“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
Отець Іоанн, він же Іоанн Богомил – постать феноменальна. Мислитель, поет-містик, проповідник, полеміст, провісник нового світоустрою – Богоцивілізації.
Людина-оркестр. Людина-верстат, якби верстат мав здатність одухотворюватися. Це, якщо озирнутись на кількість його книжок. А їх у нього понад… 600. Щоквартально він продукує по книзі – засвідчив свого часу літописець його духовних діянь Петро Сорока. Йому ж належать слова, що праці блаженного Іоанна зчитані з небес і продиктовані Вищою силою. У суголоссі з проповідником: «Мені диктують, диктую і я».
Книжки його для спраглих духовного просвітлення, істини і опори. Колишній москвич, дисидент, він змушений був полишити Росію. Майже 20 років у статусі емігранта. Мешкає в Іспанії.
Не беруся судити про творчість цього дивовижного чоловіка загалом. Позаяк прочитав з написаного ним огрому усього кілька книжок. Втім, сумніваюсь що знайдеться людина, яка освоїла оті 600 томів.
Не вдаватимуся і в подробиці його розходжень з офіційною церквою і владою. Скажу тільки, що критичний пафос Іоанна Богомила невичерпний. Надто коли йдеться про розтління, дебілізацію людини у сучасному світі. В одному з його записів земля уподібнюється камері ідіотів.
Тлумачити писання о. Іоанна у їх багатовимірності і структурності – справа дослідників. Я ж спробую висловити лишень те, без чого важко зрозуміти поезію цього подвижника на Божій ниві. Про витоки своєї духовної практики він каже так: « …почав з відкриття катарського архетипа».
Катари – послідовники поширеного в Західній Європі ХІ – ХІІІ ст. вірування. Проповідували аскетизм. Виступали проти католицького духовенства. Не визнавали церковної ієрархії. Піддавалися жорстоким репресіям.
Блаженний Іоанн тлумачить їх вірування просто: «Бог – доброта, доброта – Бог. Диявол – зло, зло – диявол. У цьому весь катаризм».
Христос відкривається через потенціал доброти, а не через церкву і церковні догмати. У цьому сенсі катари, тамплієри, богомили – один ряд.
Ранні християни були ближчі до Бога. Катар у перекладі з грецької – чистий. Майбутнє – за боголюдиною. Від боголюдини – до боголюдства, до Богоцивілізації.
Якщо існує таке поняття як релігійний романтизм, то це саме той випадок. Піднесений лад творчості о. Іоанна спонукає до роздумів. Світ дехристиянізується. Чудеса техногенної цивілізації не тільки не сприяють самовдосконаленню людини, утвердженню в ній божественного начала, а навпаки – згубно діють на її природу. Людина відчужується від людини. Розлюднюється. Втрачає орієнтири в аномальній реальності. Втрачає опору.
Криза християнства – це передусім криза людини. Примноження нею засобів нищення – свідчення тупиковості шляху. «Порядок світу цього – канібальський» – каже о. Іоанн. Назріла потреба нового світопорядку, нового світоустрою.
Культура в зенепаді, культура вироджується – читаємо у «Маніфесті інтелігенції». Творчі люди приречені на жалюгідне існування. Художник не може виставити свої картини. Музикант змушений грати на вулиці, цебто по суті жебракувати. Поет своїм коштом видає книжку, наклад якої мізерний. Це аномально, так не повинно бути.
Можна неоднозначно ставитися до пристрасних проповідей о. Іоанна. Можна з чимось не погоджуватись. Але не можна заперечити світлоносності його одкровень. Їх психотерапевтичної дієвості.
Долучитися до духовного тайнопису блаженного Іоанна, покладаючись тільки на логіку, неможливо. Він піддається сприйняттю лише на чуттєвому рівні, інтуїтивно.
Зрозуміти краще творчість о. Іоанна допоможуть і книжки Петра Сороки, йому присвячені. А їх у нього аж чотири.
Так, свідомо не торкаюся розходжень віровчення блаженного Іоанна з ортодоксальною церквою. Його нещадних випадів супроти того, що він називає есхатологічними месіанськими моделями Христа. Зауважу тільки, що саме вони спричинилися до його переслідувань і гонінь.
Мета моєї публікації вужча – ознайомити зацікавлених з поезією Іоанна Богомила.
Поезія – невід’ємна складова величезного його доробку. В одній з публікацій читаємо: «Я написав більше стадесяти збірників. 110 поетів – точно 110 поетів живуть у мені».
