Перед книжковою презентацією під час цьогорічного Форуму у Львові читачка підійшла до Андрія Содомори й зізналася, що любить Сапфо, але шкодує, бо дійшло до нас так мало її рядків, та й ті почасти – у фраґментах. Вона, мовляв, сподівається, що колись ще знайдуть зацілілі папіруси з творами славетної поетеси. «Але ж тим ці вірші цінніші», – зауважив Андрій Олександрович.
Окремі рядки чи просто малі форми неминуче викликають замилування, читаємо їх обережно, остерігаючись порушити субтильне слово, наче то – цвітка дрібная:
Мене, дрібную,
не зривай,
не у руці –
у пам’яті тримай!
Уже з перших сторінок збірка, що вийшла нещодавно у видавництві «Літопис», налаштовує на ностальгію, на мандрівку забутими і незабутніми стежками:
Колись-колись-колись…
Хтось колисав мене до сну,
співавши пісеньку сумну
колись, давно колись…
Колись – тобто у якийсь невизначений час, такий давній, що й згадка по ньому лишається хіба розмитими образами, відчуттями, яких не можна діткнутися. Пам’ятаємо, що в ту пору було добре, хай і пісеньку нам співали сумну. «Я хочу в пісню колискову / Вернутися бодай на мить…» – писав Дмитро Павличко. Хочемо, але усвідомлюємо всю марність поривань:
Летять-відлунюють
по гніздах над селом
лелечі клекоти…
Як близько, згадко, ти –
один лиш мах веслом –
і як далеко ти!..
«Гладесенько Сатурн стирає», – відлунює вже Шевченкове. Безборонні, мовчки спостерігаємо, за тією одвічною рікою:
Холоне часу течія тремка,
на зелень паморозь лягає сива,
останній лист дописує курсивом
листопадова осені рука…
Останній, бо звичка писати листи (і взагалі – писати) в нашу добу відходить, і рядки з Herbstag Рільке («не спатиме, читатиме, листи / почне писать…», пер. Миколи Бажана) скоро здаватимуться анахронізмом.
А згадка інколи підстерігає в несподіваних місцях, викликаючи приємні або ж болючі думки. Вхопиш її надто сильно – враз розлетиться, розкришиться, наче видобута з гербарію:
Сухий листок –
у книзі між листків:
Так жаль мені
минулих днів…
Книгу «Земля натхненна» Віктора Кордуна, яку придбав у букініста, я розгорнув на тривожній поезії «Русь червлена» – і виявив між сторінок старий, десь із 80-х рр., закомпостований тролейбусний квиток. Не знаю, кому належала ця збірочка, про що думав колишній власник, куди чи звідки їхав. Але уявляю, що він залишив клаптик паперу невипадково, щоб я міг прочитати послання поета:
Нині смерть – уже не цвітіння:
скороминущість крові – тепер людська,
коні замовкли,
і снігів білина – не дівоча також,
а лишень із хмар.
Цікаво буває отак підглянути за незнайомцями з інших часів. На чорно-білих кадрах бачимо повоєнний Мюнхен у горнилі революційних подій (München im Zeichen der Räterepublik, 1919). Люди бігають, метушаться, маршують солдати і їздить техніка – швидкий темп німої кінохроніки лише додає божевілля буремній добі. Аж раптом камера вихоплює чоловіка, що йде повагом, махаючи капелюхом та дивлячись просто в об’єктив, вітаючи своїх сучасників, а крізь ціле століття – нас сьогоднішніх. Нам не видно його як слід, а тому можемо хіба здогадуватися, що на обличчі грає погідний усміх, немов чоловікові вдалося виконати Горацієву настанову – день цей лови (Оди, І, 11, 8):
На думці мудре:
«Carpe diem!»,
та зрідка дневі,
гостеві, радієм.
Проте далеко не кожен день хочемо ловити. Деякі – воліємо забути:
На березі моря:
і радості багато –
й горя…
Контраст (тут автор іде вслід за античними) – чи не улюблений художній засіб Содомори. Бо й саме життя – побудоване на протиставленнях. Так, наприклад, документальний фільм Франко П’яволі «Блакитна планета» відкривається словами Лукреція: «… вмирає одне, з нього родиться інше. / Тож не на власність – на вжиток дочасний життя нам дається» (ІІІ, 968–969). Спочатку годі втямити, до чого тут похмурі рядки з «Природи речей», якщо стрічка присвячена непогамовній радості існування. Летять птахи, селянин збирає урожай, весело балакають сусіди… Але потім глядачеві показують покинутий будинок. І поймає жах, наче уявляємо трагічну історію його мешканців – трагічну, бо там, де щастя, хата не порожніє:
Заквітнув сад
так біло-біло…
А хата – пусткою…
зчорніла…
Дивовижний монохром! Колір і настрій органічно підкреслюють елегантні ілюстрації Лесі Квик, та й самі вірші – часто на межі слова і музики, слова і малюнку:
У сірім плетиві
і вуличок, і площ
на місто тихо
тихий сіє дощ.
Водночас бачимо і чуємо сльотаву днину; неминуче на гадку спадає Верлен, а в цьому тихо / тихий сіє дощ вловлюємо протяжність французького pluie. Ба більше, поезія й зовсім перебирає на себе функції живопису. Максим Рильський, здається, й сам до кінця не вірив, що для деяких речей слів нема людських, так і тут:
Свічу-сосну
(іще яріє) –
стинає пагорб:
вечоріє…
Годі щось додати до цієї довершеної картини. Зайве слово, навіть зайва літера може зруйнувати крихку гармонію пейзажу. Тонші за свічу, невидимі нитки зв’язують різні епохи та культури. У Содомориних мініятюрах є щось японістське, не дарма у творах письменника раз по раз виринає ім’я Ісікава Такубоку. Обоє поетів люблять осінь, і для обох ця пора – привід спинитися й роззирнутися, порівн.:
Хто голос осені відчув –
до неї крізь літа,
крізь весни той ітиме…
(«Серед рядків…»)
Світлий, як перлиночка,
малюк.
І навіть він,
коли сказали «Вже осінь!» –
задумався
(із збірки «Жменя піску», 1910, пер. Геннадій Турков).
Найважливіше, що вловлюємо в цьому non multa sed multum, це одвічний рух – хмар у небі, сніжинок довкола ліхтаря, зрештою, людини в тенетах часу, якій (згадаймо Даміяна Наливайка) лише здається, що вона стоїть, коли насправді – найпрудше біжить:
Серед рядків
нових і давніх,
серед людей
близьких і дальніх
думками тут
і ген десь там –
стою і я
з собою сам…