Надія Гармазій. «Єрусалим має оселитися в твоєму серці, а не ковтати тебе жадібно, як Левіафан…»: куди ідуть розгублені

0
129

“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024

Рец.на книгу: Пагутяк Г. Путівник розгублених: роман-містерія / Г. Пагутяк. Львів:

ЛА «Піраміда», 2020. 160 с.

Чи доводилося вам чути пісню «Бейзе Вінтн»? Чи і ви вперше, так само, як і я, дізнались про неї з уст Йони – одного з мандрівників «Путівника розгублених»… Як сказано в авторській післямові до роману-містерії Галини Пагутяк, ця пісня була особливо популярною в часи першої світової, хоча й написана в 1902 році. Пісня нагадує «Шабелину», отже могла бути написана в Україні. Її любить Йона, саме її ми чуємо, коли герой приходить до Єрусалиму, і слова цієї пісні так тонко й потужно увиразнюють ідейну основу «Путівника розгублених»…

ДІМ-ДОРОГА-ЄРУСАЛИМ

Мозаїчність сюжетно-стильової манери прози Галини Пагутяк презентує особливу часопросторову модель її художнього світу. Читаючи роман «Путівник розгублених», розумієш, що кожен із пазликів цієї містеріальної історії це – не фрагмент, а наріжний камінь. Принадність письменницької манери полягає в умінні не давати цілісного уявлення картини, а залишати за читачем змогу складати сюжет із того, що для нього доступно, що для нього суттєво… Так, на перший погляд, Галина Пагутяк пропонує читачеві три історії – Марії, Йони, Юсуфа, яких об’єднує Єрусалим як кінцева мета їхніх мандрів (а чи шляху очищення й просвітлення?). З іншого боку, для більш вибагливого читача фрагментарність, насиченість алюзіями, ремінісценціями, відсилками до інших романів письменниці, містичність створеного нею світу як авторський засіб сюжетотворення, міфологічність як особливість поетики, реінтерпретація біблійних мотивів про життя Йова, Левіафана, митарства, 12 апостолів, потужний зв’язок із фольклорними традиціями, архетипність мислення – усе це структурує поліфонічний сюжет про трьох мандрівників-скитальців, душа кожного з яких містить у собі Єрусалим і водночас прокладає шлях до нього. Хоча дороги Марії, Йони, Юсуфа і сходяться воєдино, та для кожного насправді є його власний Єрусалим і, відповідно, свій шлях до нього. Саме тому дорога у романі не тільки виконує сюжетотворчу функцію, а й через представлений в її контексті мотив пошуку оприявнює національно-міфологічний код.

Святе місто земне і Золоте місто небесне у романі-містерії «Путівник розгублених» вабить до себе представників трьох авраамічних релігій, стаючи точкою їхнього сходження. Концепт дороги в цій містерії усвідомлюється не лише як часопросторова величина, а й як певний локус помежів’я – грань між сакральним і профанним, упорядкованим і хаотичним, своїм особистим і чужим, що не може бути чужорідним абсолютно, бо Єрусалим є в кожному. Таке розуміння дороги пов’язане із фольклорними традиціями, що на ґрунті химерної прози постає як оригінальний вимір духовних пошуків української людини.

Дорога слугує засобом розкриття життєвого шляху кожного з персонажів, а омріяне місто виступає в романі мірилом їхньої душі. Образ Єрусалиму протиставляється образу дому, адже усі троє персонажів із різних причин залишили свої домівки, аби знайти дім своєї душі в Святому місті. Саме тому можемо говорити про шлях не лише зовнішній, наповнений для кожного з героїв випробуваннями, а й шлях внутрішній, найбільшим випробуванням на котрому стають сумніви, минуле, страх, а концепт дорога у «Путівнику розгублених» розглядати як медіатор між світом своїх і світом чужих, між світом реальним і світом ідеальним. Між домом Марії, Йони, Юсуфа і їхнім Єрусалимом – дорога. Дорога як символ набуття нового знання й кінця шляху для Юсуфа, дорога як звільнення для Йони, і дорога як утвердження власної ідентичності для Марії.

