Останній новеліст
Торік видавництво з гуцульською пропискою «Discursus» оприлюднило зібрання малої прози свого земляка Василя Портяка вкупі з його кіноповістю «Олекса Довбуш», кіносценарієм «Лола» та ще сотнею сторінок письменницьких нотаток. Василь Портяк належить до найталановитіших українських новелістів, його кандидатуру неодноразово висували на Шевченківську премію, але отримати її письменникові не вдалося (помер у березні 2019 року). Чимало обізнаних у літературі людей уважають, що мала проза Портяка, зокрема його збірка «У снігах», належить до найкращих зразків цього жанру та заслуговує найвищих відзнак. Літературознавця Володимира Панченка (його, як і Портяка, забрав 2019-й) дивувала справжність і місткість новел прозаїка. Поет і видавець Іван Андрусяк називав Портяка «останнім українським новелістом». А письменник та літературний критик Кость Москалець зазначав, що новели цього прозаїка здатні бути окрасою як антології «традиціоналістської» прози, так і антології прози «трансаванґардної».
Твори Василя Портяка і справді неодноразово друкувалися в найпомітніших антологіях прози кінця ХХ – початку ХХІ ст.: «Квіти у темній кімнаті», «Десять українських поетів. Десять українських прозаїків», «Приватна колекція», «Українська мала проза ХХ століття: антологія». Чомусь не знайшлося їм місця у списку тридцяти «найкращих українських оповідань» за тридцять років незалежности – проєкті Радіо НВ за підтримки Українського культурного фонду (2021). Хоч, як на мене, то такі новели В. Портяка, як «Перед косовицею» чи «Хованець» – вершини української короткої прози, поруч із якими деякі вдостоєні місця у тридцятці найкращих українських оповідань твори більше скидаються на балаканину, ніж на високохудожні взірці сучасної прози («Балада про квашені помідори» Сергія Осоки, «Манюня» Миколи Вінграновського).
Творча спадщина Портяка-новеліста – це дві збірки. Перша – «Крислачі» – була написана за радянських часів і видана у першій половині вісімдесятих років ХХ ст. Друга – «У снігах» – видана на початку 2000-х, згодом до восьми новел першого видання (2006 р.) було додано ще три суголосні новели. В контексті теперішніх подій – російсько-української війни – нас цікавить та друга збірка з її доповненнями. Про неї і йтиметься у цій статті. Одна з безумовно сильних сторін зрілої Портякової новелістики – спресованість, сконденсованість письма. Чи, як означив Олег Соловей у рецензії на збірку «У снігах», – «відсутність спекулятивних меседжів». І в діалогах, і в авторському мовленні найкращих новел письменника кожна фраза наповнена життям й естетично доцільна. Якби поставити собі за мету переповісти зміст твору близько до тексту, то для переказу доведеться залучити більше слів, ніж в оригіналі. Бо є факти й художні деталі, зміст яких Портяк не пояснює, їх треба збагнути самостійно. І це дуже важливі ланки творів. «Інтенсивність переживання Василя Портяка – в основі його письменницького хисту. А вже потому – давно помічені дар поета і дар художника, що разом зумовили його письмо новеліста, в якому чи не найбільше вражає здатність окремою деталлю передати всю драму існування з невимовними, як вимовляємо в такому випадку, ніжністю і печаллю. Ця риса рідкісна», – пише Василь Герасим’юк у передмові до книжки «Вибір Скорого».
З драмою існування В. Портяк не на театральних сценах познайомився. У травні 1952 року, коли майбутньому письменникові не було ще й двох місяців, загинув батько – кулеметник Української повстанської армії Василь Білінчук, псевдо «Сибіряк». Невдовзі по тому загинув і батьків брат Дмитро, сотенний УПА, псевдо «Хмара». Ціна, яку заплатила родина письменника за участь у повстанському русі, не обмежується цими двома смертями, жертви були і по маминій лінії. Закономірно, що центральною темою зрілого періоду Портякової творчости, який припав на останнє десятиліття ХХ – початок ХХІ століття, стали сюжети, пов’язані з Повстанською армією.
