ADAGIO
Бувають сни пронизливі й безжальні,
геть очманілі явою смертей.
І нудить світом у маленькій спальні
Магічна казка тисячі ночей…
Десь за вікном вистрілюють тюльпани
і гілля сакур, мов бікфордів шнур,
горять пересторогою омани
невинних солов’їних партитур.
Хто кому сниться, не питай коханий!
Прорвала Лета звичний вододіл.
І дисонує чорне фортеп’яно
Холоднокровним спогляданням зір.
Хто кому сниться, обійми, що бачиш!
У цій квартирі вже немає стін!
Віднині Бог зцілив усіх незрячих
і запустив зворотній лік хвилин.
І звір мій ніжний, зляканий, ласкавий,
їсть моє тіло.., п’є червону кров –
святе причастя з ароматом кави
на простирадлах страдних хоругов.
БЕРЕЗНЕВЕ ПРИЧАСТЯ
А в горах сніг мете і замітає
горби вразливих рястових плаїв.
Суворим небом журавлині зграї
звіряють міць Гераклових стовпів.
Вертаються до піль з чортополохом.
До сонць на крижмі, вишитих навхрест.
Весна наскрізь уярмлених потоків
тупцює в пастці уселенських мес.
А їй же нитку розплести нескладно!
Чи розірвати вузол врешті-решт.
І в тих снігах знайти собі розраду
без сподівань на знаки чи на… тест.
І в горах сніг мете і замітає
болящий овид сутності речей:
оте – крихке, доведене до краю
житття безкрилих, себто нас – людей.
ВИХІД У ЛЮДИ
Метелик губ на масці дурнуватій
залишив слід помадної спокуси.
Спазмує горлом втишене: «Ісусе,
Ти ж не байдужий до слабкої статі?!»
Старезне місто зачинило брами,
із нього вийти можна тільки богом.
Омила до вечері Тобі ноги,
а далі – все по колу. Все – те саме.
Чума, іспанка, covid і Голготи,
голодні ігри й війни без упину.
І – жінка, що народжує дитину –
Тебе, Ісусе, на шляхах скорботи.
Виходжу в люди, а птахи назустріч
з дахів злітають за зерном насущним.
Така навколо зрима відчайдушність!
Така неупереджена співучасть!
Метелик губ на масці дурнуватій–
зухвала звичка бавитись з собою.
У всі часи подобатись такою,
котру бажають…закаменувати.
ГАЛЮСИНЕ ЩЕДРУВАННЯ
Мели сніги такі арктично білі,
такі пречисті – манною згори…
Неначе Бог у сніговому тілі
Схотів зігрітись біля дітвори.
Печер іскрились мерзлі сталактити.
Стирчали стріхи, клубились садки.
І ти – прийшла, вже ангелом сповита,
Як Дідух засівав на рушники.
А шлейф хурделиць замітав собою
шляхи Господні і шляхи мирські.
Але за лютнем – березіль в каноє
вже мчав на хвилях крізь хребти гірські.
Моя сестричко – ластівко відважна!
Снігами спрагла білотіла даль…
Зима тепер, воістину, несправжня.
І срібноткана світиться печаль.
Ну, як нам знову вскочити в ті сани,
де коні рвуть вудила на бігу.
А навкруги – дитячих мрій осанна!
І мама йде по татовім сліду.
Мели сніги, такі арктично білі,
такі цукрові у дорослих снах…
І нудить Бог у сніговому тілі,
мов білий кінь на спутаних ногах.
ГОРІХОВИЙ ЗАЧИН
Злетілись круки на старий горіх.
Заклекотало небо наді мною.
І – вже паде на землю білий сніг
погомоніти з божою рабою.
Коли ж іще придасться нам обом
ота розмова про безжальні далі?!
Як щезне дим – відчитую Псалом,
так вороги відгукують печалі.
Коли ж іще захочеться мені
дотла згоріти у старім ватрані –
отим горіхом рослим при вікні,
що демонструє почерк філігранний.
Паде сніжок і тане на руці.
Тяжіє обрій сірою габою.
Купають зорі сонце в молоці
і вигрібають попіл кочергою.
Я зачинаю книгу нових днів…
Вода і хліб стоїть переді мною.
А сніг паде усіченням голів,
мов обпікає правдою живою.
ЗАЛИШОК ДНЯ
Для танго потрібні двоє
шаленців скажених матриць.
Ну і навіщо каратись,
що ми – наче вже поза грою?
Гарно ведете, пане, –
в сукні я чи без сукні.
Танго посеред кухні –
школа ще тих гурманів.
Обійми – кільцем торнадо!
Ціпке зазирання в очі!
Прелюдія вічної ночі
й…гарячого шоколаду.
Стигмати натільних ритмів.
Ніжок жіночих соло!
Смерті магічне коло
у божевільнім квітні.
Гарно ведете, пане!
В часі Армагедону,
вияв хорошого тону –
танго під хруст порцеляни.
Це мало із нами статись –
вдома сидіти…Вдома!!!
