Василь Піддубняк. «Перун і потомки боронять Вкраїну…»

0

“Українська літературна газета”, ч. (359), березень 2024

ВІРШІ ІЗ ОКУПАЦІЇ

* * *

Вже скільки тих ночей і днів

Ковтнув свавільний плин!

А за вікном – то біль, то гнів,

То вітчизняний дим.

А за дверима в Бога – світ,

А в світі тому – тьма.

Уже спрозорився блакит.

А журавлі? Нема…

Невже ж забули, де їх ждуть?

Невже заблук вожак?..

На сонцесході – каламуть,

На заході – літак.

Куди

Кривавий знак везе

Мокшанський Герострат?

Кавчить троянський ворон Zет,-

Харона «старший брат».

І вже ж недовго!

Ніч-пітьма

У бескид – «ако тать»!

«Пройде зима…»

«Мине зима…» –

Степи – зажуравлять!

* * *

Шепоче трава. Ледве чутно: «Пора!»

Ключі журавлині бринять з-за Дніпра.

Роздмухує вітер і пломінь, і попіл –

На пам’ять на довгу. Не лише Європі…

Розкидана сталь по обніжках… тіла…

Орава до Києва йшла. Не дійшла!

Двоглавий – не перший. Від перших – ні тліну:

Перун і потомки боронять Вкраїну!

Під піяння стріл і під гуки гармат,-

З мечами на прю, зі щитами – назад.

Шепоче трава золотими устами:

«Вітчизна, як правда, за нами, за нами!»

…А поруч дороги лежать без… доріг,

І люди без ніг. І майбутнє – без ніг?..

Мужів цих відважних не вбити нікому!

Шепоче трава: «Повертайтесь додому…»

Вже степу закрайок озоном запах:

Весна пересилює відчай і страх,

Гілки й гілочки осипає бруньками.

Шепоче трава…

Озивається й камінь!

* * *

Чорні лебеді сіли на воду.

А вода та – народна біда…

Опечалились очі в народу,

Зупинилась натхненна хода:

Чорні лебеді сіли на воду.

А вода край біди підмерзає,

Й неба крайка навколо птахів.

Вечоріє… Вже й світла немає!

Сутеніють тривожно верхи.

А вода край біди підмерзає.

* * *

Надбережжя Евксінського Понту

Будить «будка» військова: «Везуть!»

Із Донбасу прибитого, з фронту –

Білим саваном стелиться путь

В надбережжя Евксінського Понту.

Чорні лебеді чорно мовчать –

В них напевне відібрана мова.

Вже не сонце – печаль і печать…

Зашуміла Вдовина діброва –

Чорні ж лебеді чорно мовчать.

Чи надовго цей знак, що з небес

Впав на землю, на пам’ять, на воду?..

Хто там, Хто відстраждав і воскрес

За народ, де все менше народу?

Чи надовго цей знак, що з небес?..

* * *

Проходить все. Ще швидше, ніж… минає!

Проходить день над отчим небокраєм,

Минає звісні береги вода.

Частіш злітають села над собою,

Поля минають – хліба, миру, бою,

І навіть пил собою ж припада.

Приходять, щоб на потягу відбути

Моменти  хиб і  довгі дні спокути,

Грудневі зела і липневі – жнив.

Осмислюєш цей плав, цю веремію,

І в щасті мимолітнім занімієш

Від того, немарно ноги бив.

…Дай Боже, щоб іти і не минати

Хатини, що іще білила мати.

Хоч де та хата? Глини горбик вже…

Та є земля і дощ над суходолом,

І несумні веселики над полем,

І поле, що Вкраїну береже.

* * *

Земля димить!

Чого ж ти так димиш?

Хто кидає в огонь тріскучі дрова?..

Горять вже Київ-град, Париж,

Димить задушно тиша соборова.

Димлять вже навіть привиди німі,

Блукаючи по звалищах епохи.

Під морем Чорним – чорний динаміт.

Невже рвоне? Невже лишилось трохи?..

Сповзають безоглядно береги

У вирви вод, на смоли в пеклі схожі.

А хто ж віддасть за нас оті борги,

Що брали ми під запоруку Божу?

Не думали?..

Але ж земля – димить!

Уже не рай, уже відбиток раю.

І що не день, що не година, мить –

Від нас це світ, від нас, бо погибає!

Чому ж ти, людство, як той блазень, спиш?

Вставай, вставай!

Горять степи-діброви,

Горять вже Київ-град, Париж,

Димить задушно тиша соборова.

Чому ж ти, людство, ако блазень, спиш?..

* * *

Десь там… десь там… десь там, але не ж не тут

Квітки й вінки пластмасові цвітуть.

На глині втому гасять копачі –

Аби змогли, копали б і вночі.