Цікаво долучитися до його літературної робітні. Свою поезію він потрактовує як наївно-інтелектуальну. Хоча й дає зрозуміти, що це не поезія у її традиційному розумінні.
І мабуть, має рацію. Вірші його, з огляду на депоетизацію письма, нагадують поетичні імпровізації. Імператив автора самому собі: «Менше літературщини, яскравості, порівнянь, метафор, дзвінких рим, шукання оригінальної форми. Більше внутрішнього переживання, внутрішнього світу». Імператив, як дарунок читачеві ключика до розуміння.
«Як зубожіла скарбниця людської думки» – читаємо у щоденнику поета. Кажучи про хрест письменництва, Іоанн Богомил виставляє рахунок літераторам. Мало хто з них задається питаннями: чи так, як належить, я живу? чи знайшов себе? чи лишиться від мене бодай якийсь слід? Як наблизитися до Бога і пізнати Його?
У прозі і «віршованих теогемах» /Сорока/ Іоанна Богомила не раз мовиться про відомих письменників. Не з усіма його оцінками випадає погоджуватися. Як ось, скажімо, з характеристикою поезії Рільке: «…скелетно-туберкульозне письмо», «малодушний сюр» тощо. Інша річ, коли мовиться про літературу пристосуванську.
Провіденційне письмо Іоанна Богомила є і буде на часі. Корупція роз’їдає совість – твердить мислитель, маючи на увазі людину і державу. Зараз, коли триває страшна за масштабами руйнувань і жорстокостей російсько-українська війна, особливо гостро сприймається його нагадування: «Убивство людей починається із вбивства невинних тварин».
Важливий аспект: Україна для о. Іоанна – друга духовна його батьківщина. Містична загадкова земля.
Смерті немає, боголюдина безсмертна – твердить цей духовний провидець і, до слова, неабиякий музикант, для якого творчість Моцарта – озвучена Небесна Книга Буття.
Вірші Іоанна Богомила, які пропоную читачам «УЛГ» у своїх перекладах, взяті мною з його збірки «Непогасима лампадка» і рукопису книги «Земний небожитель».
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
ІОАНН БОГОМИЛ
З ЦИКЛУ «ПОКАЯННІ МОЛИТВИ»
І.
Матінко Божа, прости мене норовистого,
умом затьмареного,
серцем нечистого.
Зціли мене від хвороб і скверни,
непричетна до зла, усемилосердна.
Омий мене від гріха у білих купілях.
Переправ на той берег у золотій лодії.
На Тебе покладаюся, наймогутніша,
найсердечніша, найлюдинолюбніша.
Знаю: ніхто окрім Тебе мені не поможе,
Прости мене. Усемилостива Матінко Божа.
Пробач, Владичице, пробач мені грішному
за відступництво від статутів Арти Вахішти.
Спокусив мене диявол мамоною,
негідний я Твого Богоматеринського Лона.
Викинули мене за борт корабельний,
запечатали світлі двері.
Благодать утратив, утратив довіру,
опинився на межі прірви.
Прихилися, Пречиста, до нужденного,
порятуй від мерзоти оглашенного.
ГОТЕЛЬНИЙ РАЙ
Я відлучився. Я відстраждався.
З мене нічого не вийде – твердо переконався.
Вимести б сміття з душі й розминутись зі скрутою,
досі земну батьківщину з небесною плутаю.
Зла і добра в цьому світі далеко не порівну.
Сьогодні тут голуби, а завтра вже чорні вОрони.
Сьогодні ти князь, а завтра батрак, маруда.
І хто його знає, як воно далі буде.
Собака любить свободу, але й до повідка звикає.
Я думав – тут дім, а це лиш готель звичайний.
Номер такий-то телефонує номеру просто,
такий і я в уяві господаря хостела.
Подзвонити комусь би, довідатись, як ти, де ти,
до старого костюма пришити воїнські еполети.
Покрасуватися перед свічадом бувалим нарцисом
і наплювати на те, що світом не визнаний.
Тільки собі подобатись би і не стати занудним,
а лежанка готелю обернеться колись спокоєм Шлюбним.
НЕВІДОМОСТІ – СЛАВА!
Оббріханий фарисейським кодлом затятим,
я так і лишуся в пам’яті людства біснуватим.
Але в небесах ведуться Золотого Письма дослівні записи, небожителі добрі читають їх на ранковій трапезі.
Я німую. Я давно ісихаст *
у своїй бездумності.
За життя популярність рівнозначна глухій невідомості.
Благовіст з кляпом у роті виразніший від
мікельанджеловського Давида.
А слава – вірус. Від неї можна померти, як від ковіда.
* Ісихазм – східно-християнське вчення про єднання людини з Богом через очищення серця сльозами та зосередженості свідомості на самому собі.
АКЦЕНТ НА ВІЧНІСТЬ
До чого тут популістські кар’єриста акорди?
Мені ближче лузери і банкроти.
Хоч 30 тобі, хоч 90,
відхід – завжди часткове банкротство.
Смерть – виворіт вартісного костюма,
кайфувати на учті минущій – талан недоума.
Т а м на нас заведена книжка прихована.
Не сумуй, якщо навіть півжиття змарновано.
На вічність акцент, а не на плинну магічність.
Ігнорую скороминуще, працюю на вічність!
ЗОЛОТЕ ПЕРО
Комусь дісталось в дарунок золоте руно,
а мені – золоте перо.
З-під якого течуть невиплакані
за покійничками сльози
на взір моцартівської Лакримози.
Забарикадився я у чотиристінній кімнатній домовині,
бережу тлінні рештки свої провинні.
А душа – вже десь там, далеко від дому,
пливе у покої Ночі Молодої.
ПЕТРО ІВАНОВИЧ СОРОКА
2.
О як мені до безтями бракує Петра!
Настала з його відходом інша пора.
Який тісний зв’язок – світ ц е й і ті
у своїй нескінченності і многоті.
Срібні ниті земні ніколи вже не порвуться,
одна лише ніч, а сліз натекло повне блюдце.
Хто ще так прочитає життя мого книгу?
Він, Петро Сан-Лоренцо, супутник архістратига.
Нема тобі, Петре, заміни, подавсь ти за обрій.
Пробач мені, агнцю жертовний, мій генію добрий.
Як сторожко – й глухо. Як безголосо –
і лунко,
аж хочеться щезнути тихо в шуканнях рятунку.
3.
Ці дні – як останні і година ця теж – як остання.
Прости, співрозмовнику любий, провіденціальний.
Чутливо вникав. Твоїми очима дивився.
Твоїми словами зцілився і окрилився.
Потаємна кожна пора і чинить спротив.
Необов’язково зважувати всі за і всі проти.
Я йду слідами твоїми, як пес, що господаря втратив,
без тебе ніхто я, півпривид, що в пастку потрапив.
* * *
Е. К.
Дурненька. Графоманка.
Не сиди в однокімнатній квартирі в Барибино,
не занурюйся у минуле оком риб’ячим.
Полиш Бродського з його хворою підшлунковою
послань ворожих,
почерку кімнатного мізантропа органічно не переношу.
Якби не був він нью-йоркським довгополим нарцисом,
то був би з кулеметною стрічкою напереваги
махровим нацистом.
Затруїв пів Петербурга ахматовською показною нудьгою,
позбавив і тебе горнього спокою нечестивою грою.
Поквапся на електричку, заговори гречно й сердечно
зі стрічним: «Недобре вам? А в мене ось є аптечка».
Відгукнеться на доброзичливість, довіриться стрічний
і відкриється тобі співрозмовник мисливий і вічний.
* * *
Вірочці
Бережіть похилих, як зіницю ока,
нехай не буде їм холодно і одиноко.
Похилі, як богодіти, особливі люди,
очистилися серця їх від пристрастей та облуди.
До трьохсот літ жили колись хранителі архетипа,
не боячись ні коронавірусу, ні простатиту.
Без похилих були би тут тільки скверна й глупство,
самоізольоване диявололюдство.
Возлюби похилих, їх чеснотам навчайся,
як перед святими схиляйся!
Старець і стариця у свої дев’яносто –
чисті, молоді і грандіозні!
Не поневажуй старих, будеш сама старою,
не стався до них, як деякі, не май за ізгоїв.
Підтримуй їх в їхній скруті, будь з ними бадьорою.
Слава – старцям мисливим! Старицям – глорія!
* * *
Одинокості зимної сплячка тривожна,
Як же так… чи інакше не можна?
* * *
Мир, блаженство, супокій
у пустелі світовій
з пісками розпеченими, з гадами повзучими.
Спокій, мир, благополуччя.