Оскільки герої постійно в русі, ідуть, шукають, мандрують, то цілком логічною є назва роману-містерії «Путівник розгублених». Втім, її символіка прочитується як розуміння, що істинний шлях можна знайти лише подолавши внутрішні роздоріжжя в собі самому. «Наш ребе каже, що Єршалаїм всюди, де є наша свята ґміна, але мені важко в це повірити. Я не такий вчений і не такий побожний, як наш ребе. Я розгублений. Скажи мені, батьку, чи є дорога для розгублених?» (с. 76), – запитує Йона в батька.

Дорога кожного з персонажів наповнена їхнім життєвим пошуком. Тому в Йони їх дві: «Перша – з Острополя до Калинівки. То його дорога. А друга – з Острополя до Меджибожа. То батькова дорога, яка мала б стати його, але не стала» (с. 56).

Для Марії дорога уособлює повернення туди, де її душа знайшла вже раніше омріяний спокій. Вона єдина, хто побував двічі в Святому місті, обидва рази вирушивши зі своєї рідної Калинівки. Перша подорож до Святого міста для героїні стала втіленням її дитячої мрії, хоча, коли Марія від’їжджала з Острополя до Святої Землі, вона пам’ятала, що ще в дитинстві дала обіцянку Йоні взяти його з собою, тому шкодувала, що мрія її здійснилась не вповні: «На той час вона постаріла і ствердла серцем, але сподівалася, що сонце над Святою Землею пом’якшить його, і воно стане таким, як у Йони: вічно юним, хоч Йона вже і сивий, і прибитий горем» (с. 53). Першу подорож до Єрусалиму жінка сприймає як певного роду гріх, за який у неї і бджоли померли, і рідні загинули… Але час від часу жінка шкодує, що таки не лишилась там: «Чому я повернулася з Єрусалиму? Чому не лишилася там, де ніхто не почуває себе чужим? Не вистачило однієї краплі одержимості, і повінь не настала» (с. 9). Друга дорога для неї – це осмислений вибір прийти до себе: «Того, що мене повернуло з Єрусалиму, вже нема. Чого ж не вернутись туди, де зосталось моє серце?» (с. 86).

На певному етапі дороги Марії та Йони сходяться. І герої, які знайомі з раннього дитинства, яким не судилось бути разом, які втратили свої родини й опинилися на шляху до Святого міста як митарі, радіють цьому возз’єднанню. Йона вбачає в цьому певне провидіння. «Хто ж як не він (Бешт, – Н.Г.) привів мене до цієї гори і печери, а потім і тебе (Марію, – Н.Г.), щоб наша дорога стала дорогою двох сердець, а не одного. Найкраща дорога на світі. Куди веде тебе серце – туди і йди» (с. 41). Надалі герої мандрують разом.

Щодо Юсуфа, дорога для нього стає ініціацією і символом набуття нового знання. Його відправною точкою є Джірокастра – «срібне місто» в Албанії. На шляху до Золотого міста він долає Берат, пустелю, і, вже будучи близько своєї цілі, затримується на п’ять років у селі неподалік: «Йому теж потрібно до Святого міста, де під золотим куполом на нього чекає Наріжний камінь. Але ще не настав час. По нього прийдуть цією дорогою двоє, чоловік і жінка, з далекого краю. І він станцює посеред Святого міста на його честь» (с. 25).

Шлях усіх героїв пролягає через Карпати – моторошний прохід із підземним озером у печері, де розмивається межа між світом реальним і світом фантасмагоричним. У цей момент оповідь набуває особливої панорамності, оскільки губиться розуміння того, чи мандри відбуваються в реальності, чи лише в свідомості героїв, тож розгубленість стає атрибутом не лише мандрівників, а й читацькою реакцією.

