“Українська літературна газета”, ч. 4 (348), квітень 2023
***
Народи вже мене нарешті,
Бо твої пуповини коріння,
Бо твої болотисті води,
Навколоплідні болота
Занадто матріальхальні!
Я ж так не навчуся ніколи
Без генетичного коду,
Без води і хліба,
Без покоління,
Без крайки,
Не дикою
Ступати своїми ряднами
Ногами поліського злодія,
Широкими-нечутливими;
Так і помру безпорадною,
Як села і м’ясопусні «колоди».
Якщо за Борисом Шведом,
Ти б мене мало виштовхнути,
Як щось урбанізоване,
Що зрадило троїчним «дєдам»
І всім апріорним цивілізаціям.
Але ж я, за Віткацієм, –
Приїду померти до лісу.
Я дитина твоя переношена,
Що не вийде з-під твого літника,
Зачувки гуркіт і плескіт…
І ти ж, хитрюще до біса,
Прикуте до мене Полісся,
З хештегом «Полісся як Всесвіт»!
І якось в русальчин тиждень,
Як решту великих предків,
Відпустиш мене на жнива…
«Ой жива-жива
БогоЖива»…
***
У криївок відходили води,
Модрини ішли на обжинки,
Ліс зачинав міста
у лоні печей розчахнутих.
Ти або зніми хреста,
Або одягни хустину, жінко,
Ще в пелені можна носити дрова,
Бо може зачахнути
Все що від «Троєци».
Поліський серпанок для Богородиці –
Нитка оця і синя,
і світліша друга…
Ще будуть шукати двері
У хату без світла!
Ще будуть дивитись крізь вікна на лави і печі!
І будуть вивчати схеми
«Отця і Cина»,
як правильно класти на плечі
Для реплік національного одягу!
Слухай, на Чесний Хрест
До цього Лісу Великого
Сповзуться всі крайки світу,
Як все що дихає і живе…
«Твоєму Хресту поклоняємось, Владико»…
Як же гарно тобі, Богородице,
В цьому серпанку із села Крупове!
***
Бачиш цю землю? Збивай її!
Торуй дорогу взадки-впередки!
Лишай за собою чутки та історії…
Ти народиш багато дітей,
Ти наробиш багато могил для предків,
Посадиш чимало азалій, цикорію…
Буде твоєю сосна у Вежиці,
До якої злітаються відьми,
І Луківські хрести,
Де вагітніють безплідні.
Тільки не озирайся,
Бо станеш стовпом соляним –
Тобі поклоняться і спалять, як ідола,
І річка Льва заснидіє…
Пряди собі з Богом цієї зими,
Вари собі з Богом куліш,
Проси у Бога погоди.
Але питати Його облиш –
Якої Він віри, з якого приходу,
Куди подає на проскомидію!
Кажуть, бачили Богородицю грубою, –
Бути колядам! Щедруй, Василю!
Дрова, наче кутю, їстимуть груби.
Казка твоя в силі!
Моє материнство в силі,
Крім ясел, з яких виросли!..
***
Мед з поліської борті
Тече по аорті,
Як річка Стир,
В яку я ступаю,
Наївшись акридів і дикого меду.
У сукні марки від VOVK
За Євангелієм від Марка
Кроки свої на івриті рахую:
Ахат-штайм, ахат-штайм…
Вижени всі легіони, –
Ступаю у річку Стир!
Хай у мені краще живе «Rammstein»
і залишений монастир,
А часом –
Іще невідчута Канада
із наболілим Уласом.
Вижени всі легіони, –
Ступаю у річку Случ!
Між скал Соколиних запечатаний гріб –
Бурштиновий сургуч,
Де всі репресовані історією
Із хрестами лежали купами,
Вростають горами, уриваються кручами,
По лісах ростуть чорницями…
Я за тобою я скучила!..
Але ці скали – мої штирі!
Не вір у цигарки, це не релігія таїн.
Ти на відстані ложиці,
Але ж «Rammstein»…
Але ж монастирі…
***
В голові поліська земля,
Очі повні землі,
В роті земля…
Покотилось коливо
У вівтарі коріння дерев
В ім’я святого гнилля,
у лоно Морей і Дев.
І всі ці простріляні голови
Стали коливом,
Божим коливом!
А весь цей Великий Ліс –
Панахидним столом!
Б’ю чолом, –
Нехай прийдуть наші предки
І сядуть за стіл.
Тільки витягніть сосни із тіл
Цих мучеників невифлиємських!
«Ой, вийшла Мора
Та й у свою пору.
Ой ішла Мара
Та й до вівтаря
Гризти мощі мучеників Божих…»
Голос у предків
Став хрипким, немов прокуреним;
Як у смертній агонії
Старої хворої матері.
Не стало прадавніх душ…
І над коливом фуріями
Диміли цигарки втомлених ексгуматорів.
І виходило коливо із землі
Як із утроби Іони,
Як череп Адама
З Розп’яття ікони,
Повне землі поліської…
***
Цієї війни, як п’ятої пори року,
Стільки нових молитов!
Стільки нових прокльонів,
Що сьоме коліно не виб’є поклонів,
Не винесе єпитимій!
Сільські льохи, обслиняні слимаками,
Стали церквами,
Куди дитину і бабу стару на рядні
Під святий омофор дубової кришки:
Вони не такі не одні,
вони не самітні –
Господь поміж них,
Аж надто відчутно, хоч і нишком…
Люди вчаться жити під світом –
В підвалах, метро, тунелях.
З’являтись тоді з-під землі,
Коли хтось помре –
Виносити тіло, яке вже жодний месія…
І як би вже хто не зомлів,
Яким би не буть переймам –
Пологи і смерті у світі коріння дерев.
Наче у фільмі за Реймі,
Але сценарій від Іоана…
Одного разу, смертю смерть подолавши,
Люди вийдуть зі свого Аїду –
побачать родинні склепи –
У дворах, у дитячих пісочницях,
Крізь отвір віконної рами,
Крізь балки розбомблених храмів,
З боків обгорілих підгузків,
Засохші дитячі кінцівки.
Цієї війни, як п’ятої пори року,
З’являються юні святі для ікон,
Щоб скрізь, – у притворах і вівтарях!
Ми вистоїм, як вино для Причастя
У темних льохах під Всевидячим Оком
І будемо вчитися жити на цвинтарах,
Як на Великдень!..
