Катерина Девдера: «Той, Кому я пишу, не потребує масок»

0
1016

Блукає отим світом, збираючи каміння, згадуючи, хто є, ким є, аби не  розчинитися в ранковому мареві, не втекти водою поміж підземних річок. Поезія її жива. Вона дихає, доходить луною з високих гір і розноситься з голосами людей, що читають її.

Про життя, досвід і творчість, поділилась, привідкривши завісу душі, Катерина Девдера.

Катерина Девдера поетка та есеїстка, перекладачка, репетиторка, кандидатка філологічних наук, членкиня НСПУ. Катерині 30 років, зараз киянка. Середню освіту здобула в рідному селі Качківка Ямпільського району Вінницької області. Закінчила філологічний факультет Інституту філології та журналістики Вінницького педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вчителювала.

З 2014 р. аспірантка Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, а також працює в навчальній компанія «Savvy».

Авторка трьох поетичних збірок: «Співприсутність» (2011), «Літери і стихії» (2015), «Листи до майстра» (2018). Друкувалася в альманахах і періодиці. Має власні переклади з іспанської, польської та англійської.

Переклала з польської книгу Божени Боби-Диґи «Запах каштанів» (2013) та її поетичні мініатюри, з іспанської верлібри Омеро Арідхіса, з англійської — детектив для підлітків Філіпа Пулмана.

Захистила кандидатську дисертацію на тему «Літературна творчість Олега Лишеги: контекст, інтерпретація, рецепція» (2018, Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України).

Володарка Гран-прі літературного проєкту «Молода Республіка Поетів», лауреатка фестивалю «Підкова Пегаса», має премію «Кришталева вишня» та ін.

Мені потрібне щось особливе, аби писати… Може, це такий дар чи особливість характеру — я легко захоплююсь і часто й багато тішусь із «дрібниць». Адже світ — прекрасний і те, що маємо дар сприймати його через звуки, кольори, запахи, смак, дотик  — безцінно. Томумені не потрібно шукати музу. Потрібен час — трохи спокою й самоти. Потрібна відкритість на світ, готовність завважувати — повню ввечері, вересневе світло, білого голуба серед зграйки сірих, людей у тролейбусі, які підтримують стареньку жінку, що не може сама пройти. Потрібна дрібка чулості й пам’ять про те, що ми тут усі — гості, що я як митець маю дар сказати свою дрібку слів, що моє письмо — це щось, що може бути вираженням вдячності за саме життя і листом до тих, хто прийде після нас.

Часом пишу в тролейбусі чи метро в неділю, коли повертаюсь із Божої служби. Тоді друкую вірші в нотатках у телефоні. Пам’ятаю, коли так друкувала в одній маршрутці, водій обурився: «Що за молодь пішла, не витягнеш їх із тих телефонів!» І це було так кумедно, але не мала ж я зізнаватись йому — що це я так вірші пишу… Люблю писати від руки в блокноти, яких маю чимало. Однак і свій старенький ноутбук люблю — він чомусь нагадує мені татову друкарську машинку…

Зазвичай, якщо я довго не пишу — почуваюсь нещасною. Тому писати — це трохи про збереження гармонії в моєму малому приватному світі.     

Перший вірш був про вітер у верховітті верб і грозу. Вірш загубився, але я пам’ятаю, як маленькою виходжу до парку біля нашого дому, як збирається на бурю… Щодо любові — я багато про неї пишу. Насправді я сподіваюсь більше писати про життя взагалі, але, мабуть, років десять (від 19 до 29) я багато мислила саме про любов романтичну, хоча теж — про дім, пам’ять, рід, мову… Зараз теж «думаю» про любов, ліпше сказати, — пізнаю інші її грані… Тепер усе простіше: думаю про жінок, які готують їжу для сім’ї, про те, як у цій рутині й цьому служінні щоденному багато любові. Думаю про наших чоловіків і дівчат, які йдуть на війну за нас усіх і повертаються скалічені й часто нам не надто потрібні… Думаю про своїх племінників і племінниць маленьких і про те, як вони будуть чекати Різдва й подарунків. Не знаю, чи зможу святкувати Різдво з ними? Думаю про квіти, дерева й землю, як гарно щось саджати й бачити, як воно росте. Моя мама любить працювати на городі. Ми з нею постійно, коли приїжджаю додому з Києва, копаємось у квітниках… Я не маю зараз мови й форми, в якій би про ці думки могла говорити. Але я хотіла би розповідати про такі прості й важливі речі, дуже знецінені в прудкому сучасному світі.

