Ігор Павлюк: «Спішу виконати свою місію письменника, доки живий…»

0
514

«Українська літературна газета», ч. 16 (334), 19 серпня 2022
 
Поговорімо про поезію у часи лихоліття.
Як відомо, війна – джерело не тільки болю, смерті й горя, а й потужний чинник творчості. Чи пишеться тобі зараз?

Поезія (грецькою ποίησις) — означає Творчість. Тобто поезія – це і творення галактик, і робота натхненного теслі, який творить вікна чи двері, і транслювання емоцій через слова, які прагнуть стати Логосом…
 
Забув я віршів рвані клаптики:
В руці Творця моя рука…
Із Ним ми творимо галактики
І ДНК!
 
– написалося мені недавно отаке світоглядне. Тобто найвищий ефект від поезії − навіть не катарсис, а благодать – тобто її сакральний формозміст, коли поет співтворить із Творцем буття, як дитина із батьком чи дідусем. У релігійно-міфологічному світі творилася антична література, у християнському церковному лоні творили Поети теоцентричних часів – Мікеланджело Буонаротті, Леонардо да Вінчі… Для Церкви писав свою божественну музику Моцарт… Врешті, і наша, українська, нова література, маркована «Енеїдою» Котляревського, почалася зі сміху над античними богами… А ті, хто шумно творив для утвердження і марнославства вождів, ідеологій, партій, загалом прагнучи сподобатися людям, а не Отцю Небесному, − разом із тими вождями та ідеологіями сумно ідуть у небуття… Справжня, органічна, поезія не боїться лихоліть, як і молитва, адже вона допомагає людській душі гідно пережити ці лихоліття, не втративши духовну рівновагу, щоби зостатися людиною, не оскотинитись на шляху богоєднання. Врешті, історія людства і окремих народів – це суцільна боротьба, битва, війна… А творчість – це спроба людини обманути смерть, нейтралізувати страх… Кафка глибоко відчув, що мистецтво − це творчий зв’язок зі смертю. Оскільки я уже в епічному віці, то лірику творю менше. А в окопах роман не напишеш. Створив кілька воєнних віршів, один із яких, − про міфологічно-архетипного козака Мамая навіть став доволі популярним, його читають на камери:
 
МАМАЙ
Битва.
Рано темніє.
В полі – привид Мамая.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.
 
То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.
 
Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.
 
А кругом, на деревах,
Одноразові гнізда,
Пінопластові леви
Мерседесами їздять.
 
Він чужий цьому світу.
Він сильніший за нього.
Його зірка ще світить
На безсмертну дорогу.
 
І сміються людиська,
І кар’єру клепають.
 
Битва.
Вітряно.
Слизько.
В небі привид Мамая.
Але загалом можна сказати, що мені не пишеться, не співається… Між смайликами моїх близьких із війни, які засвідчують, що вони живі, добре молиться, мелеться… Тобто перемелюється вся моя попередня творчість, оприявлена вже багатьма книгами різних жанрів. Впорядковую до видання свої духовні записки, які, як каже мій приятель – видавець Василь Гутковський, − мають бути дуже корисні, дороговказні тим, хто шукає шлях до Творця. Підготував до друку роман «Вакуум». Спішу виконати свою місію письменника, доки живий… А «жити я готовий цілу вічність, вмерти я готовий кожну мить» − як сформулював колись колись психофілософське кредо для себе.
 
Творчість – це передовсім любов до життя, а війною часто рухає – ненависть. Чи не здається тобі, що тут одна емоція нівелює іншу?

Між любов’ю і ненавистю, як відомо, така тоненька, видима лише доброму чутливому серцю мембранна межа, як між байдужістю і смиренням, розумом і хитрістю, наївністю та дурістю, добротою і слабкістю… На межах між цими антипарами і вібрує те, що ми називаємо нашим життям і про яке наш вічно молодий поет Василь Симоненко, із яким мене єднає премія його імені, сказав: «На світі той наймудріший, хто найдужче любить життя». Тобто нівеляції тут нема, а є гойдалка-маятник, парадокс навіть не геніальності, а божественності задуму Творця. Тобто війна не руйнує людську суть, а оприявлює її, загострюючи, скидає маски нещирих усмішок зі зла, замкнутості із добра… А оскільки найважча і найбільша перемога – це перемога над собою, над демонами у собі, то війна і життя – синоніми. Багато письменників, правда, загинули на цій війні передчасно, покінчивши життя самогубством. Але не нам судити їх. Ми не судді, ми тільки свідки… У результаті війни, мені здається, сталося ось що:
 
Вам вдалося мене здивувати,
Хоч давно в цьому світі я є.
Наш «Титанік» навчився літати
І «Летючим голландцем» стає.
 
