Мирослав Лазарук: Щоб ніколи не було запізно

0
133

7 листопада 2020 року минає 84 роки від дня народження геніального поета, прозаїка, актора і кіносценариста Миколи Вінграновського. Мені ж до рук потрапила публікація чотирирічної давності. Наближаємося до 85-річчя нашого класика. Якось спілкуючись із активісткою Фонду імені Миколи Вінграновського Зоєю Голотою, пригадав, як старалися чимало зробити для увіковічення його пам’яті. Та про це й буде моя розповідь.

Її ж перепитав, а що робиться зараз? Чи маємо пам’ятник у столиці? Коли нарешті відкриють літературно-мистецький центр у Первомайську Миколаївської області, де народився Микола Степанович? Почув лише негативану відповідь, бо й справді все нібито завмерло, хоча й старалися щось зробити ледь не усім миром. Та настали карантин і пандемія й навіть до дня пам’яті Вінграновського 26 травня не збиралися на Росі, крім вузького кола товаришів і приятелів. Розумію, потрапили в такі умови, зрештою прогавили час. То ж саме зараз варто усе пригадати, щоби, звісно, завтра не було запізно й ніколи.

Мирослав ЛАЗАРУК

Лиш Слова мого не чіпай!

(2016 рік)

У Києві, інших містах і селах України ледь не до кінця цього року триватимуть відзначення 80-річчя від дня народження великого письменника, кіносценариста, режисера й актора Миколи Вінграновського. Хтось, як рідне місто Первомайськ, умістив його у місячник, котрий закінчувався саме 7 листопада, а столиця протягом тижня проводила найрізноманітніші ювілейні заходи в музеї літератури, Національній спілці письменників України, театрі «Сузір’я», зібравшись нечисленно,  на могилі видатного мистця на Байковому цвинтарі. Кінематографісти демонструватимуть документальну стрічку про Миколу Вінграновського на фестивалі у Києві наприкінці листопада.

Гадаю, такій кількості різноманітних ювілейних заходів позаздрили би навіть загальновизнані літературні класики, ювілеї яких припадали саме на 2016-й. Та справа, либонь, не в заздрощах, а в усвідомленні того, що з відходом будь-якої видатної особи у вищі світи, весь тягар за зроблене нею лягає на плечі саме нам, живим і сущим, спроможним не тільки згадувати, а й трактувати, читати, видавати повне академічне зібрання творів, відкривати вулиці, пам’ятники, називати іменами великих цілі міста, де вони народилися, аби увіковічити пам’ять не для одного чи кількох поколінь. Пригадую, ще 10 років тому, побувавши у Первомайську, виступаючи перед владною верхівкою міста, запропонував перейменовані ще в 1919 році окупантами троє містечок – Голта, Орлик і Богопіль на недолуге Пєрвомайск на місто Вінграновське. Пропозиція була зустрінута схвально. Навіть з’явилася публікація на сторінках «Літературної України»… Зрештою, настали часи, коли в нас масово почали перейменовувати совєцькі назви, бо з ними не побудуєш суверенну державу, незалежну від тяжкого тягаря минувшини.

На який вечір не потрапляв, відчував, як невидима сила продовжує поділяти шанувальників. То одному професорові не сподобався вечір Вінграновського в музеї, бо ж він, як і його творчість – не музейні експонати, інші ж відреклися від заходу у письменницькій спілці. Не міг вкласти у власній голові те, що творчість генія вже сама по собі не ділить, а об’єднує людей різних смаків та уподобань. Хіба ж можна по-різному трактувати справжній шедевр творчості Миколи Степановича?

                       Вночі, середночі, хтось тихо

До мого Слова підійшов

І став дивитися і дихать,

І я відчув: так диха лихо,

Так ходить лихо – Час прийшов.

                        Прийшов і став. І вже нікуди
Не заховатись, не втекти,
Не загубитись поміж люди,
Не замінити серце в грудях,
Нікого в світі – Час і ти.

        Як тонко і як глибоко передано відчуття «лиха», коли наскрізь сповиває тебе і не дає ні на мить розслабитися. Бо за наступними рядками-заспівом проступає широченна картина в дусі самого Тараса Шевченка, що стоїть за тими благальними словами поета – неймовірна позиція-переконання, впевненість у власній правоті:

                       Та я сказав: що хочеш, Часе,
Усе віддам тобі по край –
І юність, й молодості чашу,
Життя сьогоднішнє й вчорашнє.
Лиш Слова мого не чіпай!

