Сьогодні нашу «Літературну світлицю» відкриває своїми міркуваннями про слово та його творців у часі війни, про справжність, кон’юнктуру і графоманство в літературній творчості, наслідки браку літературної критики в літературному процесі, роль творчих згромаджень у зростанні й становленні літераторів відома прикарпатська поетеса, членкиня Національної спілки письменників України Галина ПУХТА – уродженка незламного бандерівського села Кадобни і жителька селища Брошнева-Осади на Калущині.
Життєве й мистецьке кредо поетеси, на мою думку, надибуємо вже в її напутніх словах до своєї нової поетичної книжки «Вибране» 2023 року: «Кожна людина прагне залишити по собі добру пам’ять, а коли є шанс подарувати нащадкам ще й хорошу книжку, то вона стане одним із найдорожчих духовних скарбів!».
Є літератори, добрий відголос про твори яких як знак справжності лине ще попереду них – це якраз про нашу співрозмовницю. Пані Галина вже давно сформувалась як цікава й гідна літераторка, та її твори й нині приваблюють своєю свіжістю й потужною образною першиною… Дорога Г. Пухти до слова почалася у рідній Кадобні, яка стала для неї джерелом українського духу, коли ще навчалась у школі.
– Передовсім я вчителька української мови й літератури, – розповідає вона, – хоча працювала свого часу і в газеті «Калуський хімік». Вчителювала у ЗОШ №8 м. Калуша й працювала педагогинею-організаторкою у Голинській ЗОШ, публікувала свої твори – лірику і гумор – у калуських «Дзвонах Підгір’я» та обласному «Комсомольському прапорі». У Калуші відвідувала літстудію «Едельвейс», яку очолював поет-гуморист Ігор Гаврилюк і до якої входили відомі літератори й прискіпливі вчителі Василь Ганущак, Іван Павліха, Анатолій Онишко та інші, а також у Будинку піонерів займалася в літературному гуртку під керівництвом Лесі Скиби. І я дуже вдячна цим літературним згромадженням за науку і добрий вишкіл. А згодом переїхала до Брошнева-Осади, де пропрацювала у школі 17 років, аж поки не стала українською трудовою міґранткою в Ізраїлі.
– Як гадаєте, звідкіля у Вас отой неповторний життєвий пошанівок до українського слова?
– Очевидно, що від тата – Івана Сухарника. Він працював колгоспним пасічником у селі Кропивнику, писав сценарії і дуже любив читати. А моя мама Ганна була швачкою і також любила книжки. Я свою першу книжку «Поезія» видала у Брошнів-Осадському видавництві «Таля», коли мені було вже 35 років. Тоді разом з Оксаною Тебешевською й Михайлом Коломійцем працювала у «Брошнівському віснику». А Ярослав Поташник, який працював у сфері культури Калуша, зібрав мої поетичні твори й видав на ротапринті першу збірочку. Пригадую, що вже тоді обіцяв рекомендувати мене до вступу в НСПУ Ігор Гаврилюк, а Ярослав Дорошенко, який був на її презентації, сказав, що мене взяли б у спілку, але потрібно, щоб книжка була… шитою.
До речі, тоді й з однією не шитою книжкою ставали членкинями НСПУ. Та, очевидно, так мало бути. Я ще була «зеленою» і вважала себе «пупом землі». У кожного свої дороги. Люди часто навіть не задумуються над тим, чи вони заслужили бути в НСПУ. Я чекала, що мене покличуть туди, та життя переконало, що потрібно за себе боротись. Але я йшла до членства в НСПУ і хотіла цього.
– Чому мрія увійти до спілчанської спільноти стала реальністю так пізно?
– Була велика пауза у творчості – з 1997-го і аж по 2020-й. Я тоді працювала в Ізраїлі. Звісно, невеличкі книжечки за цей час побачили світ. Але тоді я не мала ні натхнення, ні охоти писати. Плідними стали останні роки. Навіть не знаю, що стало поштовхом до такої активної творчості. Почала писати – і пишеться, й пишеться… Звісно, паузи є, але невеликі. Тепер працюю над дитячою книжкою пізнавальних віршів і виданням поетичних пародій.
– Чи дочекалися Ваші світлої пам’яті батьки виходу у світ першої збірки поезій?
