Любомир Коблик. «Серед рядків і давніх, і нових» Андрія Содомори

0
239

Перед книжковою презентацією під час цьогорічного Форуму у Львові читачка підійшла до Андрія Содомори й зізналася, що любить Сапфо, але шкодує, бо дійшло до нас так мало її рядків, та й ті почасти – у фраґментах. Вона, мовляв, сподівається, що колись ще знайдуть зацілілі папіруси з творами славетної поетеси. «Але ж тим ці вірші цінніші», – зауважив Андрій Олександрович.

Окремі рядки чи просто малі форми неминуче викликають замилування, читаємо їх обережно, остерігаючись порушити субтильне слово, наче то – цвітка дрібная:

               Мене, дрібную,

                              не зривай,

                                          не у руці –

                                                   у пам’яті тримай!

Уже з перших сторінок збірка, що вийшла нещодавно у видавництві «Літопис», налаштовує на ностальгію, на мандрівку забутими і незабутніми стежками:

               Колись-колись-колись…

                       Хтось колисав мене до сну,

                                       співавши пісеньку сумну

                                                                                   колись, давно колись…

Колись – тобто у якийсь невизначений час, такий давній, що й згадка по ньому лишається хіба розмитими образами, відчуттями, яких не можна діткнутися. Пам’ятаємо, що в ту пору було добре, хай і пісеньку нам співали сумну. «Я хочу в пісню колискову / Вернутися бодай на мить…» –  писав Дмитро Павличко. Хочемо, але усвідомлюємо всю марність поривань:

               Летять-відлунюють

                                     по гніздах над селом

                                                       лелечі клекоти…

               Як близько, згадко, ти –

                                     один лиш мах веслом –

                                                        і як далеко ти!..

«Гладесенько Сатурн стирає», – відлунює вже Шевченкове. Безборонні, мовчки спостерігаємо, за тією одвічною рікою:

            Холоне часу течія тремка,

                         на зелень паморозь лягає сива,

                                      останній лист дописує курсивом

                                                листопадова осені рука…

Останній, бо звичка писати листи (і взагалі – писати) в нашу добу відходить, і рядки з Herbstag Рільке («не спатиме, читатиме, листи / почне писать…», пер. Миколи Бажана) скоро здаватимуться анахронізмом.

А згадка інколи підстерігає в несподіваних місцях, викликаючи приємні або ж болючі думки. Вхопиш її надто сильно – враз розлетиться, розкришиться, наче видобута з гербарію:

               Сухий листок –

                          у книзі між листків:

                                      Так жаль мені

                                                      минулих днів…

Книгу «Земля натхненна» Віктора Кордуна, яку придбав у букініста, я розгорнув на тривожній поезії «Русь червлена» – і виявив між сторінок старий, десь із 80-х рр., закомпостований тролейбусний квиток. Не знаю, кому належала ця збірочка, про що думав колишній власник, куди чи звідки їхав. Але уявляю, що він залишив клаптик паперу невипадково, щоб я міг прочитати послання поета:

               Нині смерть – уже не цвітіння:

               скороминущість крові – тепер людська,

               коні замовкли,

               і снігів білина – не дівоча також,

               а лишень із хмар.

Цікаво буває отак підглянути за незнайомцями з інших часів. На чорно-білих кадрах бачимо повоєнний Мюнхен у горнилі революційних подій (München im Zeichen der Räterepublik, 1919). Люди бігають, метушаться, маршують солдати і їздить техніка – швидкий темп німої кінохроніки лише додає божевілля буремній добі. Аж раптом камера вихоплює чоловіка, що йде повагом, махаючи капелюхом та дивлячись просто в об’єктив, вітаючи своїх сучасників, а крізь ціле століття – нас сьогоднішніх. Нам не видно його як слід, а тому можемо хіба здогадуватися, що на обличчі грає погідний усміх, немов чоловікові вдалося виконати Горацієву настанову – день цей лови (Оди, І, 11, 8):

               На думці мудре:

                                «Carpe diem!»,

                                               та зрідка дневі,

                                                            гостеві, радієм.

Проте далеко не кожен день хочемо ловити. Деякі – воліємо забути:

На березі моря:

      і радості багато –

                         й горя…

Контраст (тут автор іде вслід за античними) – чи не улюблений художній засіб Содомори. Бо й саме життя – побудоване на протиставленнях. Так, наприклад, документальний фільм Франко П’яволі «Блакитна планета» відкривається словами Лукреція: «… вмирає одне, з нього родиться інше. / Тож не на власність – на вжиток дочасний життя нам дається» (ІІІ, 968–969). Спочатку годі втямити, до чого тут похмурі рядки з «Природи речей», якщо стрічка присвячена непогамовній радості існування. Летять птахи, селянин збирає урожай, весело балакають сусіди… Але потім глядачеві показують покинутий будинок. І поймає жах, наче уявляємо трагічну історію його мешканців – трагічну, бо там, де щастя, хата не порожніє:

               Заквітнув сад

                         так біло-біло…

                                             А хата – пусткою…

                                                                зчорніла…

Дивовижний монохром! Колір і настрій органічно підкреслюють елегантні ілюстрації Лесі Квик, та й самі вірші – часто на межі слова і музики, слова і малюнку:

У сірім плетиві

             і вуличок, і площ     

                           на місто тихо

                                         тихий сіє дощ.

Водночас бачимо і чуємо сльотаву днину; неминуче на гадку спадає Верлен, а в цьому тихо / тихий сіє дощ вловлюємо протяжність французького pluie. Ба більше, поезія й зовсім перебирає на себе функції живопису. Максим Рильський, здається, й сам до кінця не вірив, що для деяких речей слів нема людських, так і тут:

            Свічу-сосну

                          (іще яріє) –

                                      стинає пагорб:

                                                               вечоріє…

Годі щось додати до цієї довершеної картини. Зайве слово, навіть зайва літера може зруйнувати крихку гармонію пейзажу. Тонші за свічу, невидимі нитки зв’язують різні епохи та культури. У Содомориних мініятюрах є щось японістське, не дарма у творах письменника раз по раз виринає ім’я Ісікава Такубоку. Обоє поетів люблять осінь, і для обох ця пора – привід спинитися й роззирнутися, порівн.:


               Хто голос осені відчув –

                                до неї крізь літа,

                                           крізь весни той ітиме…

               («Серед рядків…»)

               Світлий, як перлиночка,

               малюк.

               І навіть він,

               коли сказали «Вже осінь!» –

               задумався

               (із збірки «Жменя піску», 1910, пер. Геннадій Турков).

Найважливіше, що вловлюємо в цьому non multa sed multum, це одвічний рух – хмар у небі, сніжинок довкола ліхтаря, зрештою, людини в тенетах часу, якій (згадаймо Даміяна Наливайка) лише здається, що вона стоїть, коли насправді – найпрудше біжить:

               Серед рядків

                             нових і давніх,

               серед людей

                             близьких і дальніх

               думками тут

                             і ген десь там –

               стою і я

                             з собою сам…

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я