І перед невідомим
встигнути попрощатись.
ЗАМІСТЬ БАЛАДИ
А місяць в горах, мов запеклий бубон:
убитий витязь шкуродерних днів
священних вивів пастися корів
поміж потоки із крихких посудин.
Смерек скелети дріботять тропак,
бо, він, завсідник Тайної вечері,
безбожно святотатствує й химерить,
як нитку долі скручує навспак…
Хто в лісі темнім ходить, озовись!
Розбійнику пробачено навіки!
Святих корів тепер уже – без ліку…
Пощезли браття… і – карпатська рись.
Гудуть вітри і кришиться вівтар –
наскельний розпис пустотілих істин.
Ерцгерцоги, зазвичай, фаталісти
на вододілі місячних литавр…
Хто в лісі ходить темнім, озовись!
Гуцульський дух усякого наверне!
Хрест березовий пеленає дерном
що пуповина вишила колись.
Куйовдить ватра смуток вечорів.
Трой-зілля роси збовтують клепсидри.
І місяць коромислом носить відра
молочних рік для піших королів.
Барвінком стелить августійша ніч…
Ще дух гонорний в диких хащах бродить.
Ой, дівчинонько, ясен місяць сходить
на мармуровий жаль наших облич.
ЗЕМНІ ХРОНІКИ
Ох і люта весна нині, люта –
на краєчку землі чи земного:
дикий норов сирого барлогу
над беззахисним тім’ячком рути.
То пірї’нка надії, то спрага
берегами загублених річищ.
А ти все ще, забанена, віриш
ув едемське продовження саги.
Обважнілі сережки трепети
розповзлися заюшеним снігом.
Тінь весни, над покинутим лігвом,
упивається плоттю поета…
І ревуть суховії містами,
і в потрощених гніздах – тризна.
Може, й справді молитись запізно,
коли все вже не є «квіточками».
Ох, і люта весна, нині, люта –
на краєчку землі чи земного…
Вже теплінь не вагітніє богом,
бо Він вирішив жах цей забути.
ЛУСКУНЧИК
Ні сніг, ні дощ – квапливий сплеск видіння
слідами казки, що була й – не стало.
І голос попід люстрами Ла Скала
затих у кришталевім павутинні.
А так хотілось все це переждати
у сяєві гірлянд й блискучих кульок,
які шокують сенсом всякий нулик
у таємничих новорічних датах.
Колюча хвоя – скрізь: і у волоссі,
і в рукавах, у тапках, на килимі.
А я таки не виросла – дитина,
сумую за ялинкою і досі.
Ні сніг, ні дощ – квапливий сплеск видіння.
Світ знову став палатою для хворих.
Пацюк заліз до кульок кольорових
не яко миш – як оперне створіння.
НЕАПОЛІТАНСЬКИЙ МОТИВ
‘О sole mio, sole mio –
в натільній тиші мутних снів
ковтає кисень сиротливо
весна кульбабами з гробів.
‘О sole mio, sole mio!
Жалю вгамований ескорт.
Заціпеніння. Голод дива.
І Фауст, стомлений як чорт.
‘О sole mio, sole mio!
Печальна усмішка Мадонн
серед пожадливо щасливих,
геть обезлюднених осонь.
‘О sole mio, sole mio!
Полощуть хвилі білий стяг
вітрил – єдиного з можливих
на римських здиблених горбах.
‘О sole mio, sole mio!
За склом невидющих висот–
Святий СебАстьян незрадливо
за «вічний» молиться народ.
СІРІ ГУСИ
Середина зими, середина життя –
перегук зледенілого дзвону…
Сонце – каменем вниз, сонце –
вишнім литтям
розцяцьковує миті розгону.
Ніч, епічним старцем заколихана всмерть.
О владарко нестримних ілюзій!
Ксені слід перетлів у сто сонць
шкереберть.
І тріщать пошлюбованих узи.
Середина зими, середина життя –
розпорошена кість порцеляни…
Звір занюхав тунель
із мого укриття.
Бог висиджує дикі тюльпани.
Нить тонкої межі – по мені, по мені…
Теньк сльози у пожмаканих хвилях.
Тілько тої зими,
тілько тої весни!
Ирій гуси жене: «Гиля-гиля…»
УБИТИ МЕТЕЛИКА
А кров метелика в мені –
холоднокровна.
В ній місяць станув уповні,
як мить коштовна.
І пахне кров ця, о боги, –
ванільним мусом.
Є мономахи серед них
і сажотруси…
А кров метелика в мені –
хмільна проблема:
учули лялечки в огні
бурштин богемний.
Плямисті крильця навпрошки,
поміж суцвіття,
брудні скидають пелюшки
тисячоліття.
А кров метелика в мені
із Коста Ріки…
Чорнильне серце навесні –
не чоловіку.
Убий метелика, убий!–
кричать монади.
Хай динозаври підуть в бій
…над безпорадним.
chasopys-rich.com.ua
Прокоментуєте?
