***
Там, де немає нас, у снігах Карпат,
Вечір прийшов давно і розвів вогонь.
Дровами пахне і травами спокій хат,
Кожен тут знає кожного, як свого.
Вечір святий – усюди. Грибний навар
Тягнеться в осінь, зрізану попід ніж.
Кожен в Різдво хоч трішечки, та казкар –
Можна ледь-ледь домислити – всі свої ж!
Вітер бреде навпомацки, дме на млин,
Жилки тонких потічків пульсують десь.
Там, де немає нас, ти сходив один
Мало не всі Карпати, мов світ увесь.
Тож і сьогодні ввечері, в розпал свят,
Хай не дивуються й ті, хто живе давно, –
Просто, проходячи повз смерекових хат,
Важко не зазирнути в чуже вікно.
***
Різдво в смереках тихе і м’яке,
Загусле в ніч, одтворене в безмежжя.
Мольфарка п’є настояний лікер
На зимних зорях у ковшах ведмежих.
Сокрита в кожнім гостра голизна –
Під снігом, ніччю, у теплі овчинки.
Мольфарка – добре знають, що одна,
Одна як знахарка, й одна як жінка.
І що в тій окаянній, там, на дні
Душі жаскої, в капищі глибокім?
Невже Різдва безхитрісні вогні,
Потреба в диві і вечірній спокій?
За кого п’є задобрене питво?
Кому несе усі свої трофеї
Від тих, хто молять Бога на Різдво,
А в час біди вертаються до неї?
***
Бачиш, яка ця ніч припорошена?
Небо її у срібних дрібних горошинах,
Білі стежки по білому переписані,
Інші відкриті виміри, інші відстані.
Нарваний вітер спокоєм не утішиться,
Падає зірка, ніби остання грішниця…
Хочеться, хочеться, хочеться залишитися
Тут, із тобою, тут – під твоїм крилом.
Трави в заметах дихають непроявлені…
Вітре, невже ти літо своє зіграв мені?
Чом же воно безсонням твоїм столочене?
Як же ми також спокою, вітре, хочемо,
Вигрітись ніжністю стиглою ізсередини –
В нас так багато всього, що було наплетено!
Тішиться вітер, тішиться переметами…
Тішимось тишею ми, як щасливим сном.
***
Це час мовчань, закритих передпліч,
Коли сади виношують молебні
І сніг пунктирно позначає ніч
На чорному полотнищі піднебнім.
І сухо вітер здмухує з дахів
Пилинки снігу…
Теплі абажури
Тримають тишу й будь-який порив
Зійти в холодні протяги обурень.
Це час покори, випуклих безсонь,
Зарубок днів своїх дереворитів,
Коли земному вдячний за вогонь,
А неземному – за усе на світі.
***
І навіть сніг, якому все одно,
І навіть день, заточений на спомин,
Так само стане пам’яттю потому
Про те, чого нам більше не дано.
Хай сніг як сніг – відступництво води,
Й відпустить день свою неоковирність…
Сьогодні я, як і земля, покірно
В собі чиїсь заховую сліди.
Все буде сніг, відпущений в оплот
М’якої ночі, в тишу незаймисту.
Бо, як і він, почавшись десь над містом,
Вернусь і я у свій коловорот.
Мети, завій, хурделице, кругом,
Сліпи незрячих білизною ночі,
Земля сьогодні чиста й непорочна,
Немов до дня, до сьомого свого.
***
Зима мудрує білий зліпок
З вологого вапна.
Сніжинки тикаються сліпо
В лице мого вікна.
Ліхтар осики увиразнив
І вздовж, і навкоси…
Стоїть і світиться.
І я з ним –
Від розмаху краси!
***
Що в цій зимі такого? –
Місто снігів пухких.
Перекладе дорогу
Наново за ніч сніг,
Виплете всім осикам
Шалики нетривкі,
Склитиме стерплим рікам
Стелі, через які
Все зазирати будуть
Окуні й карасі,
Щоб дивуватись людям
Й зимній земній красі,
Щоб мерехтіли зорі
В тиші крихких льодів,
Ніби наснилось море
Сонній малій воді.
***
Найдовший ранок, коли зріє сніг
І вітер завмирає в верховітті,
І в сутінках, у стишеному світі,
Що осінь до кінця не уберіг,
Під кам’яними арками дворів,
Будинків, у безлюдних переходах
Дрімає час і сонні тіні бродять
З чиїхось пізніх і тривожних снів.
Хрумке повітря, графіка гілок,
Передчуття холодного й м’якого,
Завмерлі трави і земля волога,
Лунка бруківка, обережний крок…
Ось-ось і небо чорне навмання
Опустить тишу білого безмежжя,
Яке сокриє, утаїть, змережить
Усі стежки і сосни Ірпеня.
***
І сніг пішов. І все інакшим стало,
І вийшла ніч з густої темноти,
І поправляв новеньке покривало
Землі поснулій вітер, наче ти
Мені строкату ковдру, коли я вже
Давно у снах, і бачиться коли,
Що світ любов’ю сповнений назавжди
І розмаїттям сонячних долин.
А сніг іде… І сад мій по коліна
Забрів у нього – збивсь на манівці,
І на кущах отерплої калини
Дрімають теплі грудки горобців.
***
Люблю іти, щоб сніг на віях танув –
Сто днів снігів, приспущених куліс,
Молочних вулиць в тиші філігранній
І білих витинанок з-під коліс.
Люблю розмах завіси снігової,
Поснулих площ оновлений декор,
Сліпучі оксамитові покої
І сиплі перемовини валторн,
Дерев важку і пишно збиту пряжу,
Гарячий видих і холодний вдих,
І все, що вітер в сутінках розкаже,
І що змовчить і приховає сніг…
Люблю в твоїх долонях відігрітись…
Всього тебе… Всього тебе! Бо – ти!
Й коли над нами пригасає місяць,
Щоб нашу таїну уберегти.
***
Перекажи себе мені –
Ми тут загублені надовго,
Поглянь – заметені дороги
І на пів всесвіту – нікого
У цій промерзлій вишині.
Тебе не слухали іще
Отак, як я у цім безсонні,
Нехай терпкі, нехай солоні
Твої слова тепер сторонні,
Як світ залишених речей.
Їх правда вже не віджене
І неприкритість не одверне,
Вони втрачають безіменне,
І, неозвучені до мене,
В мені озвучують мене.
В цій тиші переповтори
Зірки, огранені пітьмою,
Себе між мною і не мною,
А кимось, схованим в сувої
Отого світу, що старий,
Що проступає в пам’ять слів,
Що довго буде занивати
Стежками серед рути-м’яти,
Усім, чого не розказати
І тим, чого не пережив.
