Найефективнішими орієнтирами у пошуку рукотворних бойківських скарбів є імена талановитих майстринь, які творили ті набутки упродовж століть чи нині мистецькою працею виписують яскравий і неповторний образ Бойківщини. Серед таких самобутніх берегинь і примножувачок народних набутків – вправна коломийкарка і вишивальниця з Маняви Юстина ОЛІЙНИК.
Два пироги – пара
Ми у селі Маняві на берегах невеличкої ріки Манявки, неподалік давнього хутора, а тепер сільського кутка з промовистою назвою «Бойки». Колись село належало до Богородчанського району, а тепер – до складу Солотвинської територіальної громади й головно відоме як осідок Великого Хресто-Воздвиженського Манявського скиту ПЦУ. Обійстя Ю. Олійник (з хати – Монастирецької) розташоване у сільському керунку з давньою назвою «Фірес», що перекладається з давньоугорської як «сокира». На цих землях у давнину житлової забудови не було. Там колись жив пан, який мав свою пилу-циркулярку на все село – «фірес». А коли згодом віддали те поле селянам під забудову, то манівчанку, яка першою там звела собі хату, відтак все життя називали «Фіресовою».
На подвір`ї нас зустрічає з радістю в очах ґаздиня – жінка поважних років, яка, жартуючи і додаючи собі роки, любить казати, що їй уже 80. Але племінниця Оксана Яцейко, яка працює в Будинку культури Маняви хореографинею й активно підтримує Юстину Данилівну, видає секрет: «Тета Юстина любить жартувати, тож і десять років так казали, коли її про вік хтось запитував…».
У дворі дві хати – триповерхова кам’яниця і приземкувата дерев’яна. Та жінка запрошує нас саме до «курника» – так вона з гумором називає невеличку хатчину, і пояснює, що, мовляв, нині великі будинки є майже у кожного – цим уже важко здивувати когось. А от непоказна халупка – рідкість навіть у найменших селах…
Відчуваю, що гумор для Ю. Олійник – то не просто залюбленість в українське багатолике слово, а життєва потреба – як повітря для подиху чи опора серед життєвих гіркот. Жінка – яскрава ій талановита оповідачка. І навіть свою розповідь про найважчі пережиті часи обов’язково провадить, як зі сцени, і приправляє цікавим і делікатним, а головно – не напускним, а шляхетним гумором.
– Моя хатина така маленька, як у багачів для курей, – жартує пані Юстина. – То син Микола мені таку збудував, щоб було зручно займатися ґаздівством. Бо новий цегляний будинок, у якому тепер живе донька Марія з сім’єю, тоді лише зводили. Я манівчанка. І народилася в Маняві, і до школи у селі ходила, а з восьмого класу… і заміж вийшла. Тато працював у Биткові на нафтопромислі. Сім класів вчилася денно, а восьмий – у вечірній школі. А рано вийшла заміж, бо так захотіли тато й мама.
Тоді було не так, як тепер: хочу йду, а не хочу не йду. Мій старший брат Василь і майбутній чоловік Михайло були однолітками й товаришували. Тож Михайло, батьки якого жили у сусідстві, часто до нас приходив, а я й не здогадувалася про його наміри. Йому було вже 22, а мені 16. Якось після Різдва Михайло моїй мамі сказав, що хотів би зі мною женитися. Батьки здивувалися, бо найперше думали про женитьбу старшого сина, та й грошей на весілля не мали. Але Михайло сказав моєму батьку: «Ви у селі добрий ґазда, то якщо захочете справити весілля доньці, то і грошей позичите…».
Коли мама мені розповіла, що Михайло хоче женитися, то я дуже втішилася, бо й не здогадувалася, що то він зі мною прагне одружитись: «Ой, то добре – близенько, піду і я на забаву…». І навіть гадки не мала про весілля. Але мій батько був дуже суворий і статечний чоловік: один Данило на все село. Нас у Маняві так і називали – Данилові. А Михайло був одинаком, його родина мала поле… Батько сказав: якщо вдасться позичити гроші, то буде весілля, а як ні, хай Михайло чекає до літа, поки заробить.
Я просилася, що не хочу весілля, бо ще й ні разу у клубі не була, з жодним хлопцем не ходила… Та батько був невблаганний: «З твоїми красою і поставою хто тебе вхопить? Беруть – іди…». Я ж була невеличка та й на красу непоказна. І пішов тато гроші зичити. А мама наробила на вечір пирогів і наскладала вінчиком на перевернуте уверх дном решето, бо ж стільнички не було. Я насмажила «польської» цибулі – на маслі і на сметані, аби було чим зарідити пироги. Кипит окріп, а я кидаю пироги по два і собі так думаю: якщо на решеті лишитсі два пироги, то тато позичит гроші, а як один – то ні. Я всі поскидала і глянула на решето – залишилисі два… Повернувся батько з грішми – бути весіллю…
Мереживо пісні й хрестика
Ю. Олійник навчилася співати ще з п’яти років. Коли виганяла корову на вигін, то співала, поки корова паслася. А вишивати почала вже згодом – навчила старша сестра Марія.
– Про що були Ваші життєві пісні?