Я не дуже вірю, що мої поезії за мого життя користуватимуться успіхом. Я знаю, що моя ніша доволі вузька і мій голос тихий, і знаю, що найбільший успіх — залишатись вірною власному голосу, собі, зрештою. Поезія для мене тим і найпрекрасніше з мистецтв — що не є утилітарною, ужитковою. «Успіх» — це поняття дуже бізнесове, це те, що можна порахувати (тиражі, кількість лайків, перегляди тощо). Думаю, справжній успіх у мистецтві — це правдиво виразити пережите й усвідомлене, це трішки позбутись власного его й побачити краєм ока нетутешнє світло, а тоді змогти іншим хоч відблиск один показати.  А ще — це подолати свої страхи, лінощі, нелюбов.

Поезія жіноча, чоловіча… Мене це питання кілька років тому дуже зачіпало. Часом мені хотілось відповісти — нема різниці. Часом я думала, що поети апріорі сильніші за поеток  (адже пишуть «об’єктивніше», більш відсторонено), що, звичайно, не додавало впевненості чи любові до власної творчості. Зараз мені майже однаково — я пишу із себе, з того, ким я є. Вочевидь, у моєму часто сентиментальному письмі про рід чи любов можна знайти безліч ознак «жіночого письма», бо я —  «жінка, жінка» (як каже Латіф до Лале у новелі «Вода» Катерини Калитко) і вже точно нікуди від цього не втікатиму. Утім, шукати ознаки «чоловічого», «жіночого» — це відволікатись від найголовнішого: чи цей текст правдивий, красивий, сильний? Чи він дарує естетичну насолоду, є глибинно добрим? Якщо так, то яка взагалі різниця — «чоловічий» він чи «жіночий»? Приємно іноді згадувати, що й чоловіки, і жінки, хоч які різні, зрештою, просто люди.  

Трохи більше, як рік тому, я була в резиденції для письменників і перекладачів у шведському містечку Вісбю на острові Готланд. Це був дуже щасливий, наповнений враженнями місяць життя. Утім, мене постійно ранила одна проста правда — про українську літературу скандинавські, фінські, французькі письменники й перекладачі не знали майже нічого. Вони знали, що в нас — війна. Запитували, чи ми не ущемляємо російськомовні меншини. Після цього в мене з’явилося фатальне відчуття «про-нас-нічого-не-знають».Крихітні країни вкладають гроші в популяризацію своєї культури закордоном. Україна (справді — одна з найбільших країн Європи) досі — terra incognita для багатьох. Тоді я подумала, а що могла б зробити я? І почала свій англомовний канал, утім, не розрахувала сил і ресурсів, тож поки проєкт існує радше на рівні ідеї і двох відео. Я сподіваюся до нього повернутись уже у 2021 році. Загалом ідеться про лаконічне представлення ключових постатей через цікаві епізоди біографії, аналіз віршів чи принаймні — короткий переказ змісту творів.

Перекладала я небагато і часом про це жалкую, маю мрію і намір перекладати більше. Поки я радше любитель. У мого батька є друг — письменник і перекладач Віктор Мельник. Коли вони з татом були студентами, дуже любили читати Федеріко Гарсіа Лорку, і Віктор Іванович подарував  татові самоучитель. Я, підрісши, теж закохалась у Лорку, тоді знайшла в тата підручник і почала вчити мову самостійно. Пізніше — з репетитором…

Польська прийшла до мене завдяки подрузі — вона навчила мене читати, а потім у Вінниці було багато можливостей учитись (курси з поляками-волонтерами, молодіжний обмін). Мені подобається, як ця мова звучить, подобається відчуття лицарства й гонору, яке є в поляків. Протягом багатьох років я сліпо захоплювалась Ольгою Токарчук. Мої улюблені польські автори відомі широкому загалу читачів — Мілош, Шимборська й Твардовський. Перекладала ж я вірші Божени Боби Диґи, поетки із Кракова. Мені здається, поляки менш сентиментальні й меланхолійні, як ми. У нас і досі точаться суперечки щодо верлібру чи римованої поезії, досі багато «красивостей» у літературі, а в них верлібр давно сприймають як повноцінну поетичну форму (якщо я тільки не помиляюсь), у поезії спокійно іронізують і пишуть про речі побутові й дуже приземлені.

З іспанської ж перекладала вірші мексиканця Омеро Арідхіса — верлібри, загадкові, сповнені символів і водночас — переліків найпростіших предметів, які раптово набувають неповторних рис. У нього є вірш «Ella no duerme mas»: «вона більше не спить у своєму піщаному часі / її кличе голос / з-за пагорбів». Іноді я вірю, що це вірш саме для мене. Хоч це наївно — так думати.  

