«Бути поетом в Україні – вічно плакати у віршах на ще зовсім свіжих могилах» каже у своїй новій книжці магістр філології Ярина Чорногуз. Та навряд ридання – єдина її місія, адже вона з 2021 року на передовій, «бо поети у цій країні чують війну першими…».
Збірка поезій має назву [dasein: оборона присутності], де квадратні дужки – важлива частина назви. Вона ось-ось з’явиться у книгарнях. Чому ця книжка варта місця у домашній бібліотеці – розмірковує книжкова оглядачка УП.Життя Олена Лисенко, яка вже прочитала збірку.
Ця книжка про те, як війна створює нову мову, змушує досліджувати топографію навпомацки та народжує бажання загинути першим. Як написав у передмові до збірки поезій розвідниці Ярини Чорногуз український філософ Вахтанґ Кебуладзе: «коли одною з військових виявляється поетка, оборона присутності набуває нового виміру».
Я спитала Вахтанґа, чому йому важлива ця книжка. Він був не по-філософськи прямий у відповіді: «Українські книжки про війну Росії проти України формують наш історичний наратив, нашу культурну та політичну суб’єктність. Вірші про війну, які не поетизують її жахи, а виявляють глибини людської екзистенції, що виходять на яв під час війни, є культурним надбанням не лише України, а й усього людства. А коли авторкою віршів є військова, то в них промоволяє її власний неповторний досвід».
В «Обороні…» Ярина несподівано веде діалог зі своєю колегою по перу Галиною Крук і її тезою «Мені шкода, що поезія не вбиває». Чорногуз наче у відповідь їй пише, що таки «…навчилася віршами вбивати». Уся ця збірка – не просто переосмислення, вона про набування нових навичок людяності в умовах війни.
«Бог промовляє загибелями, відповіді приймає залізом»
Та найвиразніше Ярина веде діалог із Мартином Гайдеґером. Недарма в назві збірки є важливе його поняття, що вплинуло чи не на всю європейську філософію – «dasain». Солдатка ЗСУ ніби говорить німецькому мислителю: дивись, я ось тут в самому серці твоєї екзистенції, твого хваленого «тут-буття», ось тут поза усіма категоріями і поняттями. Тут є я, суб’єкт, і не лише моя думка уможливлює цю екзистенцію. Твоє «об’єктивне тут-буття» не існує без моєї зброї і моєї оборони:
«Поезія перестала бути справжньою, якщо не кровоточить» з вірша [непокараність]. І там же: «Мова втратила риму і нині полює на сенси».
Якщо вірити філософу Гайдеґеру, мова є домівкою буття. Але на війні, якщо вірити солдатці Чорногуз, домівка буття порожня, бо мова – німа. Тож, навіть і Бог промовляє до нас «німою» мовою – смертями. І нам доводиться відповідати йому мовою мовчання, тобто мовою заліза і крові.
Ландшафти Донбасу та козацькі могили також не говорять до нас поетичною мовою на цих сторінках – неможливо співати козацьких пісень про Сіверський Донець на війні:
«Сіверський Донець на початку мого століття / ти став Стіксом на якому рибалять рибалки / і в якому лежать снаряди, що не долетіли / до одного з твоїх берегів».
Чорногуз пропонує нам перейти цей Стікс разом і опинитися в новому вимірі, який авторка називає післяжиттям. Виразність мови, її поетика в цьому післяжитті втрачає сенс: «століття тому мішок 200 назвали б білим саваном для ангела у плоті».
Стара поетика заважає Чорногуз розказати про війну і лишитись чесною. Але не тільки поезію здатен змінити воєнний стан. Наше післяжиття стає фікцією, облудною схованкою, якщо ми відкидаємо біль: «у цій країні все брехня / окрім болю / у цій країні / правду здатен розповісти тільки біль».
Проте (і тут знову парадокс) українська мова є для солдатки ЗСУ тією затишною домівкою, до якої прагне повернутись її єство. Я міркувала про це, коли прочитала інтимну згадку про когось, хто загинув на війні і носив на своєму тілі татуювання українською мовою. А ще ось це: «правда так довго шукається і сходить на сході / Моєю мовою».
Ця книжка про парадоксальність життя під час війни і післяжиття – єдину можливу форму існування людей, які бачили смерть. «Ми зустрілися з Яриною у прифронтовому українському місті, і я почув від неї слова, яких ніколи не забуду: «Ми навчилися жити в мирі з війною». У такий парадоксальний спосіб вона коротко та влучно описала досвід людини на лінії фронту» – пише у передмові Вахтанґ Кебуладзе.
Друг Вахтанґа та інший учасник поїздки до цього прифронтового міста філософ Володимир Єрмоленко сказав мені, що текстами Ярини Чорногуз промовляє саме життя:
«Для мене Ярина – одна з тих людей, хто висловлює своїм буттям, своїми вчинками та своїми текстами глибину і сміливість українства. Її тексти — це більше, ніж література. Вони народжуються в боях, в ризику для життя, народжуються тоді, коли в руках – автомат, розвідувальний дрон чи засоби першої медичної допомоги. У цих текстах говорить саме життя – в ситуації, коли воно так близько зустрічається зі смертю, – і в цій зустрічі цінність життя просвічується з ще більшою гостротою».
Прокоментуєте?