Сподіваюся, цей програмний вірш давно став улюбленим для тих, хто закоханий у творчість Вінграновського, тому відійду від деталізації, наголошу тільки на одному. Звідки ж така запечаленість поета, відчуття лиха? Твір був написаний 1986 року. Життя в Миколи Степановича нібито вирівнювалося. Два роки тому йому присудили Державну премії України імені Т. Шевченка, хоча мали це зробити ще два десятиліття тому. То й зрозуміло, хто в часи стагнацій і переслідувань «роздавав» державні премії найзатятішому «шістдесятникові». А проте, цих слів ні від кого не заховаєш.

                                І Слово серцем напуває,
І Слово більше не вертає…
Моє ж
живе ще – пожалій!..

                               Я знаю, ти в своєму плині
Нікому спуску не даєш:
Ані державі, ні дитині,
Ні сивині, ані дружині! –
Безсмертне сієш, смертно жнеш!

Безпосередньо всіма ювілейними заходами опікувався благодійний фонд імені Миколи Вінграновського, очолюваний сином Андрієм. За роки свого існування він справді зробив чимало для увіковічення великого мистця, внесок якого рівнозначний у розвиток української поезії та прози, кіномистецтва, документалістики, виконання блискучої ролі Івана Орлика у стрічці Олександра Довженка. Його учасники заходів одностайно називали європейським і світовим. Ще на початку року фонд допоміг з коштами на видання альманаху «Рось, 16», присвяченого 80-річчю великого літератора, котрий презентували на «Вінграновських читаннях» на річці Рось у Яблунівці Білоцерківського району. Опікувалися всіма заходами віце-президент фонду Ксеня Голота і виконавчий директор Зоя Голота. Й хоча ювілей значився з-поміж інших на державному рівні, бо ж була прийнята постанова Верховної Ради, та чинилося все, здебільшого, на папері. То й зрозуміло, не можна паперотворчістю замінювати справжній інтерес до творчості, що, здебільшого, у нас і трапляється.

З-поміж тих, хто повсякчас роздумує і пропагує творчість Миколи Вінграновського, його життєвий  шлях, треба насамперед назвати відомого дитячого поета, земляка Миколи Степановича, друга Анатолія Качана, з яким неодноразово доводилося бувати на знаменитих відвідинах малих і великих річках України, композитора з Білої Церкви Анатолія Кульчицького, відомого поета Петра Засенка, дружину Леоніда Талалая, поетесу Раїсу Харитонову, письменника з Білоцерківщини Анатолія Гая, завідуючу бібліотекою №10 з Білої Церківська Ганну Нагорну, де не так давно відкрито кімнату-музей, саме тут Вінграновський зустрічався з читачами і подарував чимало своїх книжок для цієї книгозбірні. У Первомайську, під час закриття місячника, мали приємні зустрічі з сестрою поета Гелею Степанівною, племінницею Ольгою, місцевими літераторами, котрі підтримували тісні зв’язки з Миколою Степановичем. Тобто насиченісь зустрічей була великою і пізнавальною, особливо у Первомайській середній школі № 7, очолюваній Тетяною Плотніковою, котра носить ім’я великого поета, де встановлено меморіальну дошку про те, що саме тут він навчався перед тим, як піти далі вчитися на актора і режисера. Цю ж десятирічку закінчував ще один Шевченківський лауреат, художник Андрій Антонюк і поет і переладач Віталій Колодій. Заходів справді відбувалося чимало. Деякі з них носили суто інформативний характер, такі собі «флешмоби», читання…

Щоправда, досі ще не віддруковано дві книжки Миколи Вінграновського в «Фоліо» та «Апріорі» «Миколда Вінграновський. Степовий Сварог» і Вінграновський – дітям. Обіцянки цяцянки. Директори Красовіцький і Николишин годують з місяця в місяць обіцянками, хоча самі ж запропонували видавати ці книжки. Бог поможе, то й дочекаємося. Та одна справа була отримати їх до ювілею, а геть інша, коли ювілей закінчився. Дуже хотілося презентувати ці книжки в Чернівцях, де ми так і не спромоглися на ювілейні заходи. Додам, що ці книжки таки побачили світ 2017 року, як зафіксував у власному щоденнику без презентацій та широкого обговорення. У 2020 року всіх нас, як і весь світ, накрило важким вузлуватим мішковинням. Усе відходить на інший план, бо на часі – тільки ковід і ковід, а хто порятувався здоров’я, здоров’я і ще тисячі разів здоров’я.

Джерело: «Золота Пектораль»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я