Набувати ваги чи пливти, як безпорадна тріска?..

0
225

Часто Петро. Спостерігач. Київ : Ярославів Вал, 2021. 208 с. Дмитришин Любов. Лавина. Щоденник баби Оксани для внуків. Нью-Йорк, США : Українська книжка; Київ, Україна : Ярославів Вал. 131 с.

21 жовтня 2021 р. в Національному музеї літератури України в Києві (вулиця Богдана Хмельницького, 11), у залі імені Михайла Слабошпицького відбулася презентація двох прозових книг українських письменників із США – «Спостерігач» Петра Часта і «Лавина» Любові Дмитришин.

Модерувала захід Світлана Короненко, директорка видавництва «Ярославів Вал», де й побачили світ обидва твори.

Петро Часто – автор прозових і публіцистичних книг, редактор найстарішої у світі щоденної української газети «Свобода» (США), представляючи «Спостерігача», наголосив на тому, що це – документальна проза, історія Марка Косара, що повернувся з Бостона в Україну у складі «групи американських спостерігачів за Вашими президентськими виборами» 2014 року (Спостерігач, с. 5). У книзі ретроспективно розповідається історія родини Марка, його діда-прадіда, матері, батька, брата, а також життя в еміграції: у повоєнній Німеччині в ДіПі-таборах для ост-арбайтерів, у Венесуелі, у США. Авторові вдається осягнути феномен американського українства, що згуртувалося і створило в еміграції багато життєздатних проєктів, а головне – не було поточене заздрістю чи суперництвом. П. Часто пише про це так: «Це щось таке, як відірвані від матері діти опинилися в опіці мачухи – порядної, чесної, справедливої, але позбавленої сердечного тепла до них… Тут, … в Америці, «чужі діти» … мимовільно горнуться одне до одного, відшуковуючи у власних душах найдорожче джерело, єдину і спільну ниточку роду-народу» (Спостерігач, с. 108).

Проте ключове питання книги – «Чому в Україні так багато розумних людей, а життя таке нерозумне?» (Спостерігач, с. 191) авторові вдається лише поставити. Спираючись на полеміку науковців різних часів і з різних галузей знань, на новітній досвід українців на Євромайдані, у волонтерстві й добробатах, на запальні дискусії небайдужих сучасників, Марко Косар гірко резюмує: «Одні українці чекають, коли інші врятують Україну і її вічну красу…» (Спостерігач, с. 197).

Любов Дмитришин – член Національної Спілки письменників України, поетеса і прозаїк, наголосила, що в «Лавині» вона звертається насамперед до онуків, що народилися в Америці, окреслює життя українців у США і водночас застерігає всіх від хвилі дикунства, що накочується на людство як нова загроза світові.

До Америки подружжя перебралося в 1990-му році. «До того ми пройшли з вашою, на той час маленькою, мамою тяжкі дороги лікування її хворого серця й опинилися в тупиковій ситуації… Закрилася дорога до життя. Тільки в Америці вона могла продовжитися. І ми все зробили, щоб віднайти цю дорогу… Ваша мама донині залишається на лікарському догляді, пройшовши різні операції, а останню в 2017-му році ви самі добре пам’ятаєте, коли її життя висіло на волоску, коли вона з розкритою грудною кліткою лежала без пам’яти цілий тиждень в кардіологічному центрі…» (Лавина, с.15−16).

Любов Дмитришин вдячна Америці і за порятунок доньки, і за можливості, які мають тут емігранти: «Америка – багата держава, де немає голодних, порівняно з іншими американці справді заможні люди. Америка помагає іншим країнам, зокрема й Україні… Хто не має за що вчитися, а дуже хоче, держава вивчить безплатно. Ваша мама… вивчилась в університеті в кредит, знаю багатьох інших серед наших людей, які вивчилися у вищих школах безплатно…» (Лавина, с. 12).