Не можемо не згадати в цьому контексті «Путівник розгублених» Маймоніда, створений ще в ХІІ столітті як одну з кращих спроб філософії середньовіччя з метою інтерпретувати іудаїзм на основі вчення Аристотеля й теологічних систем ісламу. Така алюзія на вічний пошук, вічний сумнів, вічне прагнення окреслити себе у романі-містерії Галини Пагутяк знаходить дещо відмінну інтерпретацію: долання страждань дарує омріяну втіху, бо катарсис кожен із персонажів відчуває лише пройшовши ініціацію болем. Усе це цілком в оригінальний спосіб реактивізує у тексті мотив героїчного міфу про пошук кожною нацією свого шляху до поступу, до кращого життя через гартування й очищення духу.

Образи дороги і Єрусалиму в романі взаємовпов’язані, в той час, як образ дому і Єрусалиму сприймаються як протилежні. Рідний дім стає антидомом, а омріяне місто є не просто домом для всіх страдників, а й місцем сили, відродження, звільнення, осягнення, народження.

Ми знайомимося з героями в момент, коли вони перебувають на півшляху до Єрусалиму й дізнаємося, що родину Марії вбили бандити, спаливши її дім, що Йона, мов Левіафан, носить у собі душі померлих діточок-діббуків і зашиту в полі одягу гілочку груші, на котрій повісилась його дружина Дебора. І Йона, і Марія не мають дому, не мають родини. Юсуф – дервіш, який говорить про себе так: «Я був сином гончара і довго вважав, що постав із глини. Танець усе змінив» (с. 136). Він також не має власної родини, але взявши опіку над молодою жінкою Джамілою та її донечкою, «став жорнами, які перемелювали хліб її життя» (с. 27), а коли жінка з дівчинкою покинули його дім, Юсуф відчув, як «кайдани з його ніг перемістились на серце» (с. 93). Це також можна трактувати як втрату родини, або того, що її символічно оприявнювало в житті строго дервіша. На противагу Марії та Йоні, Юсуф має дім, який маркується тимчасовістю й умовністю, бо для нього, відданого священному танцю, дім – це зовсім інше поняття: «Юсуфа, який погано танцює, і Юсуфа, який перетворюється на птаха у танці, не можна сплутати. Вони – різні» (с. 123).

МАРІЯ-БДЖОЛИ-СРІБНІ НИТКИ

З Марією ми знайомимося в момент, коли вона «лежить в крові чоловіка і сина, руки і ноги в неї зв’язані, рот заткнутий кляпом, вона намагається відкотитись у темряву…» (с. 5), коли героїня, втративши рідних, «опинилась на межі двох світів» (с. 8) і тому може бачити те, що не бачать інші: «Срібні ниточки, якими пронизаний Всесвіт, що пов’язують бджолу з вуликом, а вулик з пасічником, а пасічника з гробами на цвинтарі, а гроби з дорогами, чумацькими шляхами, синім морем і квіткою, що цвіте лише одну ніч, а на ранок в’яне, і з зіркою, що давно згасла, але світло її мандрує світами, із загубленою в калюжі підковою, тріщиною у камені, писком миші-полівки і посвистом снаряду, що утворить велику вирву на місці старої хатини…».

Першій подорожі в Єрусалим передувала дитяча мрія відвідати Святе місто. Нещасливе родинне життя з нелюбим чоловіком, котрий не розуміє Марію і засуджує те, що вона цю мрію здійснила. «Пусти бабу саму! Хто зна, що ти там виробляла! В людей жінки як жінки, а в мене причинна, за якою бджоли дохнуть!» (с. 39) – докоряє чоловік Марії. Віддушиною для жінки стають бджоли, успадковані нею від батька.