– Так, дякувати Богу, встигли. До речі, збірку «Сповідь» 2007 року мама знала напам’ять. Та й батько ще застав презентації моїх творів. До речі, і представлення моєї нової книжки «Вибране» відбулося торік у Брошневі-Осаді дуже гарно. Трішечки менше було людей, ніж на інших. Може, через антипатії до місцевої влади. Тож прийшли на презентацію тільки прихильники чинного керівництва селища, якому я дуже вдячна за фінансування мого видання.
– Навіть у контексті тематичного розмаїття Ваших творів завжди сприймаю Вас не просто як талановиту поетесу, а й як літописицю селянських доль чи хронікерку подій героїчної Кадобни.
– У моїх поезіях дуже багато громадянської тематики, але є й інтимна та пейзажна лірика… Хоча завше у книжках розподіляю вірші за тематичними розділами, та ніколи не керуюся темою у написанні поезій. Навіть значущі дати у житті нашого народу не завжди можуть мене підштовхнути до творчості. Я пишу те, про що мовить моє серце, і не підлаштовуюся під загал чи дати календаря. Виходить те, що виходить. Я вважаю, що потрібно малювати словом те, що по-справжньому хочеться. Коли, наприклад, інші пишуть про війну, з-під мого пера навіть пародія може народитися.
Нині є чимало спекуляцій на темі війни. Годен писати чи ні, а на поетичний пост у фейсбуці – маса уподобайок. Автори не розуміють, що це не завдяки їхньому таланту, а через всепроникний біль од війни в Україні. Рушієм творчості стає й те, що надходить згори, вона не завше народжується лише від роздумів. Часто сама дивуюся, звідкіля взялися ті чи інші рядки. Так, Ви добре зауважили, що у моїй творчості чимало віршів епічного жанру, присвячених людським долям. Ще такі поезії я називаю віршами-хроніками. Вони з інтригою та надзвичайно емоційні. Деякі мої односельці й не знають, що події з їхнього життя могли стати поетичними образами у таких творах.
– Знаю, що незабаром може побачити світ Ваша книжка поетичних пародій.
– Я дуже люблю писати пародії. І незабаром завершу роботу над такою добіркою. Хочу, щоб передмову до неї написав мій земляк і знаний гуморист із Кропивника Микола Базів, який дуже шанує мої гумористичні твори. Писати пародії нелегко. Твір має бути влучним й резонансним, а розмірами не перевершувати поезію, яка стала об’єктом пародії. Свої пародії я не назвала б уїдливими – вони злегка гумористичні. Але і на них «герої» таких творів реагують по-різному. Є навіть серед колег – членів НСПУ – такі, що після публікації пародій на їхні твори у фейсбуці дуже обурилися і взяли собі те до голови так, що видалили мене зі своїх друзів. Мовляв, пишіть собі, Галино, пародії на кого хочете, але на мене не пишіть.
Я навіть під час засідання правління письменницької організації Прикарпаття запитала своїх колег, чи дозволяють вони писати пародії на їхні твори. Погодилися. Пишу пародії здебільшого на авторів з інших регіонів. Але для доброї пародії годиться не кожен вірш. Треба, щоб хотілося її писати. По-перше, потрібно, щоб письменник був відомим, а по-друге, на погані вірші пародії не пишуть.
– Чи впливають реалії війни на тематику Ваших поезій?
– Звичайно, не слід писати про те, де ти не був і що сам не відчув. Але водночас письменник не може залишатися осторонь воєнних реалій і не писати про війну. Просто на темі війни не потрібно спекулювати й використовувати загальновідомі образні штампи чи патріотичну патетику. Є ж також інший бік медалі. Війна – то не тільки «передок» чи «нуль», хоч це і щонайперше, а це й рідні і близькі тих, хто сьогодні там нас захищає, це й гіркота чекань і біль втрат, війна – це кожен з нас у тилу і наша праця для перемоги. Ми відсвяткували Святвечір і Різдво, а як їх зустріли українські матері, кохані, діти, вдови наших захисників? Яка вона, вдовина вечеря?
Ще сім’я вечеряти не сіла,
Лиш обрус біліється, мов сніг,
На долівці – оберемок сіна
Спраглим літом тулиться до ніг.
Ще не кличе мати до вечері,
Хоч за обрій покотився день,
Ще чекає – раптом рипнуть двері і
Ґазда до хати увійде.
