Леонід Горлач. «З осінніх гнізд»

0
175

“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024

У часи страшних випробувань, які випали на долю українського народу через чергове вторгнення москалів із їх ординськими нахилами до пограбунку й розрухи, наша література теж записалася в діючу армію добровольцем, намагаючись твердо стояти на сторожі духовності. Як було це в час минулої Другої світової, коли з перших же днів опору були записані волею держави в лави захисників і поетичне слово, і патріотична пісня, і пензель художника, і голоси радіостанцій, що несли впевненість у перемозі побитому бідою народу. На жаль, за нинішніх умов творчі спілки з їх могутнім ствердним потенціалом залишилися поза увагою українських державних провідників, а це у часи ідеологічного протиборства двох народів, двох філософських систем тільки шкодить нам.

Що наші митці все-таки не складають смиренно руки, свідчать спорадичні факти творчого життя, а серед них і вихід у світ вивірених часом і нових книг українських літераторів. І це – незважаючи на відсутність державної підтримки. Воістину мав рацію той, хто сказав колись: якщо правдиве слово справді талановите, воно прорветься до сонця навіть крізь чорну товщу хмар. Особливо радує те, що не полишають передову майстри старшого покоління.

Маємо втіху цього разу від того, що в університетському місті Ніжині на Чернігівщині завершується восьмитомне видання вибраних творів земляка, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Леоніда Горлача. Видання побачить світ за підтримки відомого мецената доктора права Сергія Демченка. Його склали відомі віршовані романи про українську історію «Перст Аскольда», «Ніч у Вишгороді», «Слов’янський острів», «Чисте поле», «Мазепа», «Мамай», а також зразки лірики як із попередніх книжок, так і написані останнім часом. До кожного з томів додані передмови відомих дослідників літератури Дмитра Наливайка, Петра Кононенка, Григорія Самойленка, Михайла Слабошпицького.

Загальне редагування взяв на себе відомий поет Анатолій Шкуліпа. Видавець – Василь Лук’яненко (Ніжин, видавництво «Орхідея»).

Увазі читачів газети пропонуються вірші, написані автором упродовж останнього часу.

ЦВІТЕ МІСЯЦЬ

Цвіте місяць над садами,

Упів Авеля цвіте.

Аж на склі у створі рами

Золотіння золоте.

Пройде вітер іздалека

І розтане, як мана.

У гнізді старий лелека

Вип’є чарочку до дна

За дрімливу лелечиху

І за двійко лелечат.

Дід згадає пісню тиху

Про столочених дівчат.

Джміль густим озветься басом,

Налякавши солов’я…

І здається навіть часом,

Що в раю царствую я.

Та впаде на душу камінь

Згустком часу, криком тьми:

Десь тут поруч бродить Каїн

Із кривавими вильми.

* * *

Страшна то сила – влада над людьми,

Що й світлі упокорює уми.

Біда, що чорна слава Герострата

За зверхником лишає лиш дими.

Тож не впрягай народ у хомута,

Коли тобі піддасться висота,

Бо згодом люди на твою могилу

Ні камінь не воздвигнуть, ні хреста.

І домовину горделивих мрій

Затягне тліном жилавий пирій.

В житті єдине – владу над собою –

Немов святиню, зберегти зумій.

* * *

Втекти б якось до древньої Ітаки,

Докіль засипле вічний снігопад

І братовбивчі газові атаки,

Й сліди, що полишив нам конокрад.

А чи знайти осіддя в Пакистані,

Що, кажуть, нам по злиднях побратим.

Але літа, як огирі захланні,

Хвостом чіпляють за домашній тин.

Де крадькома прихоплені гектари

Серед могильних проклятих горбів,

Де жито не росте – буяють чвари,

Посіяні підступно між рабів.

Прийшли обранці Божого народу.

А ми хіба посланці сатани,

Що змушені чужинцям на догоду

Своєю плоттю здобрювать лани?

Сидіти в бліндажах і рить окопи

В степах донецьких, де в крові полин,

Де позивні байдужої Європи

Німіють у байдужій тверді глин.

Втекти б кудись. Та як втекти від того,

Що стало вже давно твоїм єством?..