Варто одразу ж наголосити, що письменник, для якого упівські сюжети були оголеним нервом родинної трагедії, не героїзує своїх рідних, не висловлює свого ставлення до тих чи тих персонажів, не дає оцінок їхнім учинкам. Про емоційність його переживання подій можна здогадуватися – на основі текстів, біографій рідних чи по структурі зморшок на його обличчі, що не зазнало глибокої старости. Проте поверхня його письма – як протокол, холоднокровно змонтований відео- чи аудіозапис (режисерські навики, здобуті після першої книжки «Крислачі», дуже придалися у подальшій новелістиці). У деяких творах – «У неділю рано» та «Гуцульський рік» – ця відстороненість засвідчена вибором форми: перша новела – самі лише діалоги (так ніби розшифровка прослушки), друга – нотатник двох персонажів.
Письменника не цікавить чорно-біле зображення, розподіл дійових осіб у його прозі на своїх і чужих не завжди виразний, його ваблять ситуації неоднозначні, оповиті підозрами й умовчанням. Портяк не ідеалізує повстанців, не засуджує аполітичних, а серед окупантів, зображених на сторінках його новел, трапляються «хороші азіати» і доброзичливі східняки.
«Іди собі» і ті, що вдома
Азіят із вузькими сумними очима – узбек або казах – запитує гуцулку, чи не допомогти їй принести дров, вона відповідає: «Іди собі!». Не знаємо, розуміє він підтекст її відмови чи ні, але добре, що слідом за жінкою не йде, бо якби пішов, то їй би було страшно сперти до стіни вигембльовану дошку. Маневр із дошкою – сигнал для своїх про небезпеку – міг би її викрити, якби це помітив радянський солдат. У фіналі цієї новели («Нелегал»), дізнавшись, що повстанці поранили двох солдатів із тих, котрі були на її подвір’ї, жінка переживає, щоб серед постраждалих не було того вузькоокого азіята.
Чорновусий Леван, вірменин або грузин, – герой новели «Перед косовицею». Той, на відміну від згадуваного у попередньому абзаці та ще одного, досі не згадуваного персонажа з новели «Від Николая», уже не скоряється перед словами «Іди собі!», а сам наказує шестирічному синові убитого повстанця: «Ану, марш отсюда!». Цю фразу, різкість якої розрахована також на місцевого колаборанта, так званого «стрибка», Леван вигукує після того, як прохання «Молчі, малчік» виявилося замало. Агресивний сам по собі наказ «марш отсюда!» у цій ситуації насправді є рятівною соломиною, котра запобігає репресіям стосовно родини загиблого воїна УПА. Як і холоднокровність матері хлопчика, що не менш важлива у тих обставинах. Художні деталі не залишають читачеві сумнівів, що жінка глибоко переживає загибель свого чоловіка, але – тримається, усвідомлюючи, що вияв емоцій помножив би її трагедію. Володимир Моренець звертає увагу, що пестливі доторки її тремтячих пальців до синового обличчя пов’язані з усвідомленням обставин чоловікової загибелі – розірване гранатою обличчя повстанця свідчило, що йому довелося себе підірвати, і зробив він це так, аби зменшити шанси на ідентифікацію і тим самим мінімізувати ймовірність репресій стосовно родини.