На замовлення перекладала лише раз. Цьогоріч у видавництві «Nebo BookLab Publishing» вийшла третя частина тетралогії «Саллі Локгарт» під назвою «Тигр у криниці». Це детектив для підлітків на 450 сторінок. У книги цікавий сюжет, Пуллман майстерно описує характери й простір — я уявно подорожувала Лондоном кінця ХІХ сторіччя, поки перекладала. Дуже вдячна літературній редакторці Юлії Мороз, випусковій редакторці Анні Череміс. Це був мій перший переклад — і, звісно ж, я багато помилялась і вчилась. Тому розумію, що й ці люди мали більше роботи через мою недосвідченість. Утім, щиро тішусь і текстом, і книжкою — це розкішне видання, «Nebo» оформлює і видає книжки як витвір мистецтва.

Найбільші скарби мої спогади. Думаю, що для всіх людей, але для митців особливо, втрата пам’яті, спогадів — це катастрофа. Я згадую і свідомо міфологізую «дім на горі», де минало моє дитинство, парк, куди ми бігали гратись, усі дерева, дідусів і бабусь, які жили на нашому кутку, своїх батьків… Мені боляче згадувати складну підлітковість, але це теж — частина мене, камінь, який неможливо викинути. Я дорожу пам’яттю про поїздки в Карпати… Ось — Латориця й Боржава, ті, хто був поряд, перше велике захоплення… Люблю згадувати наші домашні святкування Різдва й Великодня, своїх племінників і племінниць, коли вони були немовлятами. Ціную «шведські» спогади, як і всіх дивовижних перекладачів та авторів, яких зустріла в резиденції.

Зараз маю такий «списочок мрій». Один із пунктів — провести всеньке літо на березі моря. Ще не знаю, якого. Коли я була дитиною, ми не мали цієї можливості чи звичаю їздити відпочивати. Будували дім багато років, тож літо асоціювалося з роботою. Тепер теж є якась власна рутина, яка засмоктує, а це дуже важливо — просто бути там, де серцю добре.

Насправді хочу побачити всю Європу. Маю поїхати в Іспанію нарешті. Також хотіла б відвідати Тезе у Франції. З більш екзотичних мрій — Ісландія. Тепер у мене там принаймні є знайома письменниця, в якої можна попросити, якщо не притулку, то хоч поради. Дуже цікаві скандинави. Мені здається, що після локдауну й усіх цих коронавірусних труднощів я просто спакую наплічник і вирушу в мандри Європою автостопом. 

Є таке слово «wanderlust», бажання блукати, любов до подорожей. Подорож — це розривання кола, в якому щоденно крутишся, часом не помічаючи, що забула про власні пріоритети чи просто про відпочинок. Це інші краєвиди, культура й мова навколо. Усвідомлення цінності того, що маю. Нові знайомства, часом захоплення кимось. Удома я інколи ніби забуваю, «хто я», про що мрію найбільше, що для мене найважливіше. Подорожі допомагають про це згадати. 

В Україні найбільше люблю Карпати, навіть, Закарпаття із Шипотом і Боржавою. У горах є могутність, правда, первозданність, сила. Люблю Вінницю — вона м’яка і рідна, часом думаю, що, може, переїхала б туди, але Київ не пускає — все більше якихось моїх дрібних корінчиків проростає тут. Звісно ж, люблю свою Качківку — село, звідки я родом. Це особливе місце з прекрасними краєвидами, загадковими тихими полями, старим покинутим кар’єром і соснами, що шумлять за нашим новим домом.

Письменнику (митцеві) потрібен досвід. І подорожі — це різновид досвіду. Нові історії, які нам переповіли або які сталися з нами. Крім того, з подорожей привожу нові імена, тих, кого можна в майбутньому перекласти, нові мрії про книгу чи есе, які писатиму. Подорожі допомагають любити світ — не лише батьківщину, а всю цю дивовижну нашу Землю.

Мене підтримують молитва і храм. Я дуже люблю Михайлівський Золотоверхий, дуже вдячна за дар мати українську церкву. Колись ходила до надзвичайно красивої старовинної церкви св. Михайла в музеї під відкритим небом (Пирогів), там дивовижні парафіяни й отці. Досвід церковного життя насправді важливий, особливо в складні часи. Мені важлива молитва спільноти «Тезе» в Києві, яка збирається в костелі Миколая. Там молимося разом — молоді католики, православні й протестанти, шукаємо те, що нас об’єднує, позбуваємось упереджень. Коли маєш цей досвід спільної молитви, Причастя, сповіді, недільної проповіді, – отримуєш дуже багато радості й любові, яку важко пояснити людям ззовні. Утім, тоді точно знаєш, що маєш стояти і не піддаватися смутку чи якимось надмірним жалощам до себе. Крім того, звісно ж, підтримують мої рідні й друзі.

