“Українська літературна газета”, ч. 23 (341), 25 листопада 2022
(З КНИЖКИ «МЕТАПРОЗОРІСТЬ»)
***
У світлі трави. З дірявими кишенями, а ще краще – голим.
«Все, що колись нагадувало кримплен і парчу, тепер стало мною,
моїм новітнім безпам’ятством і новітньою вірою – вбранням,
яке залишу на березі перед входженням у воду,
в її чесний лід».
Горизонт наспівує тілу пісню про кораблі.
Щогли ввижаються нагій душі – у її вертикальному леті.
Навскіс – листя, навскіс – дерева і листя.
Я йду, ти йдеш: ми можемо йти. Він, вона –
їх немає з нами давно:
вони теж можуть йти – так пронизує землю гострий пирій, гострий пирій.
– Ти любила Ґодара.
– Я взагалі – любила.
У траві, як у французькім кіно. Орган звучить, наче потойбічна іоніка, –
і спляча красуня у броньованому скафандрі занурюється в зафіксовані
Кусто і Малем океанські глибини.
Уражений амнезією макабричний вершник все ж пам’ятає
наземний паслін, зелені скрині пасльону
і двадцятигривневу емаль
з луцької крамниці, біля якої –
апостол із дерев’яними ключами,
з олов’яними ключами, зі скляними.
– Прикметників зайві слова…
– Униз головою…
Вивернутий плуг між космічних тополь –
гігантська літера виораного мовчання.
***
З’ява равликів, їхня смерть:
над нами схилився Великий. Він уникає. Обсервує.
Прощає і таврує. Смалить немедичний канабіс.
Уникає, обсервує і прощає майже так само, як і ми уникаємо,
обсервуємо, прощаємо. А таврує без зайвих конотацій:
так тече вода, так бджоли збирають пилок і так горять
у геєні
тельбухи скажених рашистських псів –
скажених не в смислі
якоїсь зашкальної бездуховності, а в сенсі зараження
індиферентним нейротропним вірусом.
Коноплі – рослини українські й високі, їх можна знайти
у поліській Іванівці, біля польського кладовища
у Житомирі
та єврейського – у Коростишеві. Тобто: можна було знайти. Колись.
Але тепер це ремарка для нас, смертних. Йому ж, Великому,
у чиїй владі – життєві цикли равликів і наші реінкарнації,
не випадає вірити у викошені конопляні хащі:
для нього це –
чергова байка на кшталт людських історій про вимирання
тиранозаврів і загибель цивілізацій.Він ходить у гостролистій траві, рахуючи людей та равликів, –
ходить із самокруткою в щілині невидимих вуст.
***
Написане не-словами. Між натюрмортом і пейзажем.
Де немає людей. Де кріт прокладає вертикальні шурфи під акрополем,
де масло – масляне, а смола – смоляниста.
Коли звук недиференційований, а колір надлишковий.
Коли кипариси – тополі української ночі Архипа Куїнджі.
Квіти, фрукти, посуд. Галявини, діброви, узлісся, річкові береги.
Щось, що нанизує мовчазні символи на вербовий прутик.
Чужа присутність – раптовий переляк.
Власна відсутність – предтеча заніміння.
Опромінені світлом воїни виходять у поле.
Зашиті у тінь, як у черево хлібної риби, – з них хмари та м’ята на згадку.
***
Лютневий липень:
прикметниковий злет там, де ті, невидимі, залягли в горизонти.
– Стерти слова – слова, записати слова – їх записати.
– Як жертвопринесення чи як свідчення зла?
– Як завтрашню перемогу блакитних кульбаб.
Смерть у знеструмленому місті, але липи серед уламків квітнуть.
«Біла риба в живій воді, сонце буде завжди, зачекай і зажди-но…»
– Ти співаєш – униз?
– Ти йдеш – за собою?
– Ця ріка, наче сон: пливеш промерзати – серед мармуру лілій
апокаліптичним човником веслувати.