Біля порога отчого святого

Сльозу втирає син мій рукавом.

МОСКОВСЬКІ МОНАСТИРІ

Як з-під землі, гудуть і стогнуть дзвони.

І доки пруг під сонцем ще не згас,

Монастирі московські, тайні схрони

Гойдають небо, вкрадене у нас.

Колись там козаки, відбувши січі,

Уже не годні сісти у сідло,

Засвічували поминальні свічі

За тих, кого у битвах посікло.

Колись там України обереги

Жили у слові Божому, в піснях.

Тепер усе – від альфи до омеги –

Стоїть, як ліс порубаний, у пнях.

Стоять московські потайні залоги,

Ножі сховавши в чорних крилах ряс,

Заспраглі, як волів, вести за роги

До ярем послушенства сірих нас.

Та бачить Бог – озвучать дзвони сполох,

З могил постануть козаки старі

І посічуть за нас на пил, на порох

Чужих залог чужі монастирі.

* * *

Незатишно в зимі і горобцю, й синиці,

Незатишно в зимі безкрилому мені.

Замерз горбатий звук, як старець, на дзвіниці,

Пославши позивні у далі крижані.

Порожні небеса ганяють хмари сині.

Розтерзана земля сивіє у снігах.

І тільки кров горить на вихудлій калині,

Мов тихий клич життя у мерхлих берегах.

* * *

Співають дзвони малинові

У небесах. А по Десні

В печаль пливуть вінки тернові

І душу сколюють мені.

Пливуть через віки, як знаки

Того, що з нами відбуло,

Що повпивалось, як удавки,

У окривавлене чоло.

І відпливуть. І тільки дзвони,

Як віковічні позивні,

Співатимуть біля ікони,

Що тьмяно мовкне на стіні.

Пробіжне все і проминуще.

Та є святе, що не мина:

Вітчизни сяйво невмируще

І роду рідна дивина.

* * *

Уже й верба, що юною була

В мої літа, як літній сон, короткі,

Згорбатіла, у старість утекла,

Де тумани гуляють перемоклі.

Ніщо ще не верталося назад –

На те і є правічна воля Божа.

Впаде верба.

Ростиме Графський сад –

Обранець часу, ніжинський вельможа.

ВОДОХРЕЩА

Вода яріє. Бог її святив

Вночі сьогодні в тихій ополонці.

Дзвенять сніги і плавляться на сонці

При снах лісів і виморених нив.

Іди у світ, у купіль дивини,

Очисти дух, пощерблений сьогодні,

І охрестись водою із безодні,

І подих перед святістю спини.

Тоді відчуєш: зранена душа,

Порвавши всі вуздечки та оброті,

Помчить снігами, що лежать в скорботі,

Як в ополонці скупане лоша.

* * *

Збігає час, як у Десні вода,

І праведних, і злодіїв гойда.

На берегах ріки моєї долі

Всевладно гетьманує лобода.

Змиває час і тіло, й древній дух.

Уже народ додавлює сопух.

І знов за наше жито нас побито

І пил руїни все вкрива, як пух.

Хлюпоче час, і стогне, і рида,

Малого не лишаючи сліда.

І тільки пізнім пугачем із плавнів

До світу озивається біда.

Ви самоїди чи творці небес? –

Гукає час із придеснянських плес.

Не тіло – треба душу розіп’ясти,

Щоб дух наш окривавлений воскрес.

* * *

Впаду на тінь, а тінь – на рінь

Озерного пропаду.

І попливем в осінню дзвінь

Попід вітрилом саду.

З-під сонця яблуко впаде,

Оглушить рибу донну.

А там сузір’я молоде

Опустить в ніч ікону.

Я зупинюсь і помолюсь

Душею – не очима

За тіні тин, за день, що збувсь,

Як тінь поза плечима.

Почую раптом: сад іде

За мною на півтону.

А, може, яблуко впаде

У надвечір’я молоде

І віщу думу приведе,

Як в давній час – Ньютону?

НІЖИН. ГРАФСЬКИЙ САД

Вже графи відійшли. Лишився Графський сад.

Там дід сидить на пні і смалить самосад.