– Мене цікавило все, що чула від людей, – пригадує Юстина Данилівна. – Мій брат Василь грав на скрипці, а на бубні – навіть весіллями. І попри нього я так навчиласі грати на бубни, що й нині би’м заграла. Ми співали й жартівливі пісні, й повстанські, й про любов…
…Жінка тихесенько мугикає мелодію, поправляє на голові хустину і співає повстанську пісню, яку ще колись з батьком співала, – «Від’їжджали хлопці з нашого села…». Та найбільше полюбляє журливу стрілецьку «У темному лісі під білов березов…», яку своїм чудовим голосом подарувала і читачам «Галичини»:
У темному лісі під білов березов,
Де соловей пісню співав,
Лежить там убитий стрілець молоденький,
А тіло ніхто не сховав.
Лежить він убитий три дні і три ночі,
Аж тіло зчорніло його,
Зрубали ялину, сплели домовину
І вночі ховали його.
Як його ховали, то гармати грали,
А соловей пісню співав,
А зорі світили в його карі очі,
Як він ся з родинов прощав.
Прощай, старий батьку, і ти, рідна мати,
І ти, найдорожча, прощай,
Я більше не прийду до своєї хати,
Я більш не повернусь в свій край.
Вправниця у слові, Юстина Данилівна не лише виконує коломийки, а й складає їх, у тому числі й новітні сатиричні мініатюри, в яких разить словом російських загарбників та їхніх вождів, а славить Україну та її захисників.
– Коломийки мене завжди цікавили, як учула, то й співала, – каже Ю. Олійник. – Маю хист запам`ятовувати слова й мелодію. А ще я придумую коломийки, імпровізую. Ще замолоду на весіллях могла заспівати щось своє. Але сім’я, чоловік, діти, газдівство – не до того було. Тепер маю вже багато часу. Коломийки створюю вмить. Співала свого часу у сільському фольклорному колективі «Манівчанки». Тепер придумую коломийки про війну, висміюю ворогів і славлю ЗСУ, а колись, звичайно, найперше співала пісні про кохання, про життя, брала участь у вечорах гумору не лише в Богородчанах під керівництвом директорки Манявського будинку культури Лесі Винник, де й гран-прі завойовувала, а й виступала з гуморесками в інших селах та містах області, навіть у драмтеатрі в Івано-Франківську розповідала свої гумористичні твори на запрошення заслуженого артиста України Володимира Пушкаря. Грамот і подяк – повна шухляда. Але й нині щоразу беру участь у заходах територіальної громади, зустрічаюся й спілкуюся з людьми. Відгуків про мої коломийки в інтернеті – маса, читачі підтримують. Я починала з гуморесок, а творити коломийки вже почала згодом, зокрема від початку війни – на воєнну тематику:
Вся худоба п’є з відра, а москаль – з корита,
Коли вже той дурний путін відкине копита?
Хоче путін Україну – ніяк не поверне,
Прийде наше ЗСУ – бункер переверне.
Ми москаля проженемо – добре заживемо,
Вертайтесі з перемогов – ми вас усі ждемо.
Ой, то би’м сі утішила, товаришко люба,
Якби’м чула, що той путін уже врізав дуба.
Скільки я створила коломийок? Навіть не знаю – ніколи не рахувала…
А Оксана Яцейко, племінниця пані Юстини, котра активно записує, пропагує у соцмережах коломийкарство своєї тети, каже, що в набутку авторки вже не менше тисячі творів. Солотвинська територіальна громада навіть видала календар на 2023 рік, в якому кожне село оспіване коломийками Ю. Олійник. Донька Марія стверджує, що її мама дуже активна і своєю працею пропагує та береже рідні бойківські традиції.
– Я не знаю точно, хто я – бойкиня чи гуцулка, бо давно люди у селі по-різному казали, – міркує наша співрозмовниця, – але хутірок «Бойки» розташований неподалік від нашого обійстя. Колись завжди казали, що ми «гуцули з Маняви», але тепер уже дослідили, що ми бойки. Традиції бойківські активно відроджуються. Мені дуже гріють серце спогади про наші народні звичаї й традиції. І моя донька Марія, і племінниця Оксана заохочують піснями чи вишивкою примножувати давні скарби нашого народу. У доньки Марії вся хата – у вишитті. Вмію вишивати хрестиком, низинкою, гладдю… Найбільше мені подобалися в орнаментах розмаїті барви. Як віходила дівчина заміж, то мусіла молодому вішити сорочку – пазуху, ковнір і ковнірики. То я своєму Михайлові також вишила. З часом вишивала рушники, сорочки жіночі й чоловічі, подушки… Колись у селі був навіть кооператив, і ми офіційно виконували надомну роботу вишивальниць… Я щоранку спілкуюся з Ісусом Христом і Матінкою Божою – дякую, що поміг ніченьку переночувати і очі до білої днини відкрив…
А як напутнє Юстина Данилівна прочитала і подарувала нам свою поезію, яку присвятила воїнам ЗСУ і всім, хто своєю працею наближає перемогу України:
Ми перед москалями не станем на коліна,
Бо знаєм, що Україна – непереможна країна.
Бий, жени москаля і старі, й молоді,
Хай не ходить москаль по вкраїнській землі.
Для того, щоб краще жилося нам –
Слава героям і смерть москалям!
Ми відбудуємо Харків, Донецьк і Кривбас,
І кожен щасливий буде із нас.
Буде відновлена вся Україна.
Ми переможем, а москаль – на коліна!..І
Чільна світлина — Юстина Олійник – коломийкарка і вишивальниця.
