(з майбутньої книги)
***
Коли ти у якусь зі своїх безсуботніх субот
побіжиш у піжамі за тим хуліганом,
що в під’їзді розписує стіни,
переплавлені кнопки у ліфті,
як очі жебрацькі в Прощену неділю,
тобі дорікнуть, що ти вибіг у капцях…
А…Трясця!
І твій Бог, що стоїть зазвичай
на один проліт вище від тебе,
свій недопалок згасить нахабно об стіни.
І, стрибнувши до тебе через ажурні перила,
мов крізь ребра якоїсь рептилії,
покладе на плече тобі руку…
«Ні звуку.
Я тут, щоб забрати те, що тобі непотрібно…
хом’яка, твої кеди, жовту лампу, скакалку…
і … ще хворого батька… ну як тобі вибір?», –
Скаже це – і повз тебе спуститься мовчки,
незалежно від того, у що ти вірив – не вірив,
доки думав: Бог це чи все ж хуліган?!
Ага…
***
Його катрени мали форму перевернутого трикутника.
Він був із тих поетів, які спершу стають інженерами чину.
Такі потай мріють колись закохатись у звичайну поетку,
Але одружуються чомусь принципово тільки на продавчинях.
Таким, як він, хочеться, щоб параболи вили під стріхою гнізда,
Щоб параболи завше до одної всі повертались із вирію.
Він мріяв колись зловити одну із них, щоб здивувати дружину,
Але вона її продала, бо завжди ж і була – продавчинею.
Він мав будувати ракети, та згортав усі креслення в паперовий літак,
Хоч і не знав, що він сяде на підвіконня тієї, що із горнят
Розсипає трикутники проса, купленого у його дружини,
Для маленьких параболенят…
***
Він був із тих, хто говорив «Дякую. Решти не треба».
Він був із тих, хто платив усім за любов біткойнами.
Такі не питають у тебе, голодна ти чи ти втомлена,
бо колись в 90-х він бачив, як упало півнеба.
Вона була з тих, хто завжди́ відвертались до стінки.
Вона була та, що ні в чому йому не лестила.
Такі не видають себе ні словами, ні жестами,
бо колись осягнули, що білий не має відтінків.
І тому грубі пальці ребер торкались, мов праника.
Залишали на кожнім вигині стану по звучній ноті.
Бо він знав: лиш вона бачила у цейтноті,
як двері ліфта молитовно змикались руками страдника
за спиною того, з ким їй так добре мовчати…
***
Коли на підвіконня сіла ряба голубка
і впилась у мене своїм скошеним оком,
мов камбала,
здалося, що білі халати навколо –
це вітром розкидані вітрила…
голубка заплющила око –
і стала так схожа на плямисту диню,
скибку якої так хочеться скуштувати,
відчути, як пахне сонце,
прочитати рельєф на її кірці,
як поезію, писану шрифтом Брайля…
та чомусь, коли я щораз відчиняю
вікно своєї палати,
голубка змахує крильми –
і дві солодкі скибки летять у небо…
а мене обступають білі вітрила,
мов острів.
***
І те, що так зримо тримає нас всіх в цьому світі,
і те, що незримо і невигойно не відпускає, –
Це все – пам’ять роду, це все – пам’ять тіла.
Змій підносить однаково вміло і яблука збиті,
І ті, що на гілці в своїм перестиглім розмаї…
«Нам легше зректись,
ніж забути…», –
монтонно повторює Авель.
Той, хто є в серці твоєму, залишиться там назавжди.
Тому – відпусти, бо волю не стримають грата.
І вір не словам, і не вчинкам, а лиш потаємному страху,
Пригадуєш, як у дитинстві, коли ти ще не вмів програвати.
бо ті, хто уміють любити, не будуть тримати в лещатах.
Бог – це твоя особиста свобода
завше
почати
спочатку…
***
Пригадуєш, ти так хотів, щоб у Бога
була на фейсбуці своя персональна сторінка.
Ти б писав йому в стрічку, або в особисті.
Скажімо, спитав би, нарешті, чи потрапила в рай тітка Христя,
і якщо так, чи стала хоч там трохи менше курити…
Ти ставити міг би під дописом кожним йому вподобайки,
З розрахунку, що так він вже точно помітить тебе й зрозуміє…
Злий чи закоханий ти, і чи зробить хоч трішки щасливим
кружляння по колу на твоєму старенькому байку…
Але що, коли він, утомившись від всіх твоїх фоток,
від постійних «капець, ну давай, поможи мені, брате»,
вночі, коли будеш ти солодко-солодко спати,
хіхікне вдоволено й просто тебе заблочить…
***
І все, що між ними не відбулося і відбулося,
все ж таки відбувається…
Їхній будинок десь серед медових соняхів і лаванди
вікнами виходить на літо, пам’ять і зорепади…
Десь там (тільки в їхній маленькій затишній галактиці)
підкрадається осінь у жовтогарячій мантії…
Бачиш, серпень засукав рукава прозорі
і з кожного древа знімає невистиглі груші й розвішує зорі,
наче світлодіодні лампочки
на безстроковій гарантії…
До ніг лащиться кіт смугастий, ніби гарбуз, і полохливими
зграями літо губить свої ключі у хащах малини.
Літо жевріє вже ледь-ледь у горнилі предзим’я.
На плечі стікають її неслухняні локони роками його, мов ринвами.
І тому він ловить кожен подих її, кожен погляд аквамариновий.
Він знає, що їхній світ більше не вкласти у довоєнні матриці,
Де всіх бентежить тільки хто з ким кохається,
і байдуже всім, хто з ким щасливий…
І тому їхній світ
(поза межами всіх пояснень)
ще не збувся, і вже збувається –
у міжчассі…
***
У нього немає нічого,
крім вікон сталінки, що навпроти…
Кухня, спальня, дитяча –
у такій послідовності в її вікнах спалахує світло…
І її силует так розмито, але ще так тепло мерехтить у тих вікнах…
Кухня, спальня, дитяча –
у такій послідовності
спалахує світло
всередині нього.
І він усміхається,
бо вона, хоч і не з ним,
але – вдома.
Він міг би давно перейти цю вулицю
і сказати їй:
«Привіт. Як ти? Я за тобою так скучив…»
Але на «ти» переходять до того,
як хтось для когось стає колишнім.
Бо коли ви чужі, кожне слово в її бік –
як поранене крило перелітного птаха.
Тому більше в нього немає нічого,
крім світла у вікнах сталінки,
що навпроти…
Вона могла б у якийсь із осінніх днів
у темній сталінці не вмикати світла.
Або ж щільно зашторити ці нестерпно жовті фіранки…
Або перевдягатись, стоячи далі від вікон…
І ранком, може, спросоння гріючи чайник, не думати,
як відстань між їхніми будинками зменшується –
з кожним вікном,
що освічує профіль
цієї самотньої вулиці…
***
В.
Дівчинка зі скрипкою в руці
Осіннім лісом вибіжить до тебе.
Совині очі змочить в молоці
Туманних стебел.
Дівчинка із поглядом джмеля
Сосни розцілує пелехаті.
Ставши, як для матері маля,
Для тебе святом.
Дівчинка в холодних ручаях
Павісьма купатиме ожини
Й ніжно покладе твоє ім’я
Вітру на коліна.
Дівчинка, що пальцями дощі
Смикає із висі вранці-рано,
Мовчки тане на твоїм плечі
Нічним сопрано.
Дівчинка зі скрипкою в руці
Проводжає журавлине танго
Це вбира в намиста ялівці
Твій босий янгол.
***
Воля
У двобої за право бути щасливими
після вулиці ми завжди мили руки
з фруктовим милом й зростали в гетто.
Лібретто до найбільшої містерії життя
звучало із двох міцно притиснутих
до наших вух мушель.
Як у навушниках скрипучого плеєра,
до нас говорили моря, яких ми не знали.
Моря, які нам цього не пробачили,
б а ч и л и, як їх заклеїла вчителька географії
на старій мапі…
Тому, попри гетто і попри школу,
ніколи не взнаємо про любов Господа
більше н і ч о г о.
Що з того? Ми не блаженні,
але ми – вільні…
обрати,
з яким ароматом
купити
шматочок
мила
***
23:19
Коли звук на смартфоні схоче сказати, що сьогодні її день народження,
ти будеш десь під землею гріти в кишені затерті жетони. І сходження
ескалатором вгору-вниз-вгору – нагадає груди, коли вона дихала…
І жінка, що прошепоче тору, матиме її здивовані очі… Віхола
у підземеллі, мов центрифуга, схопить і скрутить спогади твої комом
і, як ущухне ранкова напруга, жбурне у скло потягу на Контрактовій.
Ти озирнешся на ті роки, коли так само ти ніс додому
цукерки, печиво, пиріжки…, які сьогодні роздав знайомим…
***
Вона носила коротку зелену спідницю
і вітер писав на її коліні верлібри.
Вона тремтіла і відчувала, як мурахи
біжать її станом вище і вище…
Вона вдягала біле ажурне плаття,
що шаруділо чиїмись крилами й голосами.
І сонце вело її до причастя,
хоча вона опускала додолу кошлаті вії.
Та якось ранком вона стала іншою…
Коли вітер піднявся майже до талії
і пестив ніжно невинні стегна…
Вона стояла перед ним
у одних червоних коралях…
І знала, що так ніхто й ніколи
ще не кохав жодну вишню.
***
Це один з понеділків, коли важко дібрати слова.
Коли біль пеленає тополь малахітові скроні.
І мовчання мовчань душу сповнює, ніби Харон
В путь останню ладна свій іще не заповнений човен.
Він блакиттю очей – твоїх рідних – далеко пливти
закликає туди, де садок і хрущі коло хати,
Де батьки твої ще – молодята…
Щоб собою наповнився ти…
Це один з понеділків, коли твій пронизливий крик,
Ніби зашморгом, здавлять наповнені небом легені…
Бо ж відкрилося те, що ще вчора було незбагненним:
На світлинах в альбомі так мало лишилось живих…
УКРАЇНА
у дім
де вони
мали бути щасливими
за рік до війни
він привіз піаніно
із дому її батьків
міг привезти ліжко
торшер
плетене крісло
етажерку для книжок
сотні мініатюрних будиночків
ліжечко для ненародженої донечки
(цікаво, на кого вона була б схожою?)
він міг дати їй увесь цей світ
але дав «Україну»
із дому її батьків
старе учнівське піаніно
з обірваною струною
вибитими клавішами
й написом «У-к-р- – -ї-н-а»
вона не питала для чого
тільки спогади впали ринвами
він дивився на неї
вона була схожа на тиху музику
він не бачив нічого
тільки очі –
аквамаринові
тепер
коли від їхнього дому
від їхнього щастя
лишилася тільки стіна
він кладе долоню
на обгорілі клавіші
і чує
як фальшиво
як боляче
колискову грає війна
ще до її початку
попри всі забобони
він потай купив
той жовтенький комбінезончик у цумі
очі їхньої дівчинки
в його мріях
мали бути аквамаринові
від здивування
як і в її матері
коли вона побачила
це піаніно із дому своїх батьків
у домі
де вони мали бути щасливими
і сказала:
сховай
погана прикмета
СТІНА
Місто, де ми так недовго були щасливими, нині знищено вщент.
Ці вулиці, які ти бачиш у новинах, кровоточать, мов стигми, іще.
Пам’ятаєш будинок, що був нам куполом, – впасти б йому на плече…
І заридати-заголосити, але йому відірвало пів тіла – і рана пече.
Цей будинок – як справжній воїн – не став на коліна, хоч пав на порох…
Від нього лишилась єдина стіна, але він пам’ятає ще підвіконня,
І балкон, де щоранку пили ми чай, і дивились на Болдині гори…
І тому й зараз чує ще наші кроки в кімнаті, і все, про що ми говоримо…
І якби не війна, то ця стіна могла б стати стіною маленького храму,
Бо ця стіна бачила, як ми кохались – тому встояла перед градами.
І ти по той бік монітору відчуваєш, як я читаю новини, і як тремчу…
Бо стіни, в яких зародилось життя, стають стіною плачу́.
***
Ви мене перейшли, як Рубікон.
Вздовж і впоперек.
А потім мовчанням розчавили,
як протектором.
Ви крізь мене дихали, як крізь фільтр років.
А я вам усміхалась, як всміхатися вміють лиш діти.
Ви ховали мене від світу
й саму від себе.
Ховали надійно – забула, зрештою, що не в себе вдома.
Пунктирне щастя не має тривалого віку.
Немає плеча, на якому б могла завити.
Немає нічого. Тільки Содом і Гоморра…
Та що жалітись…
Не всі ж діти кричать, коли їм затісні сандалі…
Ви мене перейшли, як Рубікон…
…І пішли собі далі.
НЕ-КАЗКА
І жили вони довго й щасливо – не вдвох.
Кожен в своєму світі.
У неї був свій смарагдовий бог –
їхнє літо.
А він на вівтар бурштиновим богам
поклав надію –
забути її і літо на двох,
якщо зуміє.
І довго мовчали вони про своє –
до білоквіття.
Хіба на світі такі ще є
несамовиті?!
Аж поки смарагдовий бог і бог бурштинний
її штовхнули
на Контрактовій
в його обійми.
***
Коли леви бавились і коли гарчали,
коли сонце чесало їхні гриви своїм промінням,
леви чесно не помічали,
як ти їх фотографуєш.
Леви ніжились, їм було добре так, що байдуже.
Вони усипали сльозами вечір, немов бурштином,
а ти не знав, що робити:
мужньо тримати камеру чи збирати камені…
Ти не мусиш… Ніхто не мусить
помічати, що леви поранені,
помічати, як плачуть левиці…
Бо коли ти знімаєш Африку,
забуваєш: вона – у клітці…
***
Вони обидві сиділи в палаті на ще не застеленому ліжку.
Та, що колись була рудою, гойдалась на панцерній сітці.
Та, що колись була блондою, обіймала її за плечі й трішки
з сумом сказала, що вони обидві, як комашня у квітці.
Живуть від цвітіння і до цвітіння, поки волосся не облітає, –
і знову світ розверзається, як обрій самотній у предзим’ї.
«Ти знаєш, особливо зараз я радію, що в мене дітей немає
І воднораз саме зараз так хотілося б народити дитину», –
Каже та, що була рудою, і змикає пошерхлі губи, немов капкан.
А за їхнім вікном – павутинки з дощів виплітає наосліп квітень.
Блонда дивиться на руду і чує, як в річці на рибі тремтить луска,
Бере помаду рожеву і йде у дощ фарбувати принишклі квіти.
І у кожної з них поза снарядами й укриттями є ще своя війна.
І кожна із них так по-весняному дихає, як земля ще не обігріта.
Хай переможе та, у якої на віях грає веселкою дощова вода.
Хай переможе та, що пробачати вміє по-справжньому і любити.
***
Не пиши мені більш про Мазепу. Пиши – про себе.
Я чую, як слова із газети впиваються в твої ребра,
Коли з них проростають твої Гера, Афіна і Афродита…
Пиши, як твоє імʼя коралі шепочуть у мережеві літа.
Як ти наповнюєш наш грааль чимось тривким і теплим.
Цілуй мене в велелюдді… У середмісті. До трепету.
Ти знаєш, моєї юні вистачить точно на кілька життів.
Тільки б ти без надриву тихенько питав: «Це ти?»…
Це я. Без чіткого сюжету. І поза міфом про того Паріса…
Не пиши про Мазепу… у долонях від світу мене сховай –
як ластівʼятко в стрісі.
***
Вікна червоних будинків
Закривають на білі хрести.
Хтось має читати молитву.
Хто, як не ти.
На прострілених грудях
Орден завжди важкий.
Мішенню сьогодні буде…
Хтось або ти.
Покірні завжди небезпечні.
В очах ні вогню, ні мети.
Хтось може без самозречень.
Тільки – не ти.
***
Сонце зійшло і окреслило білу лінію живота Майорки,
за яку не заходять ні ешелони медуз, ні крила парабол,
ні коралові рифи, ні сонети Федеріко Гарсіа Лорки,
ні біль, ні метелики, ні темрява, ні пасажирські лайнери,
ні шепіт, ні бриз, ні сум, ні бездіяльність вівторка,
ні набурмосені скелі, ні забобони, ні бій у литаври,
ні емейли, ні вітер, ні фламенко, ні апельсинові корки,
ні розділові знаки, ні хамеропси, ні хлопці у балаклавах,
бо за білою лінією живота – ти володар.
***
½ весни вже проминула, немов кіно
про екзотичні краї, де абрикосову лаву
вітер складає у кратер.
Громами сивими ще протирає спітніле скло
дядько Квітень й озирається, бо перешкода справа,
Хоча він – імператор.
Фейсбучних спогадів – наче риби у нерест було –
всі, мов вервиця, спливли догори животами –
це наш екватор…
Бо вже ½ весни безлюдним кіном
облетіла весь світ і навіть не запитала,
чи планував це автор…
***
Ти народилась,
коли тобі стукнуло 32.
