“Українська літературна газета”, ч. 1 (357), січень 2024
ПРИЗНАННЯ ПРИСТАРІЛОГО ЛИЦЕДІЯ
Я прийшов навздогін,
хоч не прагнув догнати
ані тих, що раніше,
ні тих, що пізніш,
ні таких,
що, було, й співчували,
як брату,
підставляючи ногу при тому
мені ж.
Я когось пережив
із усім його почтом,
а когось переріс
попри зламаність віт.
І даремно услід
хтось шипить, хтось шепоче –
не для чублення з ними
я пнусь в небозвід.
Мені байдуже те,
що я втратив багато,
що позбувся прищеплень,
не збувсь лишая.
Тільки б доля дала
під завісу сказати
те, що можу і мушу
сказати лиш я.
2019
КОЛИСЬ НАПРОВЕСНІ
Вранці якόсь напровесні
в брухту я скат штовхав.
Тілом, де проріз на прорізі,
він по горбках шкутильгав.
Сонце над ним підплигувало,
стрибаючи, бавило день.
Руки штовхали звикло,
думка далеко десь.
Мить лиш прогаяв:
пахощі… проліски… небеса…
Скат зупинивсь. Похитавсь.
І на кладовище
він покотився.
Сам.
Я отетерів, вражений.
Хоч розумів небагато,
одначе мій настрій вранішній
здимів – услід за скатом.
Хвалений-прехвалений,
вірний в сльоту, в сніги.
Лаяний-перелаяний –
за те, що хапав цвяхи.
Продірявлений ними, як списами,
буксував. Виручав. Зависав…
Відслужив і відтак був списаний.
І покотився.
Сам!
Сонце кудись котилося
мимо розлогих верб.
А на капот схилився
сивий шофер.
1967
БІЛА КНЯГИНЯ
Тамарі Коломієць,
за мотивами її давньоруських
ремінісценцій
Я маю сказати про дивну ту ніч
всю правду. Було те весною.
Я білу княгиню зустрів на коні,
що їхала верхи до водопою.
Я білу княгиню тоді вітав,
де зоряне небо стоїть над рікою.
Блідла весна. В туманí відквітав
цвіт чарівний. Ніби помах рукою.
Бо сказала княгиня, сполохавши ніч:
– Вибачайте, юначе, і прощавайте!
Я помилилась на кілька сторіч,
я думала, ви – Наливайко.
1970
ПОКИНУТІ ТЕЛЕФОНИ
Інвалід прогойдав на милицях
ніч за вікнами у снігу.
Я заснув і мені наснилася
ніч та сама, в тім самім снігу.
Та нічна снігова розісланість
на долоні мене тримала.
Був як палець один – роз’їхались
геть всі друзі. Спиняв я трамвая.
Неіснуючого трамвая!..
Пробудився (бо стало страшно).
Скуштувавши холодної страви,
натягав штани свої недопрасовані.
І безглуздо-непристосовані
солов’ї учувалися з травня.
Я боявся, щоб сон не збувся.
Спотикаючись білим протоптом,
досягнув телефонної будки.
І тремтячу надію з проводом
затискав, набираючи номер.
Але рурка, напившись хлипання,
як в подушку уткнулася носом,
монотонного впившись хлипання.
Я бігав безладно містом.
М’яв снігову розісланість.
Але друзі мої роз’їхались.
Я бігав безлюдним містом.
Був місяць, як пес, нічий.
Сніг на вулицях – білими плахами.
У порожніх квартирах вночі
телефони покинуті плакали.
1969
ЄДНАННЯ
Вечора синій масив,
ранку зелена вуздечка,
біля прибою машин
тиша бібліотечна.
Не заспівали – грянули,
мимо йдучи, дівчата:
сипались жовті гранули
у голубі свічада.
І продавали дешево
нам пів кіла малини
вирлоокі дядьки, що декого
вусами в рай зманили.
Вечора синій масив,
ранку зелену вуздечку,
біля прибою машин
тишу бібліотечну –
все відчуваю об’ємно.
Торкаю, вдихаю, люблю!
Зі світом мене об’єднує
колір і смак мигдалю.
1973
НАСІНИНА
Кохана, здрастуй! Ти мені наснилась
чорнявою козачкою в степу.
Немов упала жовта насінина
в ріллю, і горобець над нею спурхував
і не вхопив, і опинився в небі
над деренчанням павутин-борін.
