ТАНЕЦЬ СПІЙМАНОЇ РИБИНИ
(з майбутньої книжки, яка вийде невдовзі в чернівецькому видавництві «Букрек», проект якої презентувався в лютому ц.р.)
…Вірші давні і нові – як візерунок долі, як вихід за межі.., вивільнення спійманої рибини з пут обов’язку, відповідальности, страху, провини, любови. Рефреном цієї поезії могли б послужити слова «солодка моя несвобода». Найліпше про це сказано у передмові Богдана Смоляка…
«Лельом-полельом
Вельми імпонує мені ця субтильна, вільна, поривчасто-здіймиста і водночас пластично-стійка, наснажена чуттєвим інтелектом лірика. Порівнюю її тільки з авторкою. А сам книжковий проект вибраного за його вистачальність вважаю своєрідним творчо-поетичним відрухом.
Надія полюбляє замовляльне «лельом-полельом», інколи береться комусь розтлумачувати його, та варто почути, як вона вимовляє це словосполучення: ніби перекочує, насолоджуючись, карамельку з найсолодшої дитячої долоньки. Її «лельом-полельом» – сповільнення кроку, навіть завмирання перед цінністю живої миті. Це доступно всім, хоч найчастіше полегшуємо собі пробування, обираючи щось готове, вона ж – творчиня буттєвої легкості. Для себе й інших. Задля цього, певно, й народилася і стала Надією. І якщо все-таки вибір – то одразу двох протилежностей: поезії й романістики (як у «заручниці» вибору); якщо рух уперед – то фальстартний біг, що зривається на лет у здоганянні вічних рацій («солодка моя несвобода»); якщо перестанок – то від зачудування довершеним (осінь — et cetera). Простір, що його відкриває вона, – львівський, левандівський, виногірський, – ніби згортається за нею сувоєм, якого можна почитувати до кінця свого віку. А час? Він уже не такий важливий, бо і в цю мить, і врешті-решт вдається хіба «осягнути очевидне». Народжується легкість від засадничої, Божої неважкості, яку гріх іґнорувати. Така передається з повітрям.
Надіїне, знову ж, «лельом-полельом» – витончене верліброве слово, що, пульсуючи, з᾿являється-зникає де заманеться. Летюче як павутинка – засновниця, однак, вагомих онтологічних значень. Падуче яко кленовий листок, котрий доклав, може, неймовірних зусиль, щоби вчасно зірватися з гілки. Чи дощова краплина з першими крильцятами щойно вдолі. Вірш Надії так і сприймаю. Його читання одне з найприродніших, – коли зникає бажання поціновувати, а натомість кортить цілком віддатися словесно-поетичному плинові. Радше летінню… І раптом:
срібна і хижа,
підскакувала на підривці,
як на батуті, –щука!
пізно рятувати її –
усі навколо танцюють
танець мисливців
і я також[…]
я танцюю свій танець
по впійманій щуці,
а може – танець
спійманої рибини,
бо не вийти за межі сенсів,
які визначила колись
Прозріння завжди гірке, але й солодке, бо скороминуще. Жаский «танець спійманої рибини» – то дещо, мабуть, легше за життєві «танці на льоду» або пошуки немислимої легкості буття («щоби на грані»). Всім би просто «встояти на двох». У повноті сенсів.
Богдан Смоляк, жовтень 2022 р.»
Вододілом на два розділи книжки послужило помежів’я тисячоліть, яке неухильно привело наше покоління до нових випроб. Завершують цю збірку вірші з осені 2022-го року, яка безумовно перекликається з осінню нинішньою.
І. Відміни
***
цей промінчик
свободи,
цей погляд ласкавий,
що ним доля грайливо
сяйнула з люстерка
і здається: ніколи
я горя не знала
і не відала
сліз і тяжкої спокути,
і здається: завжди
я була лиш
красива і горда
і приносила людям
лиш радісні вісті
цей промінчик свободи,
цей погляд ласкавий
у щасливу годину
впав на мене як вибір
аркан
заарканимо гори,
відважна ватаго!
хай ватаг нам відважить
міру кожного чину,
порух серця і тіла –
у всесвітньому ритмі
любови
а як стихне весь світ,
щоб наслухать аркан —
в зачарованім колі
заяріє
ватра червона
як палка оборона –
наш тан
в центрі – діти і жони,
вогонь
і життя
а ми далі ведем
рука в руку,
плече об плече
тільки небо над нами,
тільки місяць крізь серце тече
***
білі недільні ранки,
смуток – як тінь
вечорова
з п’ятниці на суботу,
магія циклу,
закону,
невідворотність знаків,
свобода –
їм підкорятись,
солодка моя несвобода
пауза рівнодення
тетраптих
*
о холодноокий Лелю,
не морозь мене
синім зором,
лельом-полельом
я народжена
на своє безруків’я –
чи то вже час
повідтинав руки
на далеких
трипільських стоянках,
безрука богиня,
приречена на обійми –
велике єство
пасивної насолоди
*
о срібний мій Лелю!
вже зажебоніла
вода в потічках –
а я все ще безгрішна
на безгрішші,
не відвертай личка!
не удавай, що ніколи
не спізнавав мене,
це просто пауза
рівнодення
лельом-полельом …
*
я спрагла
твого різця –
так агнець
готується до заклання,
пізно чи рано
ти витешеш з каменю,
виліпиш з глини
моє прекрасне тіло,
оживиш його
під своїм хітоном
і будеш на нього
молитися –
аж поки не переміниш
на зручний амулет (насправді – тотем),
безрукий і дуже
трикутний
лельом-полельом
*
… гострим кінчиком
трикутника
він лоскотатиме
твої лискучі груди,
аж поки не спричиниться
до виверження
Везувію,
безумно вірити,
що хоч цього разу
ти запам’ятаєш
моє обличчя
лельом-полельом
Кальварія
і пил доріг
і пілігрима піт
і золотий Кальварії поріг
о Маріє!
цю путь покути
й поєднання
я подолала!
я тут жадана
кожну мить
і не боюсь
повернення додому,
бо знаю, як спіткнусь –
згадаю знов оту дорогу,
де сім потів,
як сім гріхів,
з мене зійшло,
де кожний, у житті цім
пілігрим,
зі мною на Голгофу йшов
і навіть біг,
хоч вже не міг
віддерти від землі
роздертих підошов,
та знову
вперто підіймав
свинцем налиті ноги –
і непокриту голову
до обрію проніс
в надії,
що побачить Бога,
час зупинивсь –
а ти біжиш,
долаючи земне тяжіння,
душа вперед летить,
а тіло тягне вниз
й калічить серце
об гірке каміння,
я вилущусь з одежі тіл
і возвеличусь над собою,
кожний ривок
у бігу тім –
наближення до Бога,
час зупинивсь –
а ти біжиш із спогадом в очах
про ранок росяний
й горланиш гімни
спраглим горлом –
й несеш на захід сонця
прохолоди тінь
й кладеш її
на груди спечені землі
***
спекою припечена
до дна човна,
пливу за течією
душно і гаряче, і млосно
вода заносить
на бистрину
не підніму руки,
не випрямлю керма –
вода нас винесе,
найлегше – підкоритись
долі
та вдалині вже даленіє
берег …
оаза чи химера
на пустельних теренах?
мій син
перетворився в слух,
і я сама вже чую: дух
чи хтось навсправжки кличе нас пристати,
в зелених тінях
відпочити
і далі не плисти,
мій сину, то – химера,
ні, мамо, це – земля
танець спійманої рибини
срібна і хижа
підскакувала на підривці,
як на батуті, –
щука!
пізно
рятувати її –
усі навколо танцюють
танець мисливців
і я також –
літаю навколо них
під дощем, по мокрій траві –
ритм, ритм!
все нижче підскакує щука,
все більше звивається і тремтить
о насолода азарту –
варто хоч раз у житті
впіймати щуку і перейти
ритуал переможного рибалки
варто?
бо вона все ще не може змиритись,
хоч і не чекає на чиєсь співчуття–
навіть моє
босою
літаю по траві,
в очах стоголосся
ріки і дощу
і теракотові лошата
і перламутрові хмари …
я танцюю свій танець
по впійманій щуці,
а може – танець
спійманої рибини,
бо не вийти за межі сенсів,
які визначила колись
***
одинокою подорожньою
у древню воду забреду,
залишивши на березі
вузлик
із своїми амбіціями
з далекого міста
що я без них?
моє тіло тонке
беззахисне перед водою,
мої ноги не відчувають
тверді,
а очі засліплені
грою медуз і сонця
зелене море, зелені тіні,
зелена брама на нашім подвір’ї –
правічна доля – материк
зелена сапка заржавіла
лежить давно в кутку без діла –
руками видираю зілля
із спраглої землі
руками розриваю водорості,
що обпутали мої ноги,
мені знайомі
їх верткі і підступні жала
ще з суші
і море поволі відпускає мене
лишень на березі
не знаходжу свого вузлика
ІІ. Помежів’я
***
Боже, заговорити б тою мовою!
згадати забуті слова,
чари від нелюбови,
вгамувати мовчання –
біль цей непогамований,
це все – застояна кров
снів, що відходять в непам’ять,
днів, що не встигають
приснитися,
знаків мовчазного місяця,
його холодний полон,
душа ж бо зляканою птахою
в грудях заклякла,
пішла раз за карим поглядом,
думала: поведе мене,
висвободить,
та чарів у нього не вистачило,
а чи я замало їх прагла –
не повело мене, не ослободило
голосу,
поїхала аж до Києва
своєї правди шукати –
а в Києві на майдані
мовчки мерзне Шевченко,
навіть він мовчить,
а що вже мені говорити,
смутний Тарас у Львові,
мовчазний у Києві,
хто ж мені пригадає
забуту мову?
проговорила з товаришкою
ніченьку,
не склепивши повік,
переливаючи з пустого
в порожнє,
сподіваючись, що сплесне
хоч іскорочка
хоч під ранок,
даремно, застрягло слово
десь на пів дорозі до правди
кісткою в горлі
віщий півень
В’ячеславу Гуку
*
поезія не прощає відступництва,
але витримує довгі паузи –
тривалі, як глибокий видих,
наскільки витримають легені,
наскільки ти зможеш без повітря,
хліба, вина і води
і без поезії,
повертайся сюди, в лоно правди і слова,
і ранкової молитви – настільки ранньої,
що її потривожать лиш пташки за вікном,
залишки добрих снів розтануть у небі
разом з ликом блідого місяця на видноколі,
як устигнеш – спиши його загадковий усміх –
він бо знає, що тобі снилося …
ранкові пташки – до молитов і поезії,
поки віщий півень розбуджує тіло
і збурює кров –
не бійся її одкровень
ніхто ж не знає, що напише завтра —
у наступному рядку яким буде віще слово,
талант як і талан – від Бога
не бійся – увійди – двері завжди відчинені
*
дякую тобі, друже з далекого Криму,
куди їздила колись як додому,
море щоразу забирало мою втому
й лягало до ніг ласкавим звіром,
безпечним для втаємничених,
дякую тобі, поете з далекої Таврії –
мені не однаково, як ти звучиш
(не) гучним голосом в нашій окраїні-Україні
з відірваним окрайцем твоєї ойкумени,
про мене, для мене – ці вірші,
аж поки не розбудить тіло
віщий півень на сусідськім обійсті
***
шукаючи сенсів,
змінюємо міста,
і ось уже ти на краю землі,
де море говорить
непідробною правдою,
та не повезеш її з собою,
вона зрозуміла тільки тут
***
виноградним плесом
захлиснуло мене
у самій гущі долини –
хатка моя між двома горбами,
між двома дорогами,
хоч немає межі між долями,
нинішньою і вчорашньою,
хіба що кіт велетенський
грандіозно снує гребенем
огорожі,
означуючи межі
мого простору
***
скрегоче сорока з докорою,
нагадуючи про несповнені
довги совісті,
що я забула цього разу?