Недоговорюючи, не розжовуючи читачеві певних сенсів, новеліст тим самим передає атмосферу конспірації і підозр, у якій змушені були перебувати повстанці та їхні родичі. Варто підкреслити, що письменник фактично не описує батальних сцен і долі учасників повстанського руху його як митця не сильно приваблюють (Олег Соловей для контрасту згадує про «масовика» Василя Шкляра, схильність до зображення батальних подій якого критик називає «стрілялкою»). Основна увага новеліста Портяка спрямована на тих, що залишилися по домівках, – на мирних жителів. Вони хоч і не є безпосередніми учасниками бойових дій, але часто контактують як з однією, так і з іншою сторонами конфлікту, навіть якщо їхні родичі не воюють, а самі вони займають аполітичну позицію. Перебуваючи на виду, вони повсякчас беззахисні перед людьми зі зброєю та змушені лицедіяти й іти на поступки, аби не поплатитися за свої дії, слова чи емоції. У той час, коли на возі перед брамою лежить тіло вбитого господаря оселі, дружина загиблого повстанця подає ворогам сіль до обіду.
Пасивність і героїзм
Письменник не уникає показу розбіжностей у ставленні мирних жителів до національно-визвольної боротьби, в якій задіяні їхні близькі. Дяк не хоче брати до себе маму повстанця Заведії, бо це небезпечно (хоча все-таки бере – ніде дітися), а також не вважає, що священникове то діло – сидіти в окопах («Гуцульський рік»). В іншому творі («У неділю рано») одна із жінок, що через участь своїх синів у повстанському русі переховуються у бункері, невдоволена політичною активністю молодого покоління і каже: «<…> Хоч Никола [чоловік. – І. К.] мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх [синів. – І. К.] збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…». Як можна здогадатися з розв’язок цих новел, ані цій жінці, ні дякові аполітична позиція вижити не допомогла. Енкаведисти з гранатами підходять до бункера, де переховуються батьки хлопців-повстанців, а останній запис на берегах календаря зроблено без участи дяка і свідчить, що дяка нема. Ліквідувавши дяка, окупанти тут-таки взялися за перевиховання його доньки-школярки. «Настуню приймали в піонери, то вона сказала, що баба [мати повстанця Заведії, яку взяв до себе дяк. – І. К.] була бандитка, а ви [батько Настуні і Дмитрика прислуговував дяком. – І. К.] слуга опіуму, і ще всякі слова».
Український письменник Василь Портяк
Єдина Портякова новела, головним героєм якої є повстанець, – та, що дала назву книжці: «Вибір Скорого». Скорий здійснює спецоперацію з ліквідації іншого учасника повстанського руху, який став здавати інформацію совєтам. Тільки у цій новелі письменник зобразив героїчний учинок. Василь Герасим’юк, спираючись на слова дружини Василя Портяка, стверджує у передмові до книжки, що прототипами Скорого та його дружини є батьки письменника. Імена дійових осіб новели ідентичні з іменами батьків Василя Портяка: Василь та Анна. В цьому ж творі письменник зобразив і самого себе – немовлям, що його тримає на руках тітка, поки мати дає їсти батькові, а той квапиться і відмовляється взяти на руки сина. Втрачає останню нагоду… Між іншим, Анну, вже удовою, зустрічаємо також у новелі «Від Николая». Але обставини смерти її чоловіка Василя, як окреслює їх удова, цілком інакші, ніж ті, що описано в попередній новелі. Вважаю, що попри збіг імен, між цими творами не існує посутнього зв’язку. А от загибель батька від рук окупантів непрямо відображена і в новелі «Гуцульський рік»: дата останнього запису – 28 травня – саме той день, коли його було страчено. Щоправда, сталося це за інших обставин, ніж ті, що окреслені в новелах «Вибір Скорого» і «Гуцульський рік»; про реальні обставини загибелі Василя Білінчука можна прочитати у розділі «Із записників» книжки «Вибір Скорого».
