Костянтин Москалець. Цілюще повітря усамітнення

0
341

“Набридла столиця. Вирішив серед вітрів поселитися взимку”, — писав мій улюблений супутник останніх тридцяти років, видатний японський поет XVII століття Мацуо Басьо

А я вирішив узяти його хайку за мотто до цієї колонки, бо воно найточніше передає діалектичне сплетіння двох почуттів – утоми від міста і потреби усамітнення, пише espreso.tv. Так, назагал, то ми з Басьо не цураємося людей, навпаки, любимо дзвінкий гомін спілкування, жваві розмови в товариському колі за чаєм, мандри, коли зустрічаєш незнайомих, але якщо поталанить, то розумних і приязних приятелів подорожі, і бесіда з дотепним провідником або з відчайдушним хлопцем, що повертається із зони бойових дій на Сході, обертається широким епічним полотном, зітканим із нових вражень від розповідей про пережите, про весь цей небуденний досвід бути людиною. Бо так, назагал, досвід кожної людини не є буденним і пересічним, треба тільки вміти про нього розповісти – або прислухатися. Після таких зустрічей і розмов колонки з її обсягом уже замало, хоч сідай і починай писати роман. Кав’ярні та міста, книгарні й гостинні помешкання друзів, небачені ще міста, краєвиди, священні місця – хто би став відмовлятися від цього різноманітного багатства екстравертів, зафундованого долею?

Однак це загальне правило, з якого існують – щоб не сказати “настають” — винятки. Інколи ми всі потребуємо усамітнення. Коли стихають голоси і стукіт вагонних коліс розтає в густому тумані тиші, коли ні душі довкола, і ти, підводячи очі від аркуша з недописаним віршем або від сторінок улюбленої, роками перечитуваної книги, того ж таки Мацуо Басьо, скажімо, зненацька помічаєш те, чого майже ніколи не бачив у багатолюдному місті. Поодинокі сніжинки, велетенські, пухнаті, ніби видимі подихи ангелів кружляють за вікном. Допитлива синичка зазирає в шибку: коли ти винесеш нам пшона, бо попереднє ми вже з’їли? Зимові дерева мовчки плекають аскезу, розчерками голих віт креслячи на тлі просякнутого тишею неба ієрогліфи мовчання, запрошуючи помовчати разом із ними. 

Усамітнення – це нагода гарно прибрати в світлиці душі, позбиравши потрібні думки, а непотрібних позбувшися. Це можливість узяти гітару і заспівати колись написану, а потім забуту навіки, здавалося, пісню. Заспівати ні для кого, тільки для себе, або, може, навіть не для себе, а задля самої пісні, що виринула з хвиль забуття, задля співу самого по собі. Пригадую, давним-давно в Москві, у гуртожитку Літературного інституту, я сидів отак і співав пісню задля пісні, практикуючи мистецтво задля мистецтва і життєво необхідне в мегаполісах усамітнення та відстороненість від повсюдної і повсякчасної метушні. Хтось із однокурсників радісно відчинив двері до кімнати навстіж, уважаючи, що тут уже зібрався гурт і розпочалася гучна студентська забава, під час якої, мій дорогий друже Мацуо Басьо, студенти п’ють не один тільки чай, а ще й усіляке саке. Однокурсник відчинив двері – і завмер від несподіванки. Радісне “а-а-а!”, яке рвалося з його грудей, перетворилося на приголомшене “о-о-о…” Як признався мені потім, він ніколи в житті не бачив, щоб хтось співав наодинці, просто тому, що хочеться, а не тому, що просять слухачі. Не пригадую його імені, пам’ятаю тільки, що заходив іще кілька разів, особливо наприкінці сесії, прохаючи гітару задля співу в самотині – бо “не витримую вже всієї цієї клятої Москви, навіщо її тільки збудували на нашу голову”.

Усамітнення зовсім не означає відречення від людей. Ми обов’язково повернемося до них після терапії пронизливими січневими вітрами, після подорожі до джерел сили і душевної рівноваги, після знову знайденої самості, однокореневої із самотністю. Ця самість, от уже ж рідкісна квітка, знову наче вперше заквітає в самотині, остерігаючись чужої, ба навіть рідної присутності. Для того, щоб тебе провідували ангели, треба, щоб їх ніхто не бачив. Уже покійний, на жаль, професор Володимир Панченко, один із небагатьох в Україні, хто дійсно добре знав і досліджував творчість Миколи Зерова, казав, що дуже любить моє порівняння про вдихання і видихання необхідної для подальшого життя сили. Коли ми усамітнюємось, то набираємо повні груди цілющого повітря, сповнюємось духом, так би мовити. Повертаючись до людей, читаючи їм, припустімо, вірші, як це роблю я, або лекції, як це робив Володимир Панченко після своїх тривалих самітницьких мандрів автом по Україні, ми видихаємо назбиране, ділячись із людьми своїми скарбами. Мабуть, саме так і створюється правдива духовність, слово, несправедливо висміяне і знехтуване всіма цими бездуховними каліфами на годину. Одна фаза, вдихання, неможлива без іншого, видихання, це єдиний процес набирання й обміну назбираним, інформаційний метаболізм.

 Тому вслід за усамітненням обов’язково має надходити фаза повернення до переповнених маршруток і велелюдних базарів. Мовчання, якого ти навчився в незворушних зимових дерев, змінюється багатоголоссям. Хтось прагне розповісти тобі новий анекдот, у когось потаємні новини, прибережені виключно для тебе, а ще хтось хоче наживо почути твого нового вірша. Крок за кроком, день за днем ти поринаєш дедалі глибше в міську круговерть, у якій не знаходиться навіть крихітного місця для усамітнення, особливо ж тоді, коли ти його й не шукаєш. І так триватиме доти, доки знову гостро не відчуєш, що в грудях бракує повітря, а твоєму приятелеві, Мацуо Басьо, знову набридла столиця. Що ж, тоді треба починати рихтувати наплічника!

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я