І синій дим тече за синій небозвід,

І мариться йому графині ніжний слід.

Колись, либонь, тому вже добрих двісті літ,

Він кучером служив, возив її у світ,

Він так її кохав у літа молоді,

Але любов тримав, як огиря, в гнузді.

Він так закам’янів, що і всесильний час

Його не подолав, лишив живим для нас,

Як пам’яті скрижаль на щастя та біду.

Тому він і сидить у Графському саду.

Ростуть доокіл пня новітні дерева.

Новітній час летить і листя обрива.

І в безвість відліта над дідом сизий дим,

Де слід графині ліг повісьмом золотим.

* * *

Пошию магерку. На Кручу піду.

Там Гоголь гуляє в веснянім саду.

І вишні в запасках витоптують рінь,

І хмара з Остра виколихує тінь.

Ще світ йому дивний здаля підступа,

І хмелем дурманять меди у попа,

І стільки доріг проляга вдалину,

Повитих туманом гірким полину.

Я сиву магерку стягну з голови,

Присяду до столу у коло братви

І братина піде з руки до руки,

Тугим перевеслом пов’яже віки,

Бо час, що відбився у слові, ніде

У пропад, як вітер нічний, не впаде.

* * *

Немає тих, кого таки нема.

Харон упрів. Притоплена корма.

За веслами вода в ніщо сплива,

Для тих, кого немає, нежива.

Важніє пам’ять думами про тих,

Хто лиш у снах приходить золотих,

Але не мовить жодного слівця

І не зітре сльозу з твого лиця.

Я б поламав Харонові весло,

Аби у Стікс нікого не несло.

Але мені це Богом не дано,

Бо й сам за ним пливу уже давно.

* * *

Коли ти тут нікому вже не треба,

Тим більше – не потрібний і собі,

Тоді просися подумки до неба:

На вічності глибини голубі.

Просись про себе, мовчки. Та одначе

Не забувай, ступивши за поріг:

Чиясь душа у пропад часу плаче,

Яку ти ще теплом не оберіг.

ВІЧНІ КОЛА

Пам’яті Бориса Олійника

Із жовтої жури ні шелесту, ні схлипу.

Тут місто кам’яне, вмуроване у смерть.

Тут дикий виноград, мов спрут, обплутав липу

І мерхлий падолист, налитий сумом вщерть.

Ти тут у самоті, але душа крилата

У слові кружеля, сяга таких висот,

Де сиві ластівки, де брат не йде на брата

І де живе народ твій гордий без гризот.

Тут час закам’янів, зрівнявши всіх у чині.

Не долетить сюди гіркий димок з Санжар.

По глині моровій струмки небесні сині

Повз тебе гомонять у колотливий яр.

І в час жури, коли замре усе довкола,

З пожухлої трави, як з вічної ріки,

Озвуться, забринять, розколють вічні кола

Твоїх високих слів прасиві ластівки.

ЧАПЛЯ НАПРОВЕСНІ

Виграє веселка – грозяні ворота.

Рокотять у хмарах збурені громи.

І пульсує річки голуба аорта,

Вирвавшись на волю із лабет зими.

Доганяє вітра вітер тепловійно.

Я кричу:

– Добридень, вершники весни!

Вже он першим травам пахне стигле сіно,

Вже й душа шепоче: зимно не засни…

Поверта природа на одвічні кола.

Доганяє грома повеснілий грім.

А внизу заплава квола, нахолола

І самотня чапля, що шукає дім.

Вже ж ми, птахо, зиму перейшли питому,

Вже стоїть веселка грайна при громах.

Але чапля ходить і мовчить при тому,

І в очах бездомних стигне снігом страх.

НА ІВАНА КУПАЛА

Десь там грози ходять цугом,

Перегримлюють,

Понад лугом перешугом

Хмари здиблюють.

За хмарками вороними –

Буйним цокотом.

А під ними, все під ними

Трави покотом.

Житу мріється ожити

Стиглим колосом,

Сонцю – в поле покотити

Світлим колесом.

А дівчатам сняться скачки

Над багаттями

Та вінки за слідом качки

Між лататтями.