Галина Пагутяк майстерно уводить в канву оповіді багаторівневі біблійні алюзії. Це простежується на рівні імен головних героїв, порівняння Йони з Левіафаном. Прикметною деталлю в цьому контексті є те, що Марія дає імена бджолиним вуликам, називаючи кожного з них на честь апостолів. Тільки на честь Іуди не хоче називати жінка вулик, тому іменує його «дванадцятим», адже «тепер у неї є дар отця, що тяжко її скривдив, віддавши за нелюбого чоловіка, вона перетворить цей дар на військо, що перебуватиме під опікою Апостолів Христових» (с. 21). Героїня трепетно ставиться до бджіл, прагне для них захисту, вселяє віру в їхню сакральну силу: «Бджілоньки мої будуть там літати, на квітки сідати. Вони апостолам посвячені, будуть їм мед носити» (с. 74). Образ бджіл тісно пов’язаний із Марією й уособлює «золоту працю», Маріїну радість, є для неї чимось особливим і святим. У романі неодноразово використовується епітет «золотий» щодо бджіл. На рівні асоціацій це зближує їх з Єрусалимом – Золотим містом… Бо в свідомості героїні світло і радість пов’язані з трьома моментами: Йоною, бджолами, Єрусалимом.

Загибель бджіл жінка осмислює як власну загибель: «Марія лежить серед мертвих бджіл, тисяч і тисяч. Їхні крильця шурхотять під нею, як опале листя. Їхня смерть на її сумлінні, а сумління завжди беруть з собою на той світ» (с. 11). Коли бджоли вмирають, її сестра говорить: «То знак, що тобі не треба було йти на ту прощу» (с. 34). Загибель дванадцяти вуликів, названих на честь апостолів, прочитується героїнею як символ тотальної самотності, як випробування, бо в такий спосіб від неї ніби відступилися всі Христові учні, однак вона мусить продовжити свій шлях: «Повні міхи мертвих бджіл. А над ними – сонце, схоже на купол мечеті, що покриває Наріжний камінь» (с. 24). Втім, Марія достеменно розуміє, що це був злочин проти неї, а не знак: «Смерть бджіл була злочином, а смерть Петра та Івася (чоловіка і сина, – Н,Г.) – карою за гріхи» (с. 101).

Між Марією і Йоною тісний зв’язок, для неї він більше, ніж друг дитинства. Йона для Марії – повна протилежність її чоловіку, така ж антитеза як «дім-Єрусалим»: «Слова його не завжди були золоті, але були й такі. Від нікого вона не чула золотих слів, тільки від Йони. Чула залізні, дерев’яні. І сама не говорила золотих слів, бо жінці доводиться збирати в собі метал ціле життя, щоб слова задзвеніли і були почуті не лише Господом, а й людьми, щоб вона забула про своє жіноче єство і стала просто людиною» (с. 10).

Неймовірно потужний ментальний зв’язок існує між Марією та Йоною ще з часів, коли вони були дітьми, і не зникає, стаючи чимось містично-сакральним. Обоє героїв втратили все, окрім відчуття один одного: «А може, то вона веде його тінь на мотузочку, бо не наговорилася з ним, і хтозна, коли ще випаде така нагода. Як по правді казати, то вже багато літ, відколи вони з Йоною перестали бути дітьми, вона розмовляє з тінню, не може відпустити Йону від себе, обірвати срібну нитку між ними, бо тоді лишиться зовсім сама – нікчемна, спустошена, безсила» (с. 22). «Срібна нитка» між героями згадується неодноразово в романі, і щораз прочитується як щось глибоке, невидиме для чужого ока, щось особливе. Срібна нитка – це потужний зв’язок, який не можуть обірвати жодні земні перипетії, бо це те, що дано як дар. Недаремно ці почуття порівнюються в творі з тим, що для героїв є місцем святим і жаданим, бо ж «лише святий чоловік може побачити срібну нитку, що тягнеться від Йони до Марії, і від Марії до Йони. І називається ця нитка Єршалаїм-Єрусалим» (с. 13)

ЙОНА – ПРОРОК ЙОВ -ЛЕВІАФАН

Образ Йони в романі один із найбільш неоднозначних і репрезентує шлях, з якого не сходять, смиренно приймаючи всі обставини. На початку твору ми дізнаємося, що він –  син Іцка і Ривки, з містечка Острополя на Поділлі, солдат російської армії, якого війна занесла в Карпатські гори на його погибель. З іншого боку, це Йона, що «зумів створити зі звичайної сільської дівчини одержиму Єрусалимом бунтівницю, більш одержиму, ніж він сам» (с.101).