На сонні вулиці січня
аритмічно
тебе гнало твоє пручання,
тебе кликав твій опір
до кожного його слова
до кожного його подиху
до кожного його погляду –
опір…
Аж поки –
між вами лишилася
відстань в півсерця.
І ти вирвалась
зі свого тіла,
із фальстартів,
із герців,
із перевтілень…
Ти розрядилась, немов обойма,
відпускаючи
безталання
як дивний спогад,
щоб монолітом
вмить
стала тиша,
коли у січні
розквітлі вишні
тебе вітали
і осипались…
Ти –
народилась,
хоч не збиралась…
***
АБРИКОСОВА ВОЛЯ
Ця весна – в карантині.
І абрикоси вдягли білі маски завчасно.
У лінію Керзона стали будинки,
що десь на околиці сонно ще кліпали вікнами.
А потім – злетіли і стали теж перелітними,
як птахи, як ангели, як автостради –
як все, що в повітрі повисло між нами…
Під пальцями клавіші лиш витанцьовують диско.
Enter – і ти безнадійно й приречено близько…
Бо ти відкриваєш всі вікна свого монітору
і чуєш, як пахне із них
моя
абрикосова
воля…
***
Хлопчик на дикому вигоні
повторював те,
що шептав йому вітер,
про що журилися коні,
коли він купав їх при заході…
Про те, як на дно у ставок
він упустив свій ліхтарик,
що став сяяти з-під води, мов місяць…
І за тим світлом бігли всі:
Роналдо,
Мерелін,
Стів Джобс,
і навіть Будда.
Як хлопчик зріс,
сам побіг за тим сяйвом –
як за мʼячем,
як за намистом,
як за яблуком,
як за колесом…
А потім спинився,
бо десь у місті –
серед чужих голосів
і відкритих шляхів,
серед щасливих очей –
робота, коханка, діти…
А де ж зник вигін,
де він, невмитий,
шепоче те, що розкаже вітер,
шепоче те, про що плачуть коні?!
Ні, більш ніколи
він не залишить на дні своє світло…
***
Сукні, в яких ти могла б пити вина, символічно стають стрічками…
Як віртуозно він брехав про тебе дружині, та й тобі про неї – так само…
У вас не було часу на знайомство, та стало часу на взаємну ненависть.
Кожна з вас думала, що чимось краща за іншу. І в голові не вкладалось:
кожна з вас його пробачала і не вірила, що саме з нею він міг так вчинити…
А тепер ти і вона – ви вдвох – плетете з своїх суконь одну маскувальну сітку.
Тепер у вас з’явилося стільки спільного. Сукні. Минуле. Ножиці. І цей льох…
І тому, мабуть, не так вже й важливо, що до війни був один чоловік на двох,
коли на двох тепер ви з нею обидві маєте спільну для всіх війну…
Тому ваші сукні поволі стають стрічками… А й да ну…
І його дружина в ці дні ридає з тобою, поки ти ридаєш – і так бува.
Щоб перемога була у вас також спільна, також на двох – одна.
Бо перемога – це коли ти назавше відпускаєш минуле, мов камінь,
тоді сукні, в яких ти могла б пити вина, стають рятівними стрічками.
***
Твій маленький таємний острів
Завтра зрушить із місця.
Ти прийдеш помовчати,
кинути вудку,
із другом усе розділити
на кінці й на початки,
на те, що було до неї,
і що могло б бути завтра…
запалиш у божевіллі
хмари засніжену ватру.
Змістяться всі площини,
вузлами зав’яжуться ріки.
Всі будуть, як завше, мило
терти свої повіки…
Але,
ти один відчуєш
силу кінця в початку.
Вона – твій таємний острів,
Ти – її біла мантра.
***
Ну що ж, моя мила дівчинко, нам не перейти межі.
Під осінь стають всі вільними, а ми стали просто чужі.
Ну що ж, моя мила дівчинко, у тебе у косах вужі.
І коридори соняхів не жовті, а мов в іржі.
Ну що ж, моя мила дівчинко, точи ритуальні ножі.
Так легко здаватись праведним, якщо ти іще не жив…
Ну що ж, моя мила дівчинко, крізь пам’яті віражі
Так гірко в сум’ятті випити прогіркле вино з ожин.
***
І він би за нею плив, як дельфін, що відбився від власної зграї й не кається.
Вона вабить його за собою у своє неможливе і дике безмежжя.