Ведмідь, не вовк
Ще один достеменно відомий факт, що не має прямого відображення у новелах, але стосується письменникового батька, і на нього хотілося б звернути увагу, – фотографія, поміщена на четвертій сторінці обкладинки видання «Вибір Скорого». Чоловік, удягнутий по-зимовому, несе на спині ведмедя. Ця ж фотографія, у збільшеному вигляді, є і всередині книжки, як ілюстрація до передмови Василя Герасим’юка. З’явилася та знимка наприкінці дев’яностих років, після того, як на одному гуцульському обійсті було відкопано пляшку зі старою фотоплівкою (т. зв. Яворівський архів УПА). Фотографії на цій плівці переважно робив «Хмара» – Дмитро Білінчук, брат письменникового батька. А зображений на світлині чоловік з ведмедем на плечах – то сам батько Василя Портяка, Василь Білінчук, псевдо «Сибіряк». У поєднанні зі згаданим епізодом із немовлям з новели «Вибір Скорого» цю фотографію можна вважати символічною: між ролями батька і повстанця він вибрав ту другу, що під силу далеко не кожному.
Для чого Василеві Білінчукові було брати на себе ведмедя, розповідається у передмові Василя Герасим’юка. Отож, у той час, як радянські каральні органи убивали карпатських ведмедів і ласували ведмежим м’ясом, кулеметник УПА «Сибіряк» приручив осиротіле ведмежа і ділився з ним харчами. Не для того, щоб вигодувати і спожити – гуцули ведмежого м’яса не їдять. Коли ж боївкарі змінювали місце дислокації, то щоб не залишати напризволяще чотирилапого друга, який впав у зимову сплячку, «Сибірякові» довелося його перенести. Фотографій з ведмедем насправді є більше, їх можна знайти в інтернеті. Історія безкорисливої опіки воїнів УПА над ведмежам перегукується із сюжетом одного твору, включеного до шкільної програми. Це повість Миколи Вінграновського «Сіроманець», мова у ній іде про вовка, якого вигодовує хлопець-підліток, атмосфера твору тяжіє до притчевости. На мою думку, реальна ведмежа історія, підсилена відповідними фотографіями, в контексті боротьби Української Повстанської армії та творчости одного з наших видатних новелістів значно більше заслуговує на те, щоб ознайомити з нею школярів, ніж надуманий вовчий сюжет із доволі сумнівною інтерпретативною схемою, нав’язаною навчальною програмою. Повість «Сіроманець» як матеріал шкільного курсу літератури вже критикував Андрій Бондар, із його есеєм на цю тему «Бо так треба» можна ознайомитися на сайтах «Збруч», «Ї» або ж у збірці «Ласощі для Медора», що принесла авторові премію імени Шевельова. Зрозуміло, що сюжет про «Сибіряка», якщо він потрапить до шкільної програми, має бути прив’язаним до вивчення прози Василя Портяка – оптимальним варіантом мені бачиться новела «Перед косовицею». Єдине застереження: просто міняти у шкільній програмі повість Вінграновського на новелу Портяка не вийде, бо насичене Портякове письмо потребує значно зрілішого, багатоаспектнішого сприйняття, ніж те, на яке здатні учні 5 класу (саме у цьому класі вивчається «Сіроманець»).
До речі, буквально у всіх новелах В. Портяка, в яких ідеться про Українську повстанську армію (таких я нарахував шість: «Вибір Скорого», «Нелегал», «Гуцульський рік», «У неділю рано», «Перед косовицею», «Хованець»), присутні діти. Напевно, сирітське дитинство письменника стало тією травмою, що тісно пов’язала боротьбу Повстанської армії з образом дитини, котрій не завжди зрозуміло, що діється і чому правдиве висловлювання про тата може спричинити важкі наслідки для мовця та його родини.
Латентні спогади і ймовірна зрада
Важкі наслідки – хоч це й не розстріл, ув’язнення чи конфіскація майна – можуть давати про себе знати і в часи незалежної України. Такий випадок описано у новелі «Хованець». Хованцями на Гуцульщині називали домовиків. Кажуть, що хованцями стають духи викиднів, живуть вони на горищах. Щось схоже на «хованця» мучить стареньку вдову повстанця, коли її думки повертаються до обставин смерти чоловіка, призвідницею чого жінка мимоволі стала далекого 1952 року (знову той самий рік). До того ж травма моральна у цьому випадку ще й підсилена травмою фізичною: викидень теж був, внаслідок того, що енкаведист ударив вагітну жінку ногою в живіт. Окремо слід сказати про горище. За спостереженнями відомої дослідниці культурної пам’яти Аляйди Ассман, горище може бути образом латентної (тобто прихованої) пам’яти. Аляйда Ассман пише, що «латентні спогади існують, неначе мотлох, у проміжному стані, з якого вони можуть або провалитися до темряви остаточного забуття, або піднятися до світла пригадування». Спогади вдови повстанця, судячи з тих не завжди точних реплік, які вона промовляє, якраз і дрейфують десь у такому проміжному становищі між пригадуванням і забуттям. А сигнал, який вона відчуває усім своїм єством, надходить якраз із горища – звідти, де сорок чи більше років тому енкаведисти встановили радіоприймач, аби мати змогу прослуховувати помешкання.
«Хованець» належить до тих Портякових творів, у яких звучить тема зради (також: «Вибір Скорого», «Гуцульський рік», «Перед косовицею», «У снігах»). Зради не як доконаного факту, а як імовірности. Що ж – для художніх потреб територія, де людська поведінка ковзає між служінням і прислужництвом, не менше придатна, ніж чисті моделі поведінки. Ми не можемо стверджувати, хто саме доніс, що дяк утримує маму повстанця Заведії («Гуцульський рік»), але є підстави припускати, через кого це могло статися, бо відомо, хто до дяка навідувався. А от хто навідувався до Онуфрія, коли той з худобою зимував у горах, травмувався і марив коханням («У снігах»), – кожен читач може вирішити по-своєму. Як і відповісти на питання про зраду у тому містичному сюжеті з часів Першої світової: була? не була? У новелі «Хованець» зрозуміло, чий учинок призвів до загибелі повстанця, але оскільки це було зроблено ненавмисно, то можуть бути різні оцінки такого фатального вчинку. У новелі «Вибір Скорого» головний герой ціною власного життя ліквідовує завербованого «Дуба», який перед тим сам розправився із завербованим «Грабком». Але стосовно останнього важливо уточнити, що він здав ворогові зарезервований під продукти порожній бункер, після чого утік і сам замельдувався в СБ. Боротьба «Дуба» з таким зрадником була на руку ворогові.
За межі історії і прив’язки до нашого часу
Окремо від магістральної тематичної лінії малої прози Василя Портяка періоду незалежности, пов’язаної з темою національно-визвольних змагань середини ХХ століття, стоять «Охоронителі Діви» та «Ісход». Перше оповідання створює відчуття виходу за межі конкретних історичних періодів з їхніми минущими політичними конфліктами, підступами, зрадами і трагедіями у простір споконвічної краси і безкорисливих стосунків. З рідних Карпат, осквернених нашестям совєтських окупантів, прозаїк переносить місце дії в «Охоронителях Діви» у Херсонес – туди, де, як писав Микола Зеров у вірші «Партеніт», «літа минають, не минає міт». Щоправда, слóва «Херсонес» в оповіданні «Охоронителі Діви» не вжито, але читацькі здогади підтвердив сам автор у розмові з Володимиром Моренцем. Тільки в «Охоронителях Діви» й новелі «У снігах» простір гір справді відчутно, він оповитий магією, сакральністю, тоді як в упівських творах гори непомітні чи неважливі.
У теперішніх умовах Херсонес явно не найвдаліша місцина для зображення пасторальної ідилії, розгорнутої в «Охоронителях Діви». Херсонес і його сільськогосподарські околиці – це частина Севастополя, який є базою Чорноморського флоту Російської федерації. 988 року, за приблизно 300 літ до того, як Москва стане помітним центром східного християнства, в Херсонесі охрестився князь Володимир Святославич, після чого було охрещено Київську Русь. У наш час, після анексії Криму, російські пропагандисти й церковні діячі, за словами археологині Евеліни Кравченко, «почали утверджувати тезу, що “русское православие” походить напряму безпосередньо з Херсонеса до москви, оминаючи навіть Київ і Хрещення Русі», тож довкола Херсонесу під керівництвом російської православної церкви та міністерства оборони ерефії тривають масштабні будівельні роботи. В результаті має постати православно-мілітарний музейний комплекс, який спотворить древній ландшафт.