І народився, виник білий лебідь –
як чорні скиби в темноті білів;
мов тріпотіли вишиті рукава,
коли їх вітер вранішній обняв;
немов причетність чорних кіс лякала
мого лебедошийого коня,
що був крилатим – вимайнув з-над ниви
й торкав губами тополиний пух…
Це серце спить. І сон: про насінину,
посіяну на зиму у степу.
1972
ТЕЛЕГРАМИ. ДО ЗАПИТАННЯ
В світі зміни багряні,
більші кілець Сатурна,
менші – пізні і ранні,
семантичні і архітектурні.
А за всіми за змінами
відгомонюють грози,
бо розлуками-зміями
проповзли паровози,
потягнувши вагони,
щоб ні їй, ні йому
не забути до скону
полустанки в диму…
Протилежності сходяться.
Боротьба протилежностей
випробовує схожістю
зерна різних належностей.
І бряжчать з високості
журавлині ключі
нам про те, що не гості
ми, зернин клювачі;
що назвавши словами
і власним ім’ям
все на світі до грана,
ще зостанеться нам
надіслать телеграми
про найглибшу належність,
чітко їх підписати,
і в невидимій грані
віднайти протилежність
як свого адресата.
1981
ОСІННІЙ ТРАКТ
Їду знову
добре знаним трактом,
тим, що ним улітку проїздив,
і заледве впізнаю поля
соняхів, які обабіч нього
похилили всюди чорні голови.
Де й подівся їхній пишний цвіт,
де й поділись позументи їхні!
Мають вигляд графів і маркізів,
що опісля вироку Конвенту
доплелись гуртом до гільйотини
в супроводі збройних якобінців.
Облягають обрій темношкірі хмари.
З них погірдно випливає сонце,
до якого соняхи тяглися.
Ціле літо пристрасно тяглися!
А навіщо? Так уже виходить –
лиш для переходу в небуття.
(Не в безсмертя! Бо воно – облуда,
бо мільйони їхнього насіння
їхніми нащадками не стануть.
Позаяк здадуть їх на олію:
всіх підряд чи, у найкращим разі,
тільки дещицю із них посіють,
та й не тут, а на чужих ґрунтах).
Хто ж поодаль тракту бовваніє,
хто між чорних соняхів бреде,
голову схиляючи так само?
Мо’ чабан, що розгубив отару,
чи моряк, який верта в село
назавжди, бо списаний на берег.
Ну а може то не хтось – не хтось, а я!
Поміж соняхів бреду зі стадіону,
поміж них похнюплений бреду,
поміж них – через роки й десятиріччя,
з тих далеких днів бреду, коли
був забив блискучий гол – з офсайду!
І не знав, куди мені іти,
де подіть мені свою досаду.
Ну а може то й не я… Та хто би
не блукав між соняхів зчорнілих,
він у полі бовванітиме лиш доти,
доки в мене в пам’яті живе
чи в уяві – як маркізи й графи,
що опісля вироку Конвенту
зупинились біля гільйотини
в супроводі збройних якобінців.
2021
ХІБА ЩО…
Мені дурня оця верзеться
ледь ніч настане.
Немов росте троянда в серці –
кров крапле з рани.
На запах крові із безодні
виходять леви
і кажуть, хижі і голодні:
«Вмирати легко».
Розташувавшись навкруг мене,
сидять на чатах,
не поспішаючи священний
обряд почати.
А й справді, вирішено все вже –
спішити нащо?
Хіба що станеться пожежа
за ними – в хащах.
Хіба що полум’я здійметься,
як вал дев’ятий.
І спалахне у мене в серці
стебло троянди.
2018
ПРОРОСТАННЯ
Я, буває, часом бачу
щось таке, що й не хотів,
що словами не означу,
щось, на що бракує слів.
Пробивається на волю
з-під гудрону, з темноти
чорний кущик, виплід болю,
щоб до неба дорости.
Щоб у цій нічній примарі
той, хто здатен, розпізнав
тінь руйновищ і пожарів
і, можливо, віщий знак.
Щоб здригнувся, щоб повірив:
може трапитись таке,
що завиє серед звірів,
наче звір, дитя людське.
Щоб отямились, прозріли
ті, чиї діди колись
не знайшли у себе сили
зберегти ґрунти й могили
і обітниць не зректись.
Щоб зі згарища фантазій
нам не виїв очі дим,
з нетрів Африк, з нетрів Азій
не ковтнув нас крокодил.
2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