Приголубить дужою рукою,
Кине біль за тесаний поріг,
Жінка йде запеклим полем болю,
Йде в думках туди, де він поліг.
Вже й кутя застигла на припічку,
Та й малим не віриться в дива,
І печально засвітила свічку,
Мов надію втрачену, вдова.
Так сталося, що одного дня серце моє тьохнуло: як ота українська мати-вдова готується до Святвечора? І народився цей вірш.
– Що для Вас важить слово?
– Слово для мене – як ота зірка, на яку треба рівнятися. Слово має бути добірним, справжнім, вишуканим… Пригадуєте, як Ліна Костенко писала: «Людей – мільярди і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше…». Намагаюся бути у своїй творчості неповторною. Слово – це особливість, винятковість, воно має тулитися теплом до душі і поета, і читачів. І нині слово надзвичайно потрібне. І не лише для відтворення наших реалій, а й як прихисток для сердець та для емоційної розради. Мені болить, що у наш час є дуже багато поетів, які самі себе вважають неповторними, а водночас іскри, яка запалила б читачів, багатьом із них хронічно бракує. Часто люди отой напускний і всеохопний плач поетів сприймають як поезію і «заплескують» автора… Справжній шанувальник поетичного слова віднаходить для себе справдешню поезію. Так, твори про війну добре читаються. Але хочуть читачі й таких творів, щоб хоч на якийсь час забутися і відійти від тягаря гірких емоцій.
– А як відшукати справжність у поезії і не заблукати у словесному непотребі?
– Колись була літературна критика, а тепер її нема. Люди часто не розуміють і не хочуть розуміти порад, а критику сприймають як заздрість колег. Деякі літературні конкурси організовують навіть не посередні автори, а бездарні – головне, щоби вміли крутитись у навкололітературному світі. А популярні колективні альманахи, де треба платити за кожну сторінку, на якій розмістять твої твори, а поряд із ними – нерідко чиюсь низькопробну писанину, вже називають «могильниками» письменників. Дипломи лавреатів конкурсів часто одержують автори «ніяких» віршів. Нема бажання брати участь у них.
Кон’юнктура пронизує літературне середовище наскрізь. Тих, хто каже правду, тут не люблять. А я не хочу й не буду підтакувати кон’юнктурним незграбам у літературі, які пруться до НСПУ.
До речі, як на мене, авторам на вступ до спілки потрібно не просто подавати чиїсь рекомендації, а й презентувати для комісії свої твори. Бо вони є першим і єдиним показником вартості автора. І тоді ми не будемо дивуватися, що в НСПУ можна зустріти літераторів, образно кажучи, рівня п’ятого класу школи.
Звісно, є там не лише панібратство, а й справжність. Дуже тішуся, що перебуваю серед таких творчих особистостей, як Богдан Томенчук, Оксана Тебешевська, Ольга Слоньовська, Марія Дзюба, Володимир Качкан, Степан Хороб… Бути поряд з ними – то велика честь для мене, це статус і поштовх для зростання. За мене проголосували одноголосно. Я щаслива, що стала членкинею НСПУ і маю можливість у своїй творчості орієнтуватися на найкращих. Поезія повинна чіпляти за душу. А ще категорично й обов’язково – бути грамотною. Я надзвичайно прискіплива до якості поетичних творів і щонайперше – до своїх. Багато людей – шанувальників моєї творчості – не раз казали, що вдома мають на столі Біблію, а поряд – мою книжку. А чого ще може бажати поетка?
З творчої метрики
Галина ПУХТА (Сухарник), творчий псевдонім «Ластівка», навчалась у Кадобнянській та Калуській школах, а відтак в Одеському національному університеті за спеціальністю «Українська мова та література». Авторка поетичних книжок: «Поезія» (1995), «Устами болю» (1997), «Сповідь» (2007), «Анноччині іменини» (2015), «На гойдалці вітрів» (2020), «У сповитку сльози» (2021), «Коли мовчать сирени» (2022) та «Вибране» (2023). Членкиня НСПУ з 2023 р. Лавреатка Міжнародної літературної премії ім. П. Куліша (2021) та Міжнародної літературної премії ім. Г. Сковороди (2021). Відзначена Міжнародною патріотичною медаллю Івана Мазепи за збірку віршів «Поміж пізніх отав» (2021).
Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій із читачами