Із-під гроз веселка встала,

Коливається.

На Івана на Купала

Все збувається.

* * *

Життя печальне в старості, коли

Дні кидають згори:

– Курли, курли!

І переносять в пропад небуття

Останні зблиски збулого життя.

А доокіл, як в молоді літа,

Все та ж погуба, смута, суєта.

Й не обпікає думка, що в кінці –

Лише сльоза прощальна на щоці.

ШКОЛА В ДОНБАСІ

Пішла б я у школу – так школа розбита,

Дорога до неї снарядами зрита,

І квіти в саду по коліна у крові,

Тож як їх зібрати в букети чудові,

Аби дорогим вчителям піднести

І де вчителів у тій школі знайти?

Цвіли у степах наших сонячні далі.

Сьогодні ж тремчу я в сирому підвалі.

І виють снаряди та міни ворожі,

І нишкнуть під хатою мамині рожі.

А в школі зруйнованій перший дзвінок

Озвався од вітру і злякано змовк.

РІКА ВІЙНИ

У ту ріку, яка мене гойдала,

Не зайде вже ніхто – вона втекла.

Ліси гойдала, в болотах ридала,

Поїла діл, як засуха пекла.

До мене пробивалась чорнотропом,

А я при ній і сивів, і старів.

Тепер урвала плин перед окопом,

Де вбитий воїн гріє глину боком

Й вмивається сльозою матерів.

УБИЙ МОСКАЛЯ!

Рокоче, гримить українська земля:

– Убий москаля!

Не вб’єш – він твої розтерзає поля.

Убий москаля!

Не хочеш невільником бути в Кремля –

Убий москаля!

За кров України, за матір, маля –

Убий москаля!

Нас Бог захищатися благословля.

Убий москаля!

Де слава козацька під небом гуля –

Убий москаля!

Він палить твій дім. Будь же ти, як орля!

Убий москаля!

24.02.2022

ДИТЯ ВІЙНИ

Війна – війною. А Марко пішов,

Хоча ще лячно опертя шукає.

А десь сирена виє, не змовкає,

І ллється на фронтах боронців кров.

Марко ж іде.

В очах аж сяє щастя:

Він сам пішов. І виросте колись.

І москалю кривавому не вдасться

Його спинити.

Хоч вогонь прокляття

В очах дитячих назавжди відбивсь.

АГОНІЯ

Розділ з роману «Мамай»

І знов на нас насунула орда.

– Москва, моксель! – волає чорний вітер.

І страх дахи зриває з наших жител

І пилом пороховим опада.

Породжена розбоєм віковим,

Націлена нутром на дармовину,

Вона, прибравши світу половину,

Знов Україну духом моровим

Оповиває, душить, як удав,

В її поля снаряди посіває,

Не чуючи, що вже сама конає,

Для інших смерть поставивши в заглав.

Закована у брехні, як в броню,

Паралітична розумом Росія

У бражці тоне й стогне:

– Я – месія!

– Я – третій Рим!

– Я світ обороню!..

І нищить світ, і трупами сама

Встеляє землю українську мирну.

І в бездну самозгину незбориму

Без пам’яті летить, летить сторчма.

І сірий цар забув, що до зірок

Орду підносить треба із любов’ю,

А не чужою омивати кров’ю…

Від слави до ганьби – один лиш крок.

Народжений для підступу і чвар

В якомусь там моксельському болоті,

Він так горів ночами на роботі,

Що місце заслужив на ешафоті

У табуні таких, як сам, почвар.

А вже коли пошматана орда

У прірву кане, в небуття криваве,

Накриє всіх опудало двоглаве,

Обагрене у мертву кров орла.

А Україна знов переживе

І вимете в твані орду рашистів,

І дум її неубієнний виспів

У небеса високі попливе.

Століттями у нас – воєнний стан.

Рашистський світ вростає, як короста.

Пече й тепер Аскольда й Діра корста,

Коли варяги брали Київ в бран.

Той світ сушив нас, наче омела,

Кріпачив козаків, травив нам душі.

І доки інші, у Європі сущі,

Жили і квітли, нас тяла імла.

Ми вижили, хоч кажуть: нас нема

І нищать все, на дармовину ласі.