Література — це важлива частина мого життя, один зі способів бути у світі, який повертає мені гармонію і дає відчуття щастя. Утім, звісно, часом наші стосунки перетворюються на муку — якщо я довго не реалізую задуми, відкладаючи їх, якщо забагато вагаюсь або навпаки — захоплююсь занадто, тоді від моєї неуважності страждають ті, хто поряд. Часом думаю, що митець і його мистецтво — це як пара закоханих — вони то наближаються одне до одного, спраглі ніжності, то відходять, щоб потім повернутись і любити з новою силою. Хоча сподіваюсь, що знайду баланс, зрештою.

Мені здається, що всі люди трохи митці. Моя мама не пише віршів (їй ніколи), але коли оповідає  мені про зелену-зелену траву на вуличці біля дому й пожовтіле листя на березі — я це бачу, як опис у книзі. Мені здається, що всі люди щось створюють. Печуть хліб, саджають квіти, малюють сонечка, шиють взуття, виховують малюків, будують дім… Мене лякає образ «колекціонера» з роману Фаулза. Образ людини, яка тільки володіє і накопичує. Однак, на щастя, я не знаю таких людей особисто.

Я зараз намагаюсь писати і прозу, і поезію. Думаю, що проза — більше про мислення над однією проблемою, створювання світу, бажання вирощувати історії, як живопліт. Вірші — радше фіксація миті. Можливо, поети вільніші. Більше схожі на метеликів. Світ проноситься перед ними з усім багатством звуків і кольорів. Прозаїки — теж метелики, але одне їхнє крило завжди кріпиться до письмового столу. Проза має більше рутини, водночас вона «солідна»: можна сказати, що пишеш роман, і це звучить вагомо. Поезія — легка, мов ефір, не потрібна, не виправдана, це якась аномалія, що люди пишуть вірші… і тому поезія прекрасна. Поезія, як вродлива жінка, яка входить до кімнати — і все навколо сяє. Не можу відповісти чіткіше, на жаль.   

Я вірю, що мистецтво й духовність можуть і мають бути пов’язані. Хоча б тому, що Бог є Творцем і людина створена на Його подобу. Тобто наші мистецькі здібності — це Божий дар. Яка вона — духовна література? Йдеться про дуже тонкі речі: не нав’язливе проповідування чи виховування, чи переконування когось, що жити треба так і так. Але про певну делікатність і м’якість, про усвідомлення своєї відповідальності, про оминання сцен-гачків, які є в книжці тільки для того, щоб зачепити читача. Про добрий смак, зрештою. Про відчуття міри. Після справді добрих книжок хочеться змінитись на краще самому. Після добрих книжок з’являються добрі й світлі мрії і внутрішній мир. Звісно, вони можуть викликати й цілу бурю емоцій, бути ударом, який нас потрясе, але метою є все ж катарсис, а не безкінечне депресивне переконування себе й інших у тому, що світ — помийна яма, ми всі помремо, нас дуже образили і тепер уже ніколи-ніколи не буде світла, тож залишається тільки лаятись і бурчати. 

Хочеться жити й бути так, щоб, умираючи, ні про що не жаліти. Знати, що я зробила все, на що взагалі була здатна, і що любила всім серцем і подолала своїх демонів. Часом мені бракує віри й сміливості. Часом дуже хочеться, щоби поруч був хтось, хто скаже «дівчинко, ти все можеш». Поки я сама для себе учусь бути таким «кимось».

Не страшно «бути» у віршах ось так, усім серцем, кожною емоцією, розкриваючи власні думки.  А хіба є сенс бути інакше?.. У «Реквіємі для листопаду» Дзвінка Матіяш пише, що всі наші книжки читає Бог. Припустимо, я можу щось удавати перед читачем (хоча це неправда, бо читач теж відчуває фальш, — він уже ситий нею), але якщо я пишу Йому довгого-довгого листа — то нащо маю ховатись? Чому не можу розповісти щиро й відкрито, яке бентежне моє життя, яке часом заплутане, а часом — радісне і просте? Той, Кому я пишу, не потребує ніяких масок. Зрештою, живучи й пишучи, я хочу більше бути, аніж вдавати, що я кимось є.

Спілкувалася Ганна Мінебаєва, спеціально для «Кабінету молодого автора НСПУ»
Керівник проєкту: Юлія Бережко-Камінська
Фото: Світлана Костюк

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я