Поет відкрито говорив про голод 1933 року і допомагав шістдесятникам
Автору «Пісні про рушник» Андрію Малишку 14 листопада виповнюється 110 років. Він народився 1912-го у Обухові, тоді ще Київської губернії Російської імперії, у родині шевця. Цікаві факти про поета зібрала Наталія Лисюк.
Андрій Малишко — поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим.
110 років тому в Обухові не було асфальту – лише стежка. З неї все почалося, нею і закінчилося: останній вірш Андрія Малишка присвячений шляху від батьківської хати.
Йому на роду було написано бути чоботарем. Та він сам обрав своє життя.
«Батько дуже хотів, щоб він займався серйозною роботою – не щось там писав. Але характер у нього був крутий. Він сказав батьку, що спалить хату, якщо не пустить його на навчання», – розповідає онук Андрія Малишка Сергій Сак.
Його матір пам’ятала силу-силенну пісень і приказок. І майбутнього класика української літератури теж ніхто не міг переспівати. А головний секрет успіху його творів – у їхній простоті.
«Йому просто не подобалися погані закінчення народних пісень, нещасливі. І він каже: «Мамо, а я хочу, щоб щасливо закінчувалася народна пісня, щоб козак додому обов’язково повернувся», – каже старший науковий співробітник музею-садиби Малишка в Обухові Олена Артюшенко.
На початку 20-х років Малишко брав участь у лікнепі – підлітком учив читати й писати сусідів.
Під час голодомору його намагалися змусити відбирати харчі в односельців. Він відмовився – його звільнили з роботи і почали цькувати. Тоді Андрій їде до Харкова – працювати журналістом.
Під час Другої світової був воєнним кореспондентом. У роки окупації листи з його віршами скидали з літаків. За життя Сталіна він був одним із небагатьох, хто дозволяв собі вголос говорити про речі, які інші й подумати боялися.
«Він назвав Кагановича організатором голоду 33-го року. Звісно, Малишко тоді позбувся роботи, він був редактором журналу «Дніпро». І міг би позбутися й волі, але за нього заступився Микита Сергійович Хрущов. Вони знали добре один одного і інколи спілкувалися», – розповідає Артюшенко.
Малишко заступався за шістдесятників. Це він виплекав Ліну Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського. І йому було байдуже, хто і що про нього скаже.
Його друзі й колеги пригадують: високий, чорнявий, веселий, із монголоїдними рисами обличчя. Обожнював жартувати.
«Це настільки щира людина була і настільки непередбачувана у своїй поведінці. Ніхто не вмів так грати у карти, як Малишко», — каже письменник Анатолій Дімаров.
До батьківської хати в Обухові Андрій Самійлович приїздив разом із дружиною – попередньо заїхавши на ринок. За столом – пісні та розмови, веселі компанії. Отак легко і народилися незабутні твори про вчительку, рушник і Київ.
Надія Карбунар
glavcom.ua
Прокоментуєте?