З Марією його пов’язує щось міцніше, ніж шлюб, – та сама срібна нитка» (с. 8). Також героїв поєднує Святе місто: «Ще по весні вона втішалась благодаттю Святої Землі, а пізно восени втратила і родину, і дім, і благодать. А він, навіть не пізнавши благодаті, втратив усе, й поплив, як тріска по воді. Але зате його падіння не було таким стрімким, а розчарування таким глибоким. І то була плата, яку з нього взяли за Єршалаїм. Але хто – Б-г чи Диявол – поклав собі ту плату до кишені, тріска не може знати. Знає дерево, яке глибоко корінням сягає в землю, а кроною високо у небо» (с. 69). Авторська реінтерпретація біблійного мотиву життя Йова реалізується через життєпис Йони. Герой має ім’я, що відсилає до біблійної історії про благочестивого праведника Йова, якому було послано чимало випробувань, аби він відрікся від Бога. «Не може бути Йона Йовом…(…) Я назвав тебе Йоною, щоб ти увійшов у Ніневію, бо Єршалаїм тепер став схожий на Ніневію, де більше гріхів, ніж благодаті» (с. 75), – каже про Йону його батько. Однак, Йона, як і Йов, виявився сильнішим за ці випробування, що наштовхує на думку, що часом і праведникам даються страждання не для того, аби вони зневірилися, а для того, щоби їхня віра зміцніла. «Його назвали іменем пророка, що довго не міг усвідомити своєї місії. І цим Йона з Острополя і нагадує того Йону-пророка» (с. 8), – наголошується в романі. Ця алюзія допомагає краще зрозуміти сутність страждань Йони, його внутрішню роздвоєність. З одного боку, він той, чия віра гартується тяжкими випробуваннями і втратами. З іншого боку, в романі часто поряд з Йоною згадується Левіафан. То цією страшною рибою, яка ковтає всіх і все стає для Йони печера, де він опинився з пораненням («Ось Йона, з раною в нозі, що не перестає кровити, у важкій від болота шинелі, заповз до печери в Карпатських горах і вгвинчується в її нутро, наче вуж, якому настав час змінити стару шкіру», с. 5), то герой сам, ніби Левіафан, бо носить у собі душі власних дітей-діббуків, боячись у цьому зізнатися, аби його сина й донечку не розлучили з ним: «У ньому живуть душі його дітей, а душа його жінки Дебори живе у груші коло кіркута. «Тіло Йони для його дітей як Левіафан, а сам він знаходиться всередині Левіафана, ще й Марію висмикнув з огненного моря» (с. 48–49), – йдеться в романі. Саме тому він «випустить душі своїх дітей у доброму світі, який мусить для них знайти» (с. 9) – у Єршалаїмі, бо «туди вирушають, аби здобути прощення і укріпити дух, розважати над своїми вчинками й обов’язково отримати те, за чим прийшов» (с. 53). Йона впродовж усього життя прагне позбутися дітей-діббуків, бо понад усе жадає оновлення.

Діббуки – це душі діток, що загинули і знайшли свій прихисток в Йоні: «Тут для них не найкраще місце – змучене татове серце» (с. 45). Йона мав би зізнатися, що носить у собі діббуків, аби над ним здійснили обряд вигнання, але він не може «двічі осиротити дітей, що стали діббуками», (с. 44), хоча й усвідомлює власну приреченість: «Розумієш, вони для мене як пташки, а я для них наче клітка» (с. 78), – говорить чоловік.