Цікаво, що в гуцульській прозі Портяка знайшлося місце і для Донбасу. Цей регіон згадується у новелі «Перед косовицею» як алібі, доказ непричетності до українських збройних сил. Відомо, що в повоєнні роки, коли на теренах західних областей України загони Української Повстанської армії чинили активний спротив комуністичній владі, на Донбас, під гаслом відбудови промисловости, скеровувалися сотні тисяч робочих рук з різних регіонів країни. Тепер же Донбас став полем битви за українську незалежність, найбільша концентрація української армії якраз на Донбасі. Тож вигадка героїні оповідання про те, що її чоловік, повстанець, перебуває десь на Донбасі, сьогодні звучить як постріл у десяточку.
Цикл зрілої малої прози Василя Портяка замикає оповідання «Ісход». Ні краси і вічности «Охоронителів Діви», ані сили й боротьби «Вибору Скорого» у ньому нема, є лише відступ, вихід, здача позицій. Те, що раніше чи пізніше мусить відбутися з кожним (і кожною) – якщо й не в сенсі національно-визвольного руху, то в сенсі індивідуального тривання. В «Ісході» письменник відштовхується від знайомого нам із «Хованця» образу горища: «Коли на це горище вдерлися з холоду люди з різкими голосами і ящиками, повними залізяччя, Старий смиренно сказав: “Пора, діти мої, цей куточок уже не наш”». Ідеться не лише про зміну дислокації, а й про зміну стану: «Знайомі й колись обжиті мною місця я проходив безтілесно і тихо, майже не відгукуючись на віддалені лункі удари пам’яті…».
Жорстокість війни і літературна оптика
Ця стаття пишеться у час повномасштабної війни, яку Росія розгорнула на території України. Щодня гинуть люди – ті, що зі зброєю в руках захищають свою країну, і ті, що беззбройні і беззахисні (зокрема, маленькі діти). Русскій мір завдає ракетних і авіаударів по житлових будинках, школах, лікарнях, музеях. На звільнених територіях відкриваються місця масових страт мирного населення – свідчення геноциду, який проти українців провадять ті, що у своїх облесливих пропагандистських заявах називали себе братами. Жорстокість окупанта не має меж.
У часи СССР механізми репресій і страт були трохи іншими, але так само жорстокими. І пропаганда була так само цинічною. Хто-хто, а Василь Портяк це добре знав. Якби він ставив перед собою завдання описати масштаби злочинів, то не мав би потреби виходити за межі літератури жахів чи публіцистики. Збожеволіти можна від такого досвіду. Та й кому з читачів було би цікаво стежити за таким тенденційним письмом, яке всоте товкмачило б: біле є біле, а чорне є чорне?
Література ж, яка не хоче жертвувати своєю літературоцентричністю, шукає нюанси, аспекти, в яких закладена певна складність представлення матеріалу. В. Портяк – із тих митців, хто прагнув показати, як усе непросто. Така оптика народжується не по гарячих слідах воєнних злочинів, вона формується через десятиліття після того, як рани загояться, земля на могилах осяде, ненависть до ворога остигне. Для нашого часу більше пасують інші прилади літературного бачення: репортажі, нотатки, вірші. Ті, що дають змогу оперативно зафіксувати воєнні події чи емоції. Але як прийде час, коли на оновленій землі врага не буде, а люде будуть, то й оптика зміниться. Спадщина Василя Портяка може бути одним із художніх орієнтирів для тих, хто прагне досконалости у зображенні подій воєнного часу.
zbruc.eu
Прокоментуєте?