Воєнний стан гримить на контрабасі:

– Обстаньте всі, звільніться із ярма!

І відомстіть за сльози й кров дітей,

За матерів гвалтованих, руїни.

Будь, воїне святої України,

Незламним, мужнім, дужим, як Антей!..

Укотре небо рвуть хрипкі сирени.

Горять в вогні Херсонщина, Донбас.

Я чую: долітають і до нас,

У сіверські простори Ойкумени,

То вибухів луна, то черги дріб,

То репання броні, то хряск металу,

То хати зойк, що оркам на поталу

Лишилася, як братні сіль і хліб.

І нас хотіли взяти у полон

Здичавілі голодні вовкулаки.

Та вилягли, лише криваві знаки

Лишилися після чужих колон.

Я вірю: здохнуть ті, що смерть несуть

В степи козацькі, їх покриють трави.

Ведуть народ наш до звитяги й слави

Священний гнів і справедлива лють…

Не всидів би і я, коли б літа

Не припинали путом до порога.

Тож слухаю тривогу й на дорогу

Позиркую, чи хтось не поверта.

Аж раптом кінь здалека заіржав.

І голос громовий:

– Здоров був, друже!

Чи стріну тут хоч серце небайдуже

Після руїн, і горя, і потрав?

– Мамаю, ти?

– А хто б же був прийшов? –

І загортає тісно у обійми.

І тішить душу жартами своїми. –

Таки тебе, мій біженцю, знайшов…

Присіли ми рядочком при столі.

Сирена відхрипіла на майдані.

І сутінки насунулися ранні,

І сонце догоріло у золі.

І я сказав нарешті Мамаю:

– Бодай би ти землею і водою

Нас захистив тепер перед ордою,

Що сіє смерть у нашому краю.

– А я хіба у тихий рай утік?

Я вчора нищив орків при Бахмуті.

В Херсоні пережив години люті.

Я, мов снопи, клав прийшлих недорік.

Та між важких, як марення, боїв

Мене пекучі думи обступали:

Укотре ми довірливо проспали

Найкращий край, що Бог нам заповів?

Ще ледве зблиснув нам свободи дух,

Як почалася оргія загину:

Той крав, той брав, той гнув сусіду спину,

Того лихий додушував сопух.

Отак самі себе і роздягли,

Забувши проминулих літ уроки.

А тут і ожили голодні орки,

І Україну гризти почали.

Сидів я в бліндажі, як в курені,

Кропив свинцем їх саранчу зелену,

Бо знав: не впасти нашому знамену,

Допоки вдасться встояти мені.

І вистояв, бо поруч козаки

Стояли, як з Сірком на Перекопі.

І я відчув: без мене там, в окопі,

Обійдуться, мені ж тепер з руки

Навідатись до їхньої Москви

Та плюнуть в очі їхньому царькові.

Гукнув Султана, і за мить готові

Уже були злетіти із трави.

Страшною нам відкрилася земля:

Дими пожеж, донецьких міст руїни,

Снарядів вирви, мертві купи глини

І мінами засіяна рілля.

За що це людям?

За які гріхи?

З чиєї волі хворої це горе,

Це море сліз, людської крові море,

Яке минають в небесах птахи?..

Ось і Москва.

А доокіл – ліси.

А в чорних хащах – потаємні схрони,

Куди не долітають і ворони,

Як краденого сиру не даси.

Султан мій мудро вимітив здаля

Гніздовища старі криваві стіни,

На крематорій схожі, що руїни

Сторожили, як вічний дух Кремля.

Не встигли ми зіпертись на граніт,

Як нас окільцювала пильна варта.

І старшина, що вб’є за шефа й брата,

Так гаркнув, що в мені схитнувся світ:

– Хто вас пустив?

До кого на поклін?

– Та до царя…

Нагальну справу маю.

– Ти хто такий?

Невже це ти, Мамаю?

– Та ніби ж я, а не бродячий тлін.

– То ти ж земляк!..

Я й сам із козаків.

А тут служу, бо добру плату маю.

Тож хочеш до царя?

Одне я знаю –

У бункері наш цар, між вояків.