Дебора – дружина Йони, з котрою він взяв шлюб у голодний рік на цвинтарі, зігравши «чорне весілля». Цей ритуал врятував людей від мору. Проте по смерті їхніх діточок, Дебора накладає на себе руки неподалік цвинтаря, повісившись на груші, гілочку з котрої Йона носитиме з собою все життя. Йона берегтиме пам’ять про Дебору, бо вона – «гілочка груші в полі шинелі давно просякла кров’ю її чоловіка» (с. 44). Але між ними ні за життя, ні після смерті не було такого зв’язку, тієї «срібної ниточки», як у Йони з Марією… Але ці дві жінки пов’язані найбільш несподіваним чином. Містичність художнього світу увиразнюється деталлю: ім’я Дебора в перекладі означає «бджола»… Бджоли для Марії були цілим світом, золотим роєм, названим іменами учнів Христа. Наприкінці роману, коли Йона приходить до Святого міста, читаємо: «По зарослій щетиною щоці проповзла бджола, наче сльоза» (с. 147), бо «певно, хтось зрізав в Острополі дику грушу, тож душа Дебори перетворилась на бджолу», (с. 150).

Образ Йони найповніше розкривається у зв’язку з Марією. Він радіє, що одного разу їй вдалося здійснити прощу до Святого міста, підтримує її і, як Йов, говорить, що страждання нас загартовують: «Виходить, що треба, Маріє. На цьому тримається світ. На волі до життя. Вона сильніша за наше хотіння. Я вижив завдяки тобі, бо моє горе кинуло тінь на твоє життя. А твоя радість, що ти побачиш Святе Місто, додала краплю радості до мого смутку. Твоя проща до Єршалаїму стала і моєю прощею» (с. 33). Як і Марія, Йона також простягає до неї «срібну ниточку», починаючи ще з дитинства: «Знаєш, коли ми були малі, я, бувало, перед тим, як засну, протягав срібну ниточку до твоєї хати, до твоєї руки. І мені так ставало спокійно, тепло… І тоді, коли ти мандрувала до Святої Землі, молився, щоб тебе не проковтнув Левіафан» (с. 48). Для Йони Марія настільки дорога й рідна, що він не відчував ніколи подібних почуттів до своєї дружини Дебори. «І стало Йоні соромно, що їхню маму він любив, але ніколи не тягнув до неї срібної ниточки, бо нащо? Зв’язок з нею був тілесний, непорушний. Але хіба дітям це поясниш? Йона розкривається перед Марією як у ніч перед стратою, але мертві його діти… Йона не міг нічого розказати Марії. То була остання його таємниця (с. 48–49). Таким чином, митарство Йони розкриває ще одну грань драматизму людського життя: є земна любов, а є вічна любов, що приходить до нас не завжди, аби дати нам щастя, але для того, щоби показати, що є щось сильніше за нас самих, щось міцне і невловиме водночас – срібна ниточка від серця до серця.

Ця приреченість увиразнюється алюзією до Левіафана: «Йона чекав свого Левіафана – і ось він у нього в череві. І не сам. З ним – діти-діббуки, грушева гілочка і Марія» (с. 68). «Ми в череві Левіафана, тому треба підкоритись йому, бо те, що спершу здається карою, може далі виявитись спасінням. Левіафан мудрий. Він випустить нас на березі. Але як ми будемо скоріше мертві, ніж живі, то він нас забуде і буде плавати вічно» (с.49), – говорить герой. «Мати – то перший Левіафан, який викидає нас на сушу, і всі ми є Йонами, бо всіх нас породили матері» (с. 76), – так звучить ідея рівності всіх людей перед викликами долі. «Єрусалим має оселитися в твоєму серці, а не ковтати тебе жадібно, як Левіафан» (с.24), –застерігається в романі-містерії.

