Чергова зустріч у рамках проєкту Українського кризового медіа-центру «Навколо книги» була присвячена твору Дмитра Скочка «До слова». Ця книга вийшла у видавництві «Смолоскип», і, як зазначено в анотації, вона в легкій формі має познайомити читача з митцями українського Відродження, яким (не)пощастило оселитися в будинку «Слово» в часи розквіту та знищення української культури: «Майк Йогансен, Михайль Семенко, Лесь Курбас і Валентина Чистякова, Микола Куліш, Григорій Епік, Леонід Чернов-Малошийченко, Сергій Пилипенко постають на сторінках книги персонажами, які в різний спосіб вриваються у наш час. Колишні мешканці Слова докорінно змінюють життя персонажів, котрі опинилися в тих квартирах сьогодні. Тоді ж відбуваються переплетення поглядів, стилів життя, цінностей сучасности та минувшини, поєднаних одним спільним Словом”. «Мені трохи хотілось відсунути у бік наратив розстріляного відродження. Одного разу я захотів ближче ознайомитись із творчістю самих митців. Зокрема, тих, хто жив у будинку «Слово» у 20-30-х роках. Тільки у 2019 році вперше почув про чудового письменника Майка Йогансена. Обурило, що такого автора від мене забрали. Він стільки ще міг написати», – зізнався в розмові з Ігорем Стамболом автор. До того, як у «Слово» прийшла смерть, там вирувало життя і доволі бурхливе. Впродовж кількох років зародився цілий пласт української культури, який досі до кінця не вивчений. Коли Дмитро Скочко запланував написати цю книгу, він ще не знав, про яких митців розкаже. Якщо брати тільки будинок «Слово», там 67 квартир, і в кожній жили визначні митці того часу. Письменник почав придумувати собі концепт, як обрати того чи іншого автора. «Хотів, щоб вони були не так відомі, як інші, – пояснив він. – Наприклад, Микола Хвильовий. При всій повазі, про нього говорять більше, ніж про Григорія Епіка. Про Сосюру і Тичину, гадаю, іншим разом напишу». Між подіями, описаними у книзі «До слова» і сьогоденням минуло століття. Однак, часові паралелі провести не складно. «Одна з них – тривожна валізка. Коли у 1933 році мешканців «Слова» стали активно репресувати і щоночі приїжджали «воронки», люди вже були готові. В квартирах стояла валізка з необхідними речами. Так само і зараз. Ми тримаємо ці валізки вдома на випадок обстрілів», – відмітив письменник. Крім того, Дмитро Скочко вважає, що з огляду на творчі паралелі, митці двадцятих – тридцятих років минулого століття робили цікаві речі, які віднаходять життя сьогодні у творах, театральних постановах. Вони були прогресивними і задавали тренди, які досі відгукуються. Той же Майк Йогансен започаткував в українській літературі жанр художнього репортажу. Зараз це блогерство. Про рідне місто автор каже: «Харків – місто можливостей. Його можна постійно пізнавати. В ньому закладено стільки можливостей, які городяни ще не до кінця усвідомили. Харків для мене постійно відкривається по-новому».
uacrisis.org
Прокоментуєте?
