Містичні випадки
***
Коли я була зовсім немовлям, то якось літнім днем спала у візочку на подвір’ї в тіні абрикоси. Дерево старе, величезне, густо всіяне майже зрілими плодами.
Тато повернувся додому на обід, поставив мопед, зазирнув у візочок і подався до дверей.
Враз обернувся і чомусь вирішив, що треба переставити візок на метр вбік. Переставив. Не встигнувши дійти до дверей, стрепенувся від страшних звуків – аж земля охнула. На те місце, де щойно стояв візочок, впало пів дерева, розчахнувшись від власної ваги. Але обшивку візочка лише кілька гілок подряпали. Дивом. Якимось незбагненним дивом лише кілька гілочок подряпали…
***
Найбільш містичним у своєму житті випадком уважаю той, який стався років десять тому. І досі не можу зрозуміти, що його спровокувало, але забути таке неможливо.
Це сталось увечері, коли вже лягла спати, але сон іще не здолав і просто про щось думала. Враз відчула щось абсолютно дивне й незбагненне, хоча здавалося, що повністю розуміла, що саме відбувається, і просто спостерігала за цим, констатуючи як факт. Починаючи з кінчиків пальців ніг, поступово, ніби морська хвиля з берега, щось почало залишати тіло, кожну клітинку. Я відчувала, що сантиметр за сантиметром воно перестає мені належати – я вже не можу поворухнути пальцями ніг, стопами, колінами, а згодом і пальцями рук, руками, головою… В якийсь момент відчула, що лежу вже не на ліжку, а на метр вище у цьому ж положенні зависла в повітрі, лише якийсь канал чіпко зв’язував із залишеним тілом. Свідомість була ясною, й відразу подумалось: «Навіщо душа покинула тіло?». Було ніяково, дивно, але не страшно. Враз мене знову щось втягнуло в тіло – швидко, за долю миті. І так само знову випустило, і я залишилася на якийсь час у повітрі, відчуваючи під собою простір. «Ні, мені рано, я не повинна от просто так піти! В мене маленькі діти, я ще зовсім молода…». Стало страшно від усвідомлення ситуації і водночас спокійно від думки – ми не помираємо, ні!
І тоді почалося повернення, що нагадало заповнення якоїсь ємкості водою. Ця «вода» заповнює кожну клітиночку, кожну жилку, кожен орган, і це просто щось небувале, ні на що не схоже, ніби ти одночасно і берег, і його море.
Коли не залишилося жодної «порожнечі», з’явилося нове відчуття – плоті, до якої треба звикнути. Ця плоть – ніби товстий і тяжкий одяг, який приріс і стиснув. Перший час був дуже дискомфортний – цей «одяг» скував, обтяжив мою легкість. Я чітко відчувала межі – ось «кістяк» – невагомий і нещільний, а ось він затягнутий у якісь «лицарські обладунки».
Як тільки приборкала хвилювання, спробувала сказати: «Я жива». Вдалося це зробити невідомо з якої впертої спроби – губи і язик ніяк не піддавалися моїй волі, голосу бракувало навіть на шепіт, хоча здавалося, я мало не кричу. І коли вдалося мовити перше слово і це зміг почути чоловік, то дуже схвилювався: «Не йди від нас…».
Гостро защемило серце від болю… Думки не давали спокою: «Що це було? Навіщо? Невже так легко можна просто заснути (для інших – заснути) і більше не прокинутись?». Водночас ніби життя продемонструвало відомий вислів: «Не помремо, але змінимося» і натякнуло, що така невідворотність може статися з нами в будь-який час.
Чи готові ми до цього?..
Світлина — facebook.com
Прокоментуєте?
