Сто років тому в селі Новоскелюватка на нинішній Миколаївщині народився знаменитий поет-сатирик Павло Глазовий (1922—2004).
Популярність Глазового — феноменальна. За своє довге життя він видав півтора десятка книжок, а ще стільки ж перевидань побачили світ після його смерті. Навіть елітарне видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видало том його байок, хоч зазвичай тут друкують поезію лише високорафіновану.
Для масового читача авторитет Глазового настільки високий, що йому приписують навіть чужі твори — Руданського чи Сковороди. Тут Глазового можна порівняти хіба що з Тарасом Шевченком, якому теж нерідко накидають те, чого він не писав.
Отже, у масовій свідомості Павло Глазовий — такий собі Поет-з-усіх-поетів. Притім, у строгому сенсі, його твори дуже часто є лише заримованими анекдотами чи притчами — не більше, але й не менше. Анекдот як продукт фольклору живе недовгим і непевним життям. Але, будучи Глазовим вправно заримованим, він перетворюється на отого комарика в краплі бурштину. А коли ще й потрапить у руки доброго артиста-ювеліра, такого, як Андрій Сова чи Анатолій Паламаренко, той «комарик» стає викінченим шедевром. Усі його знають напам’ять — навіть якщо не читали. Іншими словами, анекдот виходить із фольклору, проходить через майстерню Павла Глазового — і повертається назад у фольклор. Його там впізнають як свого. За те й люблять.
Здається, ще нікому не спадало на думку розглянути творчість Глазового в контексті світової культури. А такий ракурс цілком можливий, і то всерйоз. У культурі різних народів є те, що називається театр масок. У італійців — комедія дель’арте, у японців — театр Но. Такі театри популярні в китайців та багатьох народів південно-східної Азії. У нас взірцем такого типу видовищ є традиційний різдвяний вертеп. Ці явища подібні тим, що і там, і там є система споконвіку усталених персонажів (у вертепі — янгол, чорт, москаль, корчмар, козак тощо). Власне, маска в буквальному сенсі тут не потрібна — бо кожен персонаж сам і є своєрідною маскою, здавна незмінним символом.
Так от, за своїм походженням герої байок і притч Глазового — саме звідти. Це своєрідні незмінні маски національного характеру (двоє простодушних кумів, сільська мати й «городська» дочка, неписьменний мудрий дід і грамотний, але дурний онук). Декотрі з цих персонажів дуже давні — можливо, із тих часів, коли ми були нацією пастухів. Світогляд тих персонажів — нібито традиційно-архаїчний, але здатний пояснити реалії новітньої політики чи філології (як у знаменитій фразі Діда: «Якраз така біда в моєї корови — має, бідна, язика, та не знає мови»).
…Він і сам був людиною традиційно-архаїчних звичок. Мав комп’ютера — і грав на ньому в шахи. А от байки писав і передруковував на друкарській машинці: «Мені треба, щоб отут папір виповзав із машинки, і щоб я бачив, де букви беруться».
golos.com.ua
Прокоментуєте?