– Будь як бесаме мучо, будь як light my fire і – не забудь про калину:
збережи ці ознаки смислів і меч любові у своїй руці.
Пісні, яких співали. Пісні, що ввійшли у пам’ять, як метал – у тіло.
– Господь запитає: як?
– Співаємо «мамо, мамо…»
– Діти горять у вогні, а дияволу – мало.
– Примаченко стоїть у житах. Піросмані стояв би поруч.
– Горів Житомир, бомбардували Овруч.
– Кріт любив би глибини та тишу, чорноморський дельфін – так само.
– «Стефаніє, мамо…»
***
Знайомий приніс платівки – гігантські ахроматичні черешні.
Ще недавно мій знайомий був як рок-н-рол,
як довоєнний Елвіс –
із нашитим на сумці жовто-блакитним пацифіком.
– Сьогодні не читаємо елегійних віршів:
в епічні часи не потрібні елегії.
Не молимося на крицю мистецтва: найсуворіше море – Азов.
Не маримо завтрашнім днем, перебуваючи всередині реального міфу.
Пітьма прийшла з півночі, і невмирущі герої явились –
ти чув,
ти знаєш цю пісню, пам’ятаєш слова?..
Мій знайомий – колишній володар тисячі та одного вінілового диска:
у мирному житті у мирному Харкові мав платівкову колекцію.
Кілька місяців тому він був як Елвіс, як довоєнний Преслі.
У безжурні часи його дівчина нашила йому пацифіка
на сумку.
Казав, поплескуючи по полотняному сховку,
де завжди лежали платівки: «Стара школа» – мав на увазі те,
що лише невибагливі до саунду тинейджери слухають Моррісона на CD.
Повторював: all you need is love. І правильною та чистою,
як лотос чи як жасмин, була віддзеркалювана ним бітлівська думка.
А потім прийшли рашистські вбивці.
Їм не вдалося забруднити білі пелюстки, але горе в Україну вони принесли.чКоли знайомий поклав платівку під голку програвача, я сказав:
– Чув, знаю цю пісню, пам’ятаю слова про українських героїв, – а потім додав –
так, наче перепрошував, наче промовляв уже вдруге слова співчуття:
– Диск схожий на гігантську ахроматичну черешню. Гарна музика.
Знайомий знизав плечима: – Але тепер вона не наповнює мене смислом.
Ці платівки – все, що у мене залишилося.
Я його розумів, як і він розумів мене, а тому не зреагував
на недоладний прикметник – ахроматичний.
Я вжив це слово,
бо й сам живий і ніхто з рідних, на щастя, не загинув від фосфору і свинцю.
Знайомий переставив голку, аби ще раз послухати
«Let It Be» – пісню, в якій згадується ім’я Діви Марії.
– Моя дівчина вийшла до магазину по хліб та сіль,
але ракети
вже летіли туди, де вона мала загинути.
Вона вийшла по хліб, але я кажу –
по хліб та сіль, бо те, що з нею в той день сталося,
волає з безодні:
ми – сіль святої землі…
***
У тебе. У нас. У тих, які випадково знаходять те,
що загубили ті, котрі не мали нічого губити.
Спіткнись: камінець для твого черевика, як для когось – твоя душа:
не римуй ні пів слова всує.
Купуй книжки, аби їх читати. Читай книжки, аби їх писати.
Пиши, щоб весняний пагін вростав між ребер пасхальними мальвами.
Грійся на чистій віддалі й мерзни біля вогню, обплутаний спрутами лілій –
спрутами миготливих ілюзій.
Ти промовиш сьогодні: «Ми».
Ті, котрі вчора не здогадувалися
про існування нас, інших, завтра скажуть: «Вони».
Ввійшовши до словесного лабіринту,
будь послідовний у стоїцизмі.
Упавши в обійми життя, не зрікайся смерті,
бо й вона, зі святкових обіймів вислизнувши, тебе не зрікається.
Живий, промовляй мінімалістичні слова, в яких мало сенсу.
Гучним словам, які не рятують, даруй забуття.
