «Лист…» став першим порогом, перейшовши який – «шляху назад не було». Як одного з авторів «Листа…» його заарештовують. Передчуваючи все, через що доведеться пройти, він занотує у своєму записнику: «З ярликом на шиї, мов з петлею, я іду на сором і на глум».
1970 року в місті відбувся судовий процес (разом з І. Сокульським у справі проходили В. Савченко та М. Кульчинський), який набув широкого розголосу далеко за межами області. Вироком суду молодий поет Іван Сокульський був визнаний особливо небезпечним державним злочинцем, якого засудили до чотирьох із половиною років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Термін ув’язнення він відбував у таборах Мордовії та «Володимирському централі».
Закрити світ – нехай тюрма регоче.
Віднять ім’я… Відкрити страмоту.
Звалити день і засвітити – ночі!
Відкрити рай – отут!
Стоптати все! На всіх накласти чобіт.
Покласти ціль – мов камінь привалить!
Де гімни чуть – це хто в жалобі?
Кому це там – «болить»?
– напише про той «театр абсурду» Сокульський. Звільнившись із місць ув’язнення після повного відбуття покарання в 1973 p., уступає до Української Гельсінської спілки. Він розуміє, що боротися за такий спосіб життя, де людина сама собою має цінність, «даровану від Бога неповторність», право «пройти шляхом своїх тривог», а не віддати життя задля чужої мети, – небезпечно. Адже з перших днів створення Української групи органи КДБ почали переслідувати її членів. 1980 року його заарештовують. Друге засудження – 10 років в’язниці і 5 років заслання – максимальний термін, який присуджували особливо небезпечним державним злочинцям. Покарання відбував у сумнозвісному таборі смерті в с. Кучино Пермської області, де обірвалося життя Василя Стуса. Виникла реальна загроза і життю Івана Сокульського.
Усе, усе належить Богу!
У його ласці кожна мить.
Мій біль – зажур, мою тривогу
прийми, о Господи, прийми.
Не допусти мого загину,
покрий мене небес крильми!
Прийми, о Господи, Вкраїну,
нехай ми будемо людьми.
Цей вірш народжується в камері Кучинського табору.
Незважаючи на такий важкий життєвий шлях – 13 років таборів, 72 доби безперервного карцеру, Іван Григорович лишився справжнім українським інтелігентом.
Звільнився Сокульський із місць ув’язнення лише у часи перебудови. Видає культурологічний альманах «Пороги», бере участь у форумі української поезії «Золотий гомін», готує до видання свою збірку «Владар каменю», яка побачила світ після смерті автора (поет помер 22 червня 1992 року). Як і довідка про реабілітацію, яка, затримавшись у дорозі, надійшла в родину на 40-й день після смерті.
* * *
Наблизився день до слова,
Схилився над пам’яттю днів.
Оновлена тишею мова –
Кинутих долі степів!
Небес – поза світло! – вихід…
Розвидненість світом влада.
Зажурена, вимовкла, тиха —
посиротіла вода!
* * *
Тиша віща, далеч нездоланна.
Світ увесь трима душа жива!
Проти ночі бійся запитання,
знай, бездоння – мовлені слова.
Начувайся, коли місяць вповні.
Обережно – з відгуком ночей!
Знай, що світ нас ловить,
знай – усе тече.
Скрізь глибини, і далеко – берег.
І шляху туди ніхто не зна.
Глибина! – очей твоїх озера…
Не спинити хвилі з-під човна!
Інформацію підготувала Олена Швець-Васіна,
член секції літератури для дітей та юнацтва
«Джерело» при ДОО НСПУ
Прокоментуєте?
