Біль
А суржик — сипле. Звідусюд…
Невже не соромно?
Не досить?
Невже влаштовує мій люд
сіріти й досі в малоросах?
А гідність де?
Козацька честь?
Де пращурів великих гени?
… Мене цей суржик — їсть!
Пече і — крає,
наче автогеном!
І як ти знімеш це тавро,
оцю людську ганьбу потворну,
коли — на диво! — сам народ
щодня руба себе під корінь!?
Як зіницю ока бережіть…
Як зіницю ока бережіть все,
що в спадок віддала вам доля:
чи собор, що спив жагу століть,
чи курган, що сивіє край поля,
чи оцей натомлений вітряк,
що застиг розкрильно край прогресу.
Все це наше, і його — ніяк —
не обійдеш і не перекреслиш!
Бо воно — було у нас. Було!
Є і буде. Вічно, До останку,
як стрімке Шевченкове чоло,
як зоря сьогоднішнього ранку.
Не пройме його ніяке зло,
не знесе в непам’ять владна Лета.
Це — наш дух, безсмертне джерело,
горда і нев’януча анкета.
Вдумайтеся, хто ми врешті-решт
без пісень і золотого слова,
без карпатських смерекових веж,
без Десни, без Києва і Львова?!
Все нам треба ревно берегти.
Все! До краплі! Все, що нас єднає!
А єднали завжди нас — мости,
праця, братство, сяйво короваю,
ця ріка, що з давнини-давен
поїть нас — від роду і до роду!
Ця ріка нас вивела з племен,
ця ріка нас нарекла — народом!
Все нам треба ревно берегти —
стежку, ряст, озерний тихий трепет,
навіть ці потріскані хрести,
від яких моя землиця терпне;
навіть літній сонях, що сія
обіч шляху добрим перехожим,
навіть карооке ластів’я,
котре так на наших діток схоже…
“Бережіть!” — благає совість, час.
“Бережіть!” — благає вже терпіння.
Дивляться з тривогою на нас
з майбуття чоласті покоління…
“Де Почайна, Либідь? Де вони?”
“Чом зникають орні землі, луки?” —
в нас щодня запитують сини,
незабаром запитають внуки.
Інші нас стрічатимуть світи,
бо хіба ж наш впертий рід зупиниш?!
Мусимо ж і їм розповісти —
хто ми? Звідки? І куди ми?
1980
Ми ще в державі — не жили
Ми ще в Державі — не жили.
Виліплюєм Державу. В муках.
Встаєм з колін, руїн, золи…
Єднаємо серця і руки.
Стискаємось в один кулак,
гартуємо і дух, і тіло,
щоб жодна в світі сила зла
нас поневолить не посміла.
Не все виходить. Не святі,
і прорахунків в нас — чимало…
Та ще й підніжки ставлять ті,
що нас віками ґвалтували.
Тих ворогів в нас — будь-коли! —
було до біса. Тьма і нині.
Ті он підступно, з-під поли,
тчуть нам ядуче павутиння;
а інші гаддям зло сичать,
біснуються в безсиллі лютім…
Та в нас — Тарасова свіча!
Зоря Богданова! Майбутнє!
Ми — ринг прийдешніх поколінь,
яким дістанеться по праву
і непокірний ген землі,
і — вистражданий путь Держави!
2005
Як важко
підніматися з колін
Як важко підніматися з колін!
Ще важче — рабство з пам’яті зітерти…
Цей страх,
ця ницість,
як собаки злі,
готові й душу на шматки роздерти,
а треба — встати!
Важко встаємо…
Ця клята нерішучість — остогидла!
Чого ждемо?
Щоб знову нас в ярмо?
Щоб знову нами гейкали, як бидлом?!
На ноги!
Всі!
Прийшов наш БЛАГОВІСТ!
Такого шансу — більш не буде. Зроду.
ЯКИЙ КРАСИВИЙ ТИ НА ПОВЕН
ЗРІСТ,
мій зболений,
принижений НАРОДЕ!
Прокоментуєте?