Іде війна, і миру їй нема:

Над полем душ – Валькірія німа.

І спис в її руці обпився крові –

І шелест душ, як листя по діброві.

Десь там… десь там… десь там, але не ж не тут

Квітки й вінки пластмасові цвітуть.

На териконі з сизих черепів –

Застиглий Одін. Не туди забрів?..

Що за війна! Вже довша, ніж тоді,

Коли діди були ще молоді…

Світило сходить вже над черепами,

І не Москва, а Київ-град за нами.

Десь там… десь там… десь там, але не ж не тут

Квітки й вінки пластмасові цвітуть.

І заступи – об глину. Гори глин!

Вже заслонили б глинами й Берлін!

* * *

За Анною Ахматовою

Чим гірший вік від попередніх? Може

Тим, що в чаду печалей світових

До виразок діткнувся зловорожих,

Проте загоїти не зміг?

Іще на заході земне світило світить,

Дахи міські у променях горять,

А тут кощава дні хрестами мітить

І кличе воронів, і ворони летять.

* * *

На річці вогняній, на берегах стовічних

Печать, що той свинець!

На берегах кипить

Не січень-лютий – січа:

Хто із мечом до нас –

У безвість. Без меча!

З мечем чимало й тих, кого вкраїнська мати

Леліла від душі. А  він (манкурт давно!)

З імперії прибув

Убити рідну хату,

Тополю край воріт

І все, що… все одно!

А мати край воріт – малесенька мачина,

Така малим-мала, як зірочка в імлі.

Жорстокий світе, хто

Дошкульності причина –

Чи той, що у кремлі, чи Той, що у скалі?..

На річці вогняній вирішується доля:

Країни чи країв, народів чи родин.

…А в спалахах заграв відважний трактор в полі.

Один у полі – теж.

Неважно, що один.

Зненацька із небес –

Манкурт орденоносний.

І в нього посівна – за тридцять срібняків.

…Не мати край воріт, а зіронька голосить.

У неї він один.

* * *

У братських могилах тепер не брати –

А ті, що «братались» – не скіфи, й не гуни.

Ті гірші за ті, за «вусаті» вагони,

За ті, що народи везли «до мети».

Кремлівські ворони шукають братів

У землях, які вже давно не болотні….

Ізнов реактивник прогаркав сьогодні.

Над братні могили

Харон пролетів!

Я скіфам вклоняюсь, бо ті – хто їх зна…

Я гунів обожнюю – чесні й відважні.

А ті, від московії, пси бідолашні,

І з цього на той світ навідліт: «Весна!..»

Весна, бо не може планета без неї,

Без яблунь в цвіту і без білих морель,

Де кожна пташина – святий менестрель,

Де сад і город – не чужі емпіреї.

А в братських могилах. Хіба там брати?

Всевишній, і той не зумів би назвати…

…Страждаєм в облозі.

Від хати до хати

Зірниця над згірком шле промінь мети.

* * *

Скрізь літо напевне. Вже літо… А в нас тут, на Півдні, зима.

Й такого, як перше, блакиту, поки що, як десь там, нема.

Вікно відчиняю в простори – влітає шпаркий вітерець.

І тут же втікає. За море? Невже острахнувся: «Кінець…»

Ізнову гуде реактивник. Великий, ще більший! Вгорі

Таке безгоміння – аж дивно! Поснули, чи що, звіздарі?

Скрізь літо зійшло, мов на грядці. А в нас – ні зими, ні весни.

Поблякнув вінець на оградці… Гірчать, як дими, полини.

Та де ж та сподівана воля? Минули, здається, роки…

Уже засихають тополі на кручі хиткій край ріки.

Вже навіть дрібненька пташина Дніпрові бере рубежі.

Коли ж їх візьме Україна? Невже ми для неї чужі?..

Гай, гай! Все іде, все минає. А втім не минає – болить.

А літо ще й досі блукає. І знов вибухає блакить.

Блакить вже, як люстро розбите… Одначе хіба вже така?

Ждемо! Може скине нам літо всевишня Душа з літака.

* * *

Листків на деревах – що горсточка птиць.

І синє безмежжя лежить горілиць,

І поштовхи вітру сильніші, ніж завше.

Ідеш навмання. А за чим – не сказавши

Нікому-нікому. Кому те знаття?..

Переліс чужий… Безперервне зняття…

Димить полинами протрухлими шлях,

Доконаний шлях в кругойдучих полях.

Там тиверців слід, незнайомих дулібів,

Що сіяли хліб і вмирали на хлібі,

Бо ж був той хлібець не завжди в множині.

На попіл обернені птичі пісні.

Але ж не зима. Та й не пахне зимою:

Вітри зазиміли, а снігу – катма.

І стільки багато вітчизни за мною,

Що іншого світу неначе й нема!

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я