ВТЕЧА КЕНТАВРА
Відстав кентавр, тікаючи мерщій
з розбитим військом; вперто попри змору
шукав якусь печеру він простору,
щоб у пітьмі сховатись рятівній.
Та раптом він спинився: лавр міцний
стояв у лузі, а під ним в цю пору
купалась німфа – жодного убору,
крім кіс розкішних, не було на ній.
І ось уже він в інший бік біжить
(жага в душі здолала страх умить!),
бо ця красуня – втіхи запорука;
але зненацька шал кентавра вщух:
встромилась в груди і забила дух
стріла, яку Геракл пустив із лука.
БЕРЕГ МОРЯ
Піщаний берег і гладінь морська
свинцева, наче затхле баговиння,
і недалеко човен, як видіння
старого викопного кістяка.
Не бачить око тут ні моріжка,
ні відблиску зухвалого проміння:
лише, мов кит у мить заціпеніння,
сивіє скеля серед хвиль стрімка.
Тут на пісок спокійні та безсилі
накочуються й смерть знаходять хвилі,
породжуючи в людських душах страх;
в гнітючому тумані цю картину
не розітне – безглузду й безгомінну –
ні хмара, ні вітрило, ані птах.
МОВЛЕНЕ ПОЕТОМ
Натхнення опирається мені,
німує ритм, думки тікають кволі:
я, мов Колумб – наздогад, без бусолі –
пливу кудись на вутлому судні.
Даремно мозок загадки складні
збагнути прагне, і на видноколі
душа зорю шукає мимоволі,
що губиться в туманній вишині.
Оманливий вогонь натхнення гасне,
і плаче серце спрагле та нещасне:
осяяння до нього не прийшло;
та враз чуття звільняються від згуби,
і знову мрій моїх шалені юрби
мене цілують в очі та чоло.
IMPAVIDUM FERIENT RUINAE*
Вже серце мов фіал жалів усіх,
бо доля їх тобі не шкодувала;
нових жалів не влити до фіала:
по вінця в ньому прикростей старих.
Адже під спудом гордощів твоїх
поневірянь історія тривала…
Хай через рану сила підупала,
та прагне кондор до небес ясних!
Хоч хвилі згуби гнало люте море,
ти зроду небо не благав суворе,
щоб відвело від уст фіал жаский.
Від хвиль не знає скеля порятунку,
і ти здійнявся серед моря смутку,
мов скеля, незворушний та дерзкий.
* Безстрашно штурмую руїни (Горацій)
***
До мене йдеш – ці кроки негучні
мого не потривожать супокою –
і неземною піснею щемкою
твої слова відлунюють в мені.
До мене йдеш – найбільша із утіх
нам зріти одне одного: в ці миті
життя і смерть забуто, й все на світі,
є тільки двоє нас в очах твоїх.
Ти входиш у думки мої й життя,
і це таке глибоке відчуття,
і в ньому стільки умиротворіння;
й питаю я бездонну таїну:
ми дві душі, які злились в одну,
чи два відбитки одного створіння?
***
З шляхетною повільністю іди
життям речей – нехай, як вища милість,
відкриються тобі і снігу білість,
і руж багрянець, і блакить води.
Хай слід свій таємничий у тобі
залишить, закарбує все навіки:
і сумовите мерехтіння зірки,
й печаль струмка, що сльози ллє в журбі.
Сягни вершин самотніх, хоч на них
шмагатимуть тебе вітри шалені –
так струни арфи пальці рвуть натхненні:
молитва лине хай зі струн твоїх.
Минай усе близьке стадам людським,
усе, що може засліпити очі,
вчи душу прозирати морок ночі
і тишу чути всім єством своїм.
Люби себе самого в плині літ
і так пізнай себе, безодню й небо,
щоб, пильно придивляючись до себе,
ти бачив одночасно цілий світ.
І врешті-решт зійди без каяття
на край свого малого світу – в тиші
хай там такі до тебе прийдуть вірші,
в яких затріпотить душа життя.
ПОЕТИ ЗАВТРАШНІ
Поети завтрашні складуть рядки,
які не до снаги нам скласти нині;
по-іншому незнані ще зірки
запалять їхні душі неспокійні.
Поети завтрашні, нові стежки
протопчуть і узрять картини дивні,
й відкинуть наші мрії та думки,
пісні їм наші стануть непотрібні.
Та все намарне буде, бо в людини
залишаться і пристрасті й таїни,
і у душі той самий непокій.
І перед вічністю забуту й щиру
вони піднімуть вкриту пилом ліру,
і наша пісня забринить на ній.
З іспанської переклав Сергій Борщевський
“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