У вітчизняному літпроцесі тебе знають здебільшого у двох іпостасях – як поета, і як науковця. Чи вдається поєднувати гармонійно й плідно творчість і наукову роботу?

Ти не перша, яка запитує мене про це. Я можу написати про це цілу книгу… Бо врешті, кожен митець і творить єдинооригінальну книгу – це Книгу про себе, бо все інше вже описане давно іншими. Я поважно люблю письменників, у яких їх життєтекст і текст органічно єдині, як мама і її дитя, між якими – пуповина долі. Спробую відповісти коротко, у форматі інтерв’ю. Щоби зрозуміти себе, треба простежити шлях від дитинства: виріс я у волинському лісі із героями «Лісової пісні», після школи, де був добрим фізиком, ледь не ставши офіцером-інженером. Але відчувши себе українським поетом, пережив покарання у забайкальській тайзі, шукав себе у журналістиці, але натура пристрасного мисливця не лише за емоціями, але й за знаннями у Львівському університеті привела мене до науки, яка для мене також… Поезія. Як нероздільні для мого діда були поле і дерева, коні і птахи. Адже навіть вища математика – поезія для того, хто її любить. Без математики нема науки. Тобто наука моя – це творчість про творчість. Література бере сирий матеріал (факти у їх тенденції та емоції) із життя і стискає його до метафори, консервує. А наука вже переварює ці метафори до математичних формул. Тобто, образно кажучи, − якщо поезія – це салат, то наука – це варений салат, тобто борщ… За назвами моїх книг іноді непросто зрозуміти, якого жанру це писаніє: поезія, проза, драма чи монографія?.. «Чоловіче ворожіння», «Вирощування алмазів», «Діагностика і прогностика брехні», «Стратосфера», «Інтимне дихання епохи», «Сопілка», «Історії емоцій», «Україна в диму»… Одні люди кажуть, що я кращий як поет, інші – що я більше науковець… «Вскритіє покаже» − люблю жартувати аз грішний. А час розкаже. Важливо – що я гуманно люблю любити і творити-перетворювати гуманітарне життя в єдності і боротьбі протилежностей.

Український письменник Є. Маланюк часто писав про історичну зумовленість, соціальну детермінованість таких модифікацій як поет-пророк, поет-вождь. «Як в нації вождя нема, //Тоді вожді її поети…». Чи актуальні такі рядки сьогодні? Яка вона сьогодні – громадянська лірика?

Я часто цитував у своїх текстах цей вислів Євгена Маланюка, чиїми слідами ходив у Нью-Йорку, де жив-творив цілий рік… Там же спілкувався із людьми, які ще пам’ятали Маланюка молодим. Про стосунки поетів із владою я писав у своїй кандидатській монографії «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз», загальним висновком якої є духовна формула: «Критерієм приходу Системи до динамічної рівноваги є… розмежована функціональність її інституцій, які співіснують взаємодоповнюючись, взаємоконтролюючись. В авторитарній Системі перехрещена функціональність: політична Влада прагне виконувати функції Влади духовної, економічної. строго контролюючи інформацію. Така Влада виступає антиподом-посередником у стосунках суспільних інститутів між собою». Тобто поет має залишатися поетом попри все і вся. Як справжній науковець я свою теорію експериментально довів на практиці, будучи реальним учасником становлення нової України із 1991 року, де поети-чиновники наломили дуже багато дров… Але про це у моїх мемуарах, а не тут… Я тепер за строгу розмежовану функціональність суспільних ролей: поет має бути поетом (волхвом), а вождь (президент) – президентом. Поет – це духовна влада, ближча до релігійної, а правитель, чиновник, князь – функціонер земний. Чи можна уявити Христа, який би став дійсно став Царем Юдейським чи римським прокуратором?.. А Христос – це найбільший Поет людства! Я, до речі, завжди уникав посад, інтуїтивно відчуваючи, що не можливо залишатися поетом за чиновницьким столом… Або збожеволієш, або здохнеш.