– Ну, то бувай, земляче, та служи,

Як одягнув колись мундир Іуди.

Я ж – до царька.

Трусну його за груди.

Він заслужив цю честь, що не кажи…

В Султана точний вимір і приціл.

Він застеріг всі бункери на світі.

Так і рвонув з Кремля, неначе з кліті,

Немов спішив до кумасів за стіл.

Аж ось і бір дрімучий, та дерев

Не видно з-за густої охорони.

– І все оце для ницої персони? –

Мамай поглянув пильно з хмарних мрев. –

Давай униз, Султане.

Ну, а там

Хоч попасися вільно на галяві.

А я мотнуся до царька у справі,

А там уже й додому треба нам.

Вгатив Султан у землю копитом –

Розсипались товсті бетонні плити.

Мамай – углиб.

А де ж тут московити?

Порожній бункер – хоч мети хвостом.

Аж ось щось ворухнулось.

Добрий гість

Примружив очі і узрів в тумані:

Сидить сумирно цар при чемодані

І спідлоба мигтючі кнопки їсть.

Мамай – до нього.

Цар же, мов павук,

Налився кров’ю в сірій павутині.

– Ти хто такий?

Я не приймаю нині,

А як прийму, то сам на твоїй спині

За твій непослух поламаю дрюк.

– Хто я такий?

Такий собі Мамай,

Що прилетів до тебе з України.

Ти їй приніс закровлені руїни,

Тепер на суд історії ставай.

– Ніякого не чув я Мамая.

А України не було й не буде.

– Не пащекуй, нікчемний словоблуде.

Чував я й не такого солов’я.

Хто ти такий, щоб присуди чинить?

Потайний майстер і ножа, й удавки,

Слуга й дозорчий вірний вурдалаки,

Приречений живцем у світі згнить.

Ти смерд, що кров’ю вибрався в царі,

Петра самого ладен побороти.

Та як не пнись, йому ти – по ботфорти,

Хоча обидва – вбивці й лихварі.

Того хоч посадили на коня

І глибоко вкопали у болото.

А що тобі судилося, голото?

Де рід твій?

Ані кореня, ні пня.

– За мною – мій народ.

– Ота дебільна рать,

Яку послав до нас ти подихати?

А сам заліз у бункер, як до хати,

Своїх дітей невинних пожирать?

У мавзолеї вимірив лежак.

Там був один кривавий зарізяка,

Що десь лежить і виє, як собака.

Там ще один притомний вурдалак.

І плаче наш житомирський граніт,

Украдений колись в мого народу.

Так і тебе привалить він, заброду,

І усміхнеться радо тихий світ.

– Плював я на той світ із каланчі, –

Обмацав цар на чемодані кнопки.

– Та хоч скачи тут, під землею гопки.

До мене перейшли твої ключі.

Тебе не порятує ФСБ –

Твоя колиска і твоя могила.

І та земля, яка тебе скормила,

Колись знічев’я прокляне тебе.

А в Україну лізти тобі – зась!

Народ, що відродився у свободі,

Не скориться москальському заброді,

Переживе і не таку напасть.

Я полетів.

Хай бункер твій стоїть

І стереже твою подобу псячу.

А я колись-то, може, і заплачу,

Коли видіння праведне побачу –

В Гаазі із тобою славну кліть.

Стоятимеш ти, втоплений у кров

По самі вуха, в кров людську невинну,

І рід твій переріже пуповину

На пам’яті, як у тобі немов.

Я все сказав, нехай би тобі грець!

За все тобі прийдеться заплатити.

Сиди й тремти, недовго тобі жити,

Агонії імперії творець…

Уже з-під хмари глянув на Москву –

А там пожежа нещадима скаче,

А в бункері царьок конає й плаче:

Роздер би Україну, та одначе

Його Мамай засилив у мокву.

Давай, Султане, в Богом даний край.

Там жде борня, там дух козацький грає.

Там наша воля віща не вмирає,

І ти, мій вірний друже, не вмирай…

І вознеслись за мить у небеса.

Чужинський край потонув у тумані.

На сонці, наче білий бинт на рані,

Іскрилась переливами роса.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я