Вабить, але й не покличе… Тому він у півмісяця світлі так обережно
Цілує засмаглі коліна, і мармурові стегна, і, розбурханий, прокидається…
Пам’ять, як решето, залишає лиш те, що спроможний він втримати.
І якщо він забув її – значить, ночі тернові стануть назавше терпкішими.
Бо те, що було на дні серця, як не ховай, вже не стане колишнім,
І сухоцвіти в книжках сокровенних колотимуть очі, мов сталактити.
Вона не говорить про нього, а йому відректися від неї простіш, ніж забути.
Не так і важливо, що кожен із них залишив по собі у житті довоєннім.
Вони знають обоє: щоб захистити від болю їхній світ до наступного червня, –
Треба стати чужими. Бо наступного червня може просто уже не бути.
***
Цю весну поховали у чомусь теплому – платті чи светрі…
Наче щасливу родимку від стороннього ока…
Нам падала ніч – стигла й червонобока,
А ми її все дзьобали по клітинці із чаші Петрі.
Поділили на нас, і на них. Поділили на тебе й на мене.
Намотали слів кілометри…
І мовчання набрали в жмені.
Поки боляче стало обом.
Поки хтось не сказав: «Ти чого?!»
Ти міг мати весь мій зухвалий світ – в своїх генах…
Але, светр був заколючий,
Але светр здавив весні горло.
Треба було плести oversize.
***
Пʼятниця – це неправильний і трохи фатальний вечір.
Бо ти, замість джинсів, у жовтій обтислій сукні.
І твій бароковий погляд, як сивочолий предтеча.
Уможливлює волю, хоч свобода – як і ти – непозбутня.
Бо ж твій вітер роками грає на втомленій лютні
Цим скаженим степам чужу – не твою – колискову.
Там, по той бік дороги, дерева мовчать безпритульно.
В чорній графіці ліній на сірому небі з левкою.
А тебе роздягає твій смуток – ти знов неповторна.
Знову пʼятниця око примружує, ніби спроквола.
Все достоту, неначе в якомусь дешевому порно:
Так багато в житті цьому сексу, і так мало любові…
****
і коли підкрадається серпень з душею розбійника,
відбирай себе в тих, хто на тебе багатий,
бо інакше – свободи не буде…
безстрашно роздай себе тим, хто зумів дочекатись,
бо і ти до сивин сам себе окрадав, правда ж, мій Робін Гуде?
і коли в передранні годинник поквапить уперто,
ти на рівні інстинкту полюбиш усе, що зникає…
й не відпустиш нізащо…
той останній сірник, що голівку схилив у сирому підвалі…
він тебе, ніби полум’я свічки, крізь роки спопелятиме завше.
і оголені плечі її спелена прохолода ранкова.
і її ти кохатимеш так, ніби вперше, рвійно й нестримно
в світанні прозорім…
і не вистачить сили сказати, що у вас залишилось лиш три дні,
а потім – зникай, моє літо… бо ж осінь… вертається знову…
не тремти намистинкою в пальцях старечих, о диво, о пташко…
згасне заревом дня твоїх крил тріпотіння в долонях
вже вранці…
осінь, дівчинко, завше вертає неждано, тож скоро
твої бронзові плечі манитимуть інших скитальців.
та коли підкрадеться твій серпень з душею розбійника,
забери себе в тих, хто на тебе по вінця багатий,
бо ж свободу – не судять,
як не судять і тих, хто свободу не зваживсь обрати…
знаєш, він же, тебе відпускаючи, почував себе, мов Іуда…
***
Це я…
Та, що її ти вдихнув
з монотонності схрещених вулиць… Це – я…
Та, що її, як Мойсей, ти, обрівши, знайшов
і назáвжди, і вперше…
Це я – що живе в потаємних листах
і тікає пришвидшено з площі…
Це я – я та пісня,
яку ти про іншу напишеш…
Це я – та, що степу колише мовчання
сумне й небезпечне.
І до бою веде тих, хто можуть програти,
але не здадуться ніколи…
Це я. Та, що диханням сонним
твій всесвіт відроджує знову.
Це я – у волоссі якої твої розчинились цілунки…
Це я, що її ти вчуваєш у кожній закоханій жінці.
Це я – що проллється дощем
на розпечену землю спроквола…
І та, що назавжди вінцем тобі стала терновим…
Це – я…
м. Кропивницький
Фото – Олександр Шулешко
litgazeta.com.ua
Прокоментуєте?