 Ти був учасником Форуму «Музи не мовчать!», головним організатором якого виступив Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ. Твої думки про захід? Чиї вірші порадив би почитати?

Загалом дивовижно, що такий Форум відбувся у час «дзвонів і сирен» (назва мого сучасного вірша).

Я був активним учасником і трохи співорганізатором п’ятого дня Форуму, за що вдячний професору Юрію Івановичу Коваліву – головному доповідачеві та модератору поетичних читань 24 червня, пані професорці Наталії Торкут – за ідею проведення Форуму «Музи не мовчать!», нашій колезі Олені Поліщук – за дбайливу й ретельну підготовку заходу, усім співучасникам.

Мої думки про захід спрямовані на Схід. Дозволю собі такий каламбур. Адже коли ми обговорювали із Юрієм Івановичем кандидатури учасників, то віддавали перевагу поетам-учасникам реальних бойових дій, потім – волонтерам та іншим. Вірші сподобалися всі – адже це взаємодоповнююче поліголосся із моноболем.
Чомусь − як вишня на міну, впали на душу наджіночні рядки із вірша Юлії Бережко-Камінської, яка пережила обстріл Бучі, «Мию волосся, а наді мною — гради свистять»:
 
Чи такий мені судний день −
обернутись в дим?
Чи така мені доля − бути до скону жінкою?
Коси мию.
Й зі мною тріпоче дім
Кожною балкою, аркою і цеглинкою.
Мию волосся − затято, як навісна,
А довкола − місто вогнем захлинається зопалу.
Та коли затихає –
Бодай на трохи −
Бачу − стоїть весна
Сива геть,
Як і я,
Наче − з попелу…
 
Мені − батькові двох дорослих доньок, чоловікові поетеси і науковиці таке катарсисне… Добре, що ми маємо творчу енергію для фронту і для форумів.
 
Колега по письменницькому цеху Сергій Жадан якось зазначив, що є людиною Бароко, доктрини й повтору, а не Відродження. До якої епохи ти зараховуєш себе? І чому?

Якось дрібнонько, здається мені, міряти літературу десятиліттями: шістдесятники, дев’яностики… чується «роги і хвостики»… Навіть диференціювати епохами – не те, мілковато буде. Адже справжня література, як і релігія, − має бути на віки, навіки!..  Епоха ж Ренесансу (15-16 століття) – це спіральний «повтор» Античності з її антропо-, а не теоцентричною світоглядністю, оскільки все розвивається по колу, а саме коло по спіралі… За формою мені ближчий стиль Відродження, а не Бароко, яке «Прийшло» на зміну розчарованого в гуманізмі Ренесансу, і «вимахувалося», пінилося фейковими закарлючками, шуміло пишними церемоніалами, бо його вже нудило від людини без Бога… У результаті воно прийшло до класицизму – як тінейджер приходить в армію… До Бароко на новому колі спіралі близький такий же пінистий, але вже пінопластовий, постмодернізм, який нині також переживає кризу… Видавши нещодавно «на-гора» чотири томи моєї публіцистики «Інтимне дихання епохи», я відчуваю, що мапа зоряного неба наді мною і морального закону в мені (за Кантом) не епохальна, а світоглядна: тобто, радісно минувши позитивістську (атеїстичну) психофілософську орієнтацію у часопросторі, драматично пройшовши через метафізику (моїми кумирами були Поети, я писав корчмарську лірику як пристрасний богемний піїт), я через біль і скрегіт зубів прийшов до релігійної платформи, тому вся моя свіжа творчість протягом останніх років – це епохальні (бо кожен головний герой – репрезентант певної епохи) драми про княгиню Ольгу («Регентка»), князя Володимира, мандрівника українського походження Миклухо-Маклая, духовний роман у віршах «Паломник», книга духовної лірики «Спас»… «Паломник» – це мандрівка від фізики − через метафізику – до релігії – зовнішня, осмислена у метафізичний період. А от книга духовної лірики «Спас» – внутрішня мандрівка до Всевишнього протягом усієї моєї метафізичної творчості. Тепер я мандрую більше в себе. Кожен поет – духовно-душевна мікромодель розвитку народу, до якого він належить, та всього людства. Ось і я від первісної стихійної гри, язичества – до християнства прийшов, зоставшись толерантним до інших релігій, але лише в релігійному контексті відчуваючи смисл своїх різножанрових текстів. Як науковець готую монографію на цю тему… А як поет… Справжній поет – сам собі і нащадкам – окрема епоха. Як наш Григорій Сковорода, наприклад.