У 2020-му році в Америці після провокації з убивством «чорного Флойда», що, як з’ясувалося згодом, був грабіжником і торговцем наркотиками, прокотилася низка протестів із погромами під лозунгом «проти расизму». На переконання Л. Дмитришин, смертю Флойда скористалися ті ліберальні сили, що мають власні шкурні чи політичні інтереси і, спекулюючи на кольорі шкіри, піднімають по всій Америці бунти, чим підривають могутність держави і послаблюють перед її найпершими антиподами – Росією та Китаєм. «…онде Китай чекає моменту, щоб знесилити Америку й внести до неї червоні прапори із серпом і молотом. Хто не жив під серпом і молотом, той не знає правдивого страху… Ваша бабця прожила під «серпом і молотом» дитячі, юні роки і майже все молоде життя, тому, приїхавши до Америки, твердо прийняла курс республіканців-консерваторів, хоч дехто називає їх капіталістами… Для мене головне, що вони не хочуть соціялізму і комунізму, бо соціялізм – це роздача незаробленого неробам, а комунізм – це зневажання всіх людських чеснот під знаком рівности» (Лавина, с. 13).

Любов Дмитришин, що як мати і жінка доклала неймовірних зусиль до лікування своєї доньки і постання родини в умовах еміграції в США, відчуває нові загрози для своєї родини, онуків насамперед, що можуть стати незворотними для багатьох звичайних людей по всьому світові: «Нинішня ситуація в Америці лякає нас і з причини нашої особистої історії. Нині я хотіла б забрати всіх вас назад до України, щоб не торкнулася Вас хвиля чорного расизму, що так яскраво проявляється в ці дні. Але… там теж хаос, Україна постійно випрошує гроші в багатших держав на поліпшення життя людей, але ніякого поліпшення не видно, а утиски громадян із кожним роком зростають – пенсії маленькі, а ціни на воду, електрику й газ щороку зростають. І війна з Росією ще не закінчена. Чи зуміємо ми вижити в такій ситуації? Чи зумію вас захистити та й чи доживу до кращих для вас часів? Постійні запитання і вічна дилема» (Лавина, с. 16).

Есхатологічні мотиви книги Л. Дмитришин обумовлені і її відчуттям втрати сучасними людьми справжніх цінностей: «Так само з ніг на голову перевернуто всі значення і змісти. Нинішні фашисти назвали себе миролюбцями, терористи представляються як поборники тероризму, погромників і грабіжників називають борцями за справедливість, історичну пам’ять нищать як антиісторичну, мораль висміюється як пережиток, брехня видається за правду, таке поняття як чесність узагалі не має місця в сучасній лексиці, благородство можна образно прирівняти хіба щодо потоптаного опалого листя» (Лавина, с. 130).

Можна поділяти чи не поділяти політичні пріоритети пані Люби Дмитришин, що критикує демократів і підтримує консерваторів-республіканців на виборах у США, але її відчуття катастрофи, що насувається на світ через утрату цінностей, використання маніпулятивних технологій, посилення агресії та еру дилетантів при владі, що не здатні адекватно сприймати новітні виклики, сприймається як провідна ознака 21 ст.

Про український погляд на світ і на Україну з-за океану на презентації мовили Микола Жулинський, Павло Гриценко, Микола Васьків, Антоніна Цвід, Людмила Дяченко, Наталка Полтавець.

Так, Микола Жулинський, директор Інституту літератури НАН України, зазначив, що книги подружжя українських емігрантів Петра Часта і Любові Дмитришин-Часто «Спостерігач» і «Лавина» відбивають подвійний біль. У зв’язку із загрозами, що увиразнилися у 21 столітті – зростанням агресії, тероризму, до яких додається пандемія коронавірусу, − їм болить і Америка, й Україна. Їм болить доля людства.

Павло Гриценко, директор Інституту української мови НАН України, відмітив символічність назви книги Л. Дмитришин «Лавина», у якій ідеться про стрімке накочування подій, про лавину, яка може знести людство із Землі. Щоденник авторки датований 2020-м високосним роком, у ньому описані події, пов’язані з непростими сторінками бунтів «за Флойда», карантинними заходами у зв’язку з пандемією коронавірусної хвороби та президентськими виборами у США, де проживає родина авторки. Письменниця вдячна Америці за порятунок хворої доньки, за надані права і свободи, переживає за майбутнє цієї держави, але з особливим пієтетом пише про Україну – батьківщину, яку змушена була залишити. Тема Америки й України постають у книзі, на думку П. Гриценка, в різних тональностях, відповідно як техніцизм і ліризм.

У книзі «Спостерігач» Петрові Часту, наголосив П. Гриценко, вдається відчути й увиразнити мовне питання, яке постає як лакмусовий папірець найголовнішої проблеми в Україні – незрілості держави. Так, прибувши до Києва, відвідавши насамперед Майдан Незалежності, вулиці Грушевського та Інститутську, поспілкувавшись із людьми, що ще тримали лінію оборони, «Марко пішов на площу Лесі Українки, зареєструватися в Центральній виборчій комісії… Повний чиновник… розглянув Маркові папери, тоді став гортати грубу реєстраційну книгу.

  • Предположительно, Вам улыбается… минуточку…»

Подивований Марко у діалозі наполягає на тому, що не розуміє російської.

  • «Як таке можливе, не хотів повірити реєстраторник, витираючи спітніле чоло. Українська і російська – то ж майже те саме!
  • Може, для Вас те саме…» (Спостерігач, с. 20).

Доктор філологічних наук Микола Васьків зауважив на подібності відчуття катастрофи, вакханалії, хаосу в книзі «Лавина» Л. Дмитришин до сприймання міленіуму у книзі Л. Костенко «Записки українського самашедшого», герой якої теж почувається «заручником світових абсурдів…».

Водночас М. Васьків відзначив антитетичність обох авторів у зображенні українського Майдану та емоцій, які він збуджує, («Вернувся на Майдан, до сакрального центру повсталого українства, до сцени… Чи була ще десь у світі подібна сцена, щоб із неї день і ніч, три місяці поспіль, струменіло стільки любові й доброти, переплетених із тривогою і надією?» (Спостерігач, с.13 ) і бунтів чорних в Америці («Досить було послухати на  похороні виступ чорного пастора-«християнина»…, як він уміло перетворив похорон на політичну акцію, як виходив із себе, копіюючи Гітлера, називаючи білих в особі поліціянтів тарганами, яких треба вбивати…» (Лавина, с. 15).

І П. Часто, і Л. Дмитришин у своїх роздумах про українців, Америку і світ сходяться на думці про те, що людина має недосконалу духовну природу і тому вона сама і є причиною всіх бід.

«Насправді люди завжди і скрізь – ті самі люди, і всі часи позначені питомо людськими якостями – добром і злом, любов’ю і ненавистю, вірністю і зрадою…» (Спостерігач, с. 23), розмислює герой П. Часта. «Різницю між собою роблять самі люди і знають чого… Кожен любить насамперед себе, своїх, своє…» (Лавина, с.12), гірко резюмує авторка «Лавини».

І на запитання одного з персонажів книги − істориків «Чому в Україні так багато розумних людей, а життя таке нерозумне?» священник теж ставить запитання: «Та воно не лише в Україні так… Де тепер життя мудріше, ніж наше? (Спостерігач, с. 191). Ті ж священники і наголошують, що мудріше життя «залежить від нас самих – набувати ваги і не дати себе часовій течії чи пливти, як та безпорадна тріска» (Спостерігач, с. 195), тобто, змінити світ може лише людина з «величезною силою духу», «розумникам» вдається керувати лише «технологічним прогресом»…

Таким чином, книги П. Часто і Л. Дмитришин увиразнюють проблему дефіциту людини духовної в сучасному світі катастроф та агресії.

Ніна Головченко

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я