Лорина Тесленко. «Нас кинь у землю – звідти проростем…»

0

* * *
Нас кинь у землю – звідти проростем…
(Вже хтось казав – і неодноразово.)
Бо ми насіння. Нива – олтарем.
Бо ми такі – уперті та бідові.
 
Тож не ридайте! Ми іще живі!
I сміємось, коли росте коріння.
Не згубимось в кущах чи у траві.
Чекайте нас!
Ми вічні!
Ми з насіння!
 
* * *
У цьому, мабуть, моя провина,
що не чекала ножа у спину.
 
Ножі? Чи ікла шматують вовчі –
у жовтій піні, у пінній жовчі?
 
Ворожі очі – страшні, булькаті…
Це очі «брата»? Це очі ката!
 
Втікає з рани «на волю» крівця,
але з туману – родимі лиця.
 
Та ні, не дамся я на поталу
орді чужинській. I поруч стануть
незламно діти,
щоб захистити!
 
 
ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!
                1
Мій розпачу, полиш мене, полиш.
Все буде добре, буде – Україна!
А треба – рук не опускати лиш.
Не здатися. Не стати на коліна.
Не допустити торжества руїни.
 
Чекає світ, чи впораємось ми.
Чека земля. I небо. I країна.
Он шкіряться запроданці з пітьми.
I ворог сподівається – загинем.
Подужаєм! Все буде Україна!
 
                2
Злі зграї хмар до сонця поспішають.
Та вільний вітер – він стоїть на чатах.
Задув щосили – хмари відганяє.
Від захвату аж хочеться кричати!
 
                3
Мій розпачу, втікай услід за хмарами,
Вагітними незгодами та чварами.
Нехай проллються чвари на агресора.
Землі моїй і вітру буде весело!
 

НАШИМ ЗАХИСНИЦЯМ
 Юлії М. і всім жінкам, які захистили
і зараз захищають нас!

– Хіба так можна? Ми були малими.
А ти нас кинула. I на війну пішла. –
I очі доні забриніли злими
Слізьми. – Нам так хотілося тепла!
 
Могла ж не йти! – I я отетеріла.
В словах дитини – правдонька сама.
Як розказать про те, що наболіло?
Як гаряче кровиночок любила,
Коли на нас насунулась пітьма!
 
Як тільки хмари вкрали простір неба,
На поміч кинулися нашим воякам.
Плели «кікімори», возили все, що треба,
Все, що могло їм знадобитись там.
 
А потім я побачила… дитинку.
Маленьке тільце… Сором, біль і гнів.
«Я захищу вас, рідні! – думка лине. –
Хто, як не я? Нехай сама загину,
Врятую наших доньок і синів!»
 
Моя дитино, як тобі боліло!
Як душу роз’їдав іржавий цвях!
Ридали ридма із тобою, мила.
Прощення й прощення сплітали у серцях.
 
 
м. Запоріжжя

litgazeta.com.ua

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я