“Українська літературна газета”, ч. 3 (359), березень 2024
ВІРШІ ІЗ ОКУПАЦІЇ
* * *
Вже скільки тих ночей і днів
Ковтнув свавільний плин!
А за вікном – то біль, то гнів,
То вітчизняний дим.
А за дверима в Бога – світ,
А в світі тому – тьма.
Уже спрозорився блакит.
А журавлі? Нема…
Невже ж забули, де їх ждуть?
Невже заблук вожак?..
На сонцесході – каламуть,
На заході – літак.
Куди
Кривавий знак везе
Мокшанський Герострат?
Кавчить троянський ворон Zет,-
Харона «старший брат».
І вже ж недовго!
Ніч-пітьма
У бескид – «ако тать»!
«Пройде зима…»
«Мине зима…» –
Степи – зажуравлять!
* * *
Шепоче трава. Ледве чутно: «Пора!»
Ключі журавлині бринять з-за Дніпра.
Роздмухує вітер і пломінь, і попіл –
На пам’ять на довгу. Не лише Європі…
Розкидана сталь по обніжках… тіла…
Орава до Києва йшла. Не дійшла!
Двоглавий – не перший. Від перших – ні тліну:
Перун і потомки боронять Вкраїну!
Під піяння стріл і під гуки гармат,-
З мечами на прю, зі щитами – назад.
Шепоче трава золотими устами:
«Вітчизна, як правда, за нами, за нами!»
…А поруч дороги лежать без… доріг,
І люди без ніг. І майбутнє – без ніг?..
Мужів цих відважних не вбити нікому!
Шепоче трава: «Повертайтесь додому…»
Вже степу закрайок озоном запах:
Весна пересилює відчай і страх,
Гілки й гілочки осипає бруньками.
Шепоче трава…
Озивається й камінь!
* * *
Чорні лебеді сіли на воду.
А вода та – народна біда…
Опечалились очі в народу,
Зупинилась натхненна хода:
Чорні лебеді сіли на воду.
А вода край біди підмерзає,
Й неба крайка навколо птахів.
Вечоріє… Вже й світла немає!
Сутеніють тривожно верхи.
А вода край біди підмерзає.
* * *
Надбережжя Евксінського Понту
Будить «будка» військова: «Везуть!»
Із Донбасу прибитого, з фронту –
Білим саваном стелиться путь
В надбережжя Евксінського Понту.
Чорні лебеді чорно мовчать –
В них напевне відібрана мова.
Вже не сонце – печаль і печать…
Зашуміла Вдовина діброва –
Чорні ж лебеді чорно мовчать.
Чи надовго цей знак, що з небес
Впав на землю, на пам’ять, на воду?..
Хто там, Хто відстраждав і воскрес
За народ, де все менше народу?
Чи надовго цей знак, що з небес?..
* * *
Проходить все. Ще швидше, ніж… минає!
Проходить день над отчим небокраєм,
Минає звісні береги вода.
Частіш злітають села над собою,
Поля минають – хліба, миру, бою,
І навіть пил собою ж припада.
Приходять, щоб на потягу відбути
Моменти хиб і довгі дні спокути,
Грудневі зела і липневі – жнив.
Осмислюєш цей плав, цю веремію,
І в щасті мимолітнім занімієш
Від того, немарно ноги бив.
…Дай Боже, щоб іти і не минати
Хатини, що іще білила мати.
Хоч де та хата? Глини горбик вже…
Та є земля і дощ над суходолом,
І несумні веселики над полем,
І поле, що Вкраїну береже.
* * *
Земля димить!
Чого ж ти так димиш?
Хто кидає в огонь тріскучі дрова?..
Горять вже Київ-град, Париж,
Димить задушно тиша соборова.
Димлять вже навіть привиди німі,
Блукаючи по звалищах епохи.
Під морем Чорним – чорний динаміт.
Невже рвоне? Невже лишилось трохи?..
Сповзають безоглядно береги
У вирви вод, на смоли в пеклі схожі.
А хто ж віддасть за нас оті борги,
Що брали ми під запоруку Божу?
Не думали?..
Але ж земля – димить!
Уже не рай, уже відбиток раю.
І що не день, що не година, мить –
Від нас це світ, від нас, бо погибає!
Чому ж ти, людство, як той блазень, спиш?
Вставай, вставай!
Горять степи-діброви,
Горять вже Київ-град, Париж,
Димить задушно тиша соборова.
Чому ж ти, людство, ако блазень, спиш?..
* * *
Десь там… десь там… десь там, але не ж не тут
Квітки й вінки пластмасові цвітуть.
На глині втому гасять копачі –
Аби змогли, копали б і вночі.
Іде війна, і миру їй нема:
Над полем душ – Валькірія німа.
І спис в її руці обпився крові –
І шелест душ, як листя по діброві.
Десь там… десь там… десь там, але не ж не тут
Квітки й вінки пластмасові цвітуть.
На териконі з сизих черепів –
Застиглий Одін. Не туди забрів?..
Що за війна! Вже довша, ніж тоді,
Коли діди були ще молоді…
Світило сходить вже над черепами,
І не Москва, а Київ-град за нами.
Десь там… десь там… десь там, але не ж не тут
Квітки й вінки пластмасові цвітуть.
І заступи – об глину. Гори глин!
Вже заслонили б глинами й Берлін!
* * *
За Анною Ахматовою
Чим гірший вік від попередніх? Може
Тим, що в чаду печалей світових
До виразок діткнувся зловорожих,
Проте загоїти не зміг?
Іще на заході земне світило світить,
Дахи міські у променях горять,
А тут кощава дні хрестами мітить
І кличе воронів, і ворони летять.
* * *
На річці вогняній, на берегах стовічних
Печать, що той свинець!
На берегах кипить
Не січень-лютий – січа:
Хто із мечом до нас –
У безвість. Без меча!
З мечем чимало й тих, кого вкраїнська мати
Леліла від душі. А він (манкурт давно!)
З імперії прибув
Убити рідну хату,
Тополю край воріт
І все, що… все одно!
А мати край воріт – малесенька мачина,
Така малим-мала, як зірочка в імлі.
Жорстокий світе, хто
Дошкульності причина –
Чи той, що у кремлі, чи Той, що у скалі?..
На річці вогняній вирішується доля:
Країни чи країв, народів чи родин.
…А в спалахах заграв відважний трактор в полі.
Один у полі – теж.
Неважно, що один.
Зненацька із небес –
Манкурт орденоносний.
І в нього посівна – за тридцять срібняків.
…Не мати край воріт, а зіронька голосить.
У неї він один.
* * *
У братських могилах тепер не брати –
А ті, що «братались» – не скіфи, й не гуни.
Ті гірші за ті, за «вусаті» вагони,
За ті, що народи везли «до мети».
Кремлівські ворони шукають братів
У землях, які вже давно не болотні….
Ізнов реактивник прогаркав сьогодні.
Над братні могили
Харон пролетів!
Я скіфам вклоняюсь, бо ті – хто їх зна…
Я гунів обожнюю – чесні й відважні.
А ті, від московії, пси бідолашні,
І з цього на той світ навідліт: «Весна!..»
Весна, бо не може планета без неї,
Без яблунь в цвіту і без білих морель,
Де кожна пташина – святий менестрель,
Де сад і город – не чужі емпіреї.
А в братських могилах. Хіба там брати?
Всевишній, і той не зумів би назвати…
…Страждаєм в облозі.
Від хати до хати
Зірниця над згірком шле промінь мети.
* * *
Скрізь літо напевне. Вже літо… А в нас тут, на Півдні, зима.
Й такого, як перше, блакиту, поки що, як десь там, нема.
Вікно відчиняю в простори – влітає шпаркий вітерець.
І тут же втікає. За море? Невже острахнувся: «Кінець…»
Ізнову гуде реактивник. Великий, ще більший! Вгорі
Таке безгоміння – аж дивно! Поснули, чи що, звіздарі?
Скрізь літо зійшло, мов на грядці. А в нас – ні зими, ні весни.
Поблякнув вінець на оградці… Гірчать, як дими, полини.
Та де ж та сподівана воля? Минули, здається, роки…
Уже засихають тополі на кручі хиткій край ріки.
Вже навіть дрібненька пташина Дніпрові бере рубежі.
Коли ж їх візьме Україна? Невже ми для неї чужі?..
Гай, гай! Все іде, все минає. А втім не минає – болить.
А літо ще й досі блукає. І знов вибухає блакить.
Блакить вже, як люстро розбите… Одначе хіба вже така?
Ждемо! Може скине нам літо всевишня Душа з літака.
* * *
Листків на деревах – що горсточка птиць.
І синє безмежжя лежить горілиць,
І поштовхи вітру сильніші, ніж завше.
Ідеш навмання. А за чим – не сказавши
Нікому-нікому. Кому те знаття?..
Переліс чужий… Безперервне зняття…
Димить полинами протрухлими шлях,
Доконаний шлях в кругойдучих полях.
Там тиверців слід, незнайомих дулібів,
Що сіяли хліб і вмирали на хлібі,
Бо ж був той хлібець не завжди в множині.
На попіл обернені птичі пісні.
Але ж не зима. Та й не пахне зимою:
Вітри зазиміли, а снігу – катма.
І стільки багато вітчизни за мною,
Що іншого світу неначе й нема!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