ЮСУФ – ДЕРВІШ – ПТАХ

Про життя Юсуфа ми знаємо менше, ніж про життя Марії з Йоною. Він не мав родини, як вони, але прийшовши в Єрусалим, відчув, що він «не волоцюга, не дервіш, а сирота. Універсальний, космічний сирота» (с. 128). «Ми рідко чуємо музику, що йде зсередини. Але тим не менше, ми всі під неї танцюємо» (с. 138), – ці слова чи не найбільш повно характеризують старого дервіша, що все життя шукав своє покликання, а відчувши його, знайшов і себе. Це мудрий, просвітлений чоловік, котрий під час танцю відчуває немислиме блаженство, бо його танець – священний, і тому кожен рух стає молитовним. Він смиренно приймає свій шлях, міркуючи над плином життя: «Сонце мандрує не хіба зі сходу на захід, а й із заходу на схід, тільки цей другий шлях невидимий. Так і людина часом потребує пройти той другий невидимий шлях, аби оновитись, струсити з себе ті всі життя, які зробили її потворною, багаторукою і багатоногою» (с. 57). Він іде в Єрусалим, щоби завершити свій земний шлях: «Юсуф хотів увійти в одну з брам тихо, як входить дитина до парадного покою. Нехай трисвяте місто омиє його і вдягне його тіло в білу тканину, щоб він нарешті спочив» (с. 63).

«Це не було те, чого він очікував – стати листком, яким крутить вітер. Юсуф радше скидався на насінинку, яка впала у щілину між камінням і готується прорости», с. 128

ЄРУСАЛИМ

Аналізуючи образи мандрівників й осмислюючи мотив дороги в романі, ми вже торкались і образу Святого міста. Неможливо та й не варто розглядати Єрусалим окремо від долі кожного з героїв, бо саме місто є центральним персонажем роману. Святе місто існує поза уявою кожного з персонажів у об’єктивній дійсності й наділене містичним ореолом в уявленні кожного з них.

Йона говорить, що «праведники не йдуть туди, бо Єршалаїм у них всередині» (с. 41). Марія готова повернутись туди, «хай то був лише напад божевілля, одержимість, яка могла вчепитись у кожного, хто надто довго вдивлявся у безхмарне зоряне небо над Єрусалимом» (с. 51), хоча, як наголошується в творі, «насправді Марія не хотіла вертатися у той самий Єрусалим, який уже бачила. Їй потрібен був той другий, про існування якого вона хіба здогадувалась, про який розповідав Йона в дитинстві» (с. 106). Адже дитяча віра і дитяча мрія – це завше сильніше за людину.

Коли Юсуф розповідає, що прямує до Святого міста, отримує застереження: «У святих місцях більше демонів, ніж поживи. Якби ти навіть був пророком, то Єрусалим погасив би тебе» (с. 58), адже кожен із митарів приходить туди зі своїм болем і стражданнями. Тому Йона саме там відпускає дітей-діббуків, Марія – своє минуле й тягар невиконаної обіцянки, а Юсуф – завершує свій шлях. Для Юсуфа, який став дервішем і, мов птах, вільно кружеляв у своєму медитативному танці, так і залишається незрозумілою людська здатність надавати святим місцям умовності: «Завтра на світанку Юсуф покине цей затишний притулок і вирушить до Єрусалиму, святість, оточену мурами. Ох, зітхнув він, кого б спитати, чому святість оточують мурами, а сонце, яке є найбільшою святістю, ні?» (с. 122), бо для героя цей світ разом із таким принадним для нього Святим містом – це духовна мета.

Так чи інакше, а всі троє ідуть до Єрусалиму, щоби отримати спасіння й стати рівними перед Богом і один перед одним, «бо у святому Місті не помічаєш того, хто поруч тебе, настільки Єршалаїм прекрасний. Близькі стають чужими, а чужі – рідними» (с. 77).

Дивовижним акордом у кінці роману, коли всі троє досягли своєї мети, стає фінальна картина роману, коли під гру пісні Бейзе Вінтн зі стіни плачу розлітаються записочки людей, привезені до Святої землі з усього світу. Бо як неможливо зміцнити віру свою без спокуси й випробування, так і без сильного вітру змін неможливе оновлення, неможливе віднайдення шляху для того, хто розгублений…

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я