 У поезії зазвичай є ліричний герой і голос автора. Який він зараз – голос автора/поета Ігоря Павлюка?

Ще у 1993 році я написав і надрукував книгу віршів «Голос денного Місяця»… Але то не значить, що мій голос таким, місячним, і зостався. Микола Вінграновський колись написав мені на книжці: «Ігор Павлюк – поет, у якого нема зазору між словом і серцем». Тобто ліричний герой і я сам майже нероздільні. Хіба що сам я у житті веселіший, ніж у лірично-драматичній моїй творчості. Який я? Не знаю. Знову ж таки «вскритіє покаже» десь через років п’ятдесят…
* * *
Велика ніч.
Роздягаюся перед вогнищем –
Щоби вороги
Побачили
Моє тіло.
 
Помру –
Щоби друзі
Побачили
Мою Душу…
 
Хоча останній вердикт – за Логосом… Наразі відчуваю, що часу та енергії у мене зостається все менше, менше… тому поспішаю створити задумане, якого чимало. Я ж уже у віці майже мемуарному. А оскільки життя моє було насичене, туге (з волинського маленького села я потрапив у Санкт-Петербург – у забайкальську зону – у Львів – Нью-Йорку… і далі…), то є що згадати, але не все варто нащадкам розказати. Перша спроба поетичної мемуаристики – це мій уже надрукований роман у віршах «Паломник». Вся моя лірика – це сповідь саме моєї душі, адже мій ліричний герой – це моя біла тінь. Мій старий Пегас уже сам знає дорогу до храму, а Муза ще пам’ятає дорогу до корчми. Садовлю її на Пегаса… Мій голос – це голос волинського хлопця-сироти, який летить на тому ж Пегасі від свого піонерського дитинства через байронічну молодість – до поклоніння Нестору Літописцю як письменнику, кличе не до поезії-агітки, а до поезії-молитви: «І слова, наче гени, крізь мене до Бога кричать». Це голос пораненого журавля.
 
Якби ти метафорично (або ж поетично) схарактеризував сьогодення?

Якщо афористично (афоризм – це добре відредагований роман…): то нині живемо в легендарну епоху ставання людини комп’ютером, а комп’ютера людиною, тобто настає ера біороботів. Я ж вважаю, що це апокаліптичний шлях, тому стараюся сповідувати шлях ставання людини не комп’ютером, а Богом − через молитовне Богоєднання, чому сприяє література і літературознавство, яким я посвятив своє життя. Тому із вірша починав я наше інтерв’ю (буття прагне краси і ритму), то віршованими рядками і завершу про сьогодення − епоху легенд:
 
* * *
Ти не приходь, пора моя чеканна.
Є лиш чекання.
Осені нема.
Душі за славу я сплачу повстанням.
А потім – тіло в шрамах і димах.
 
Ми учні смерті.
Нам життя – це свято.
А я люблю вас, люде, як себе…
О як я перед вами винуватий!
Так винуватий – швидше б до небес.
 
Легенд епохо, ти ще не минула.
Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
Моя душа згадала і зітхнула,
Зорю згубивши в пазухах беріз.
 
І ти, і ви…
Люблю, кого не знаю…
Минає все.
Минає.
Промина.
Квітневий вітер лірику гортає.
Бабуся юна мріє із вікна.
 
Гаряча синь.
Я знав цю вишню білу.
І друзі тут.
Любили і пили.
 
Так є уже…
Щоб шабля не ржавіла,
Зроби її із воску –
Й запали.
 
Розмову вела Ніна Герасименко
 

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я