кого не перепросила
за гірке слово,
кому не подякувала вчасно,
за кого молилася скоромовкою –
аби лиш,
як би мені позбутися
скоромовки і поспіху
і страху зупинитися
у гоні за недосяжним –
якраз час навчитися
набуватися кожною хвилею
цього букового світу,
що цвіте білокорово,
о сороко-білобоко, не мовчи
і ти, жоно
скільки вмирань і воскресінь
протікає крізь наше серце
аж до знечулености,
розчулені – ми безсилі,
сім дверей, сім замків,
сім тайн
треба відчинити,
щоб осягнути очевидне –
усе щомиті
починається спочатку,
і ти, жоно,
що в любові розквітла,
зав’янеш, як квітка,
перед самим воскресінням
друзі мої ровесники
Богданам
друзі мої ровесники,
нам однаково весен,
осеней, зим і літ,
ми разом рвонули в політ,
і поки ми летіли-літали,
так багато не стало
під нами,
немовби земля
зрушилася з орбіт,
немовби люди нові
настали,
які ніколи не знали
смаку тиші,
спокою землі
й найбільшого болю –
стернею сколотих ніг,
і найбільшого холоду –
як пробирають дрижаки
на досвітках,
вони ж бо не пасли корів,
і найбільшої благодаті,
що огортає тебе
першим променем сонця,
як маминим поцілунком,
що вибачається:
вставай, дитино,
пора,
нові люди не толерують
наших споминів
і не сміються з наших жартів,
а наша меланхолія
потребує коментарів
***
вже Мати Божа
положила
Сина спати
росте у сні Дитя
й до мук вже доростає
там, де нас нема
там, де нас нема,
ласкаво сонце мліє
у вранішніх туманах
синіх вод
і безмір океану ховає горизонт
й зливається в обіймах з небом,
там, де схід сонця – Україна,
що навіть на світанку не спочине
ані на мить,
гримить і блискає вогнями
чорне море
і чорноземи риють так глибоко,
що не сягнути оком,
а там на споді – наше серце,
що тримає світ
Камінка
і що залишиться від нас –
лиш наші тіні незникомі,
що якось в полудень
не закарбувались на бруківці,
лиш спогадом як подихом лягли
на землю Камінки камінну,
оту, ще з тих льодовиків,
що докотились аж до Львова,
а по дорозі розгубили брили,
кіоск квитковий загубився в космосі
і є надія – став невидимий
і недосяжний для ракети,
що вже злетіла з пращі хижих рук,
і чоловік устигне заплатити за квиток,
уже й автобус підкотив,
костел на площі зеніткою націлився у небо,
а церква причаїлася у парку
під сіттю маскувальною дерев,
як рятівний ковчег від бомб,
що поруч упадуть
через чотири дні,
устигнути б сюди прозорі наші душі донести
***
Господи, тільки не на світанку!
коли душа розчахнута навстіж,
налаштована
на співи вцілілих птахів,
така вразлива на кожен порух світу,
тримається нитки розмови з тобою …
не дай, Господи, їй здригнутися
від завивання сирен, які колись співали
зваблюючи мореплавців,
не дай, Боже, почути їх вранці ні вдень,
бо день нині такий
погожий,
є таким ясним і очевидним
свідченням твоєї волі
і твого всемогуття,
майбутнє, прийдешнє –
чи настане воно після відбою тривоги,
від бою – до бою, як захлиснуться сирени,
напившись людської крови?
відбій
***
кожна осінь свій слід оставить –
цей буде багряний
і то не від багрянцю лісів,
які й не встигли відзолотіти,
принишклі, ронять жовті листки
з кривавими прожилками,
як рани на серці, що гояться
тільки сльозами
плакальниць милосердя,
які омивають небесні савани,
тільки ясним, як криця, гнівом
відважних лицарів,
що заступають полеглих
плачте, сестри- поплачте …
Боже, не літості – лютості,
співає Компаніченко,
моліте Господа о ненависть,
вторять характерники,
живіте – стогне чорне море,
кохайтеся, зачинайте дітей
до тривоги –
шепоче зоря на світанку …
ось що запишуть колись про цю осінь
до наших астралій
Листопад, 2022
Прокоментуєте?
