Наталія Горішнa. «І біль, як прозріння, й прозріння, як осені дрож…»

0
264

Пані Наталія народилася 18 грудня 1959 р. в смт Довбиш Житомирської області. Дитинство минуло в селищі Смотрич на Хмельниччині. 1983 року з червоним дипломом закінчила інженерно-оптичний факультет Чернівецького університету. В різний час працювала інженером, викладачем, фотографом, керівником літературно-творчої студії. Друкується з 1974 р. Сьогодні вона знана і люблена тисячами шанувальників поетеса, перекладачка, членкиня НСПУ з 2008 р., авторка 20 книг (10 оригінальної і 10 перекладної поезії). Перекладає українською мовою поетичні твори з російської та болгарської мов (усього більше 700 перекладів зі 160 авторів). Її вірші перекладено англійською, болгарською, російською мовами, а творчість відзначена всеукраїнськими та міжнародними літературними преміями: ім. Василя Симоненка (2012), ім. Олександра Олеся (2017), ім. Василя Мисика (2018), ім. Пантелеймона Куліша (2019), ім. Ярослава Дорошенка (2020). Мати абсолютного чемпіона Європи та Кубка світу з фітнесу Олексія Горішного. Мешкає в Черкасах.

ОДА ОСЕНІ
/сонет/

О, жінко-осінь! В золотій порі
Тобі до ніг – усі багатства світу.
Годованка довірливого літа,
Йому й відтяла нишком якорі.

Тобі співають оди віршарі.
В тріумфі, в славі, в сяянні софітів…
Враз – перейшла високий злет зеніту.
Планида згасла, як в картярській грі.

Які тонкі твої календарі!..
Останній аркуш обриває вітер
Й летить на гук далекої трембіти,
Хай хоч вона оплаче на зорі

Стару бідачку, зраджену всіма…
Померла осінь. Хай живе зима!..


* * *
 
Не вітайте з осінню, панове,
Не скобліть там, де нема рубців.
Ця рудава вирвалась на лови,
Не діждавши звістки і гінців.

Рано-пізно, не про те розмова –
Із медвяним келихом в руці
Присягнеться у палкій любові
Й розіпне на ній, як на хресті.

Сплутавши аферу і офіру,
Розкладе ваш біль на свій клавір
І полине до сузір’я Ліри…
Не вітайте, не будіте звіра.
Осінь – найщиріший лицемір.


СКІНЧИВСЯ ЖОВТЕНЬ

О, мій розважний і золоточолий,
Самотній, мудрий, тихий і сумний!
Скінчились, врешт, гонитви за престолом,
Припнуті мрії сохнуть, як човни.
 
Тобі – здається – затишно в опалі
І, вивільнившись з-під важезних нош,
Так хороше: не думати – що далі,
І так утішно: плакати під дощ.


ПАМ’ЯТІ ДРУГА

На піску, на воді, на листку
Ти писав свої вірші.
У шинку, в квітнику, в смітнику –
Ті, які найсправжніші.
 
На щиті, на гаку, на хресті,
Зледенівши від зради.
В самоті, висоті, марноті
Гетсиманського саду.


* * *

Яким ти був? – Ти був чуттєвим.
Нестерпним, пристрасним, лихим.
Ти був прямим нащадком Єви –
Світ пізнавав через гріхи.


В НІРВАНІ ВІЧНИХ ТРАС
/сонет/

Тобі, напевно, сниться щось хороше –
Так довго спиш, так довго й міцно спиш…
Чи вже награвся парубоцьких грищ,
І, наморившись, зліг на ложе Боже?

Не будишся. А вже пашіють рожі,
Та ти ж чуткий до їхніх дивовиж!
І, врешті-решт, ще жде тебе Париж,
Поет без нього втішитись не може!

Ти вже рахуєш відстані в парсеках?
І ніпочому – швидкість світлова?
Невже забувся, як стрункі смереки
Із спозаранку просяться в слова? –

Такі малі в нірвані вічних трас…
А тут, у нас – все ще існує час.


* * *

Дощ зі своїм музичним слухом
Псує картину самоти.
Не знає він ні сном, ні духом,
Що не один, що поруч ти.

Він налаштовує цимбали
Під меланхолію думок,
А ти з небес гримиш зухвало
Свій хев*, свій хард,
 свій глем, свій рок.
___
*різновиди рок-музики.


* * *

Листячко – десь там – іще зелене.
Горечко – ось тут – пече в душі.
Осене насуплена, ой, зле нам,
Від твоїх уїдливих дощів.

Не карай покараних й без тебе,
На пів року замкнутих в пітьму.
Навіть ліс, оголений до ребер,
Підкоривсь ганебному ярму.

Ну, а ми – вразливіші. Ми – люди…
На?впіл розтина не ятаган:
Прикре слово, наклепи, огуди –
Мало хто позбавлений цих ран.

Що ж ти тужиш, наче навіжена?
Осене, ти ж ніжною була.
…Листячко – десь там – іще зелене…
Треба йти, як не несеш тепла.


* * *

Замлоїлось тужливим щемом.
Друже, де це ми, де це ми? Ще – ми…
Нащо фото ці давні скресли? –
Днів-човнів потонулих весла.

В тій реальності черешневій
Ми, як дітоньки Господеві –
І не тисне доріг розхристя,
І травневе тріпоче листя.

Ще у зародку наша пісня,
Ще не впали дощі навкісно…
В тій реальності паралельній
Вірус старості – не смертельний.


* * *

він бачив що пташка
схожа на зародок людини
чув як квіти
ховаються під землею
бо глядачі
чекають на них тільки весною
виціловував
порізи від гострого листя
на пальчиках її рук
величав Королевою династії Руж
і – змусив тримати оборону
від того
хто її так кохав


* * *

То за дитину мав, то за ікону,
То гнівом вибухав, то каяттям…
Любив мене, любив мене до скону –
Любов’ю, несумісною з життям.


* * *

Диво-дивне – кохання у пізньому віці,
Як бурштин, захололий з прадавніх давен,
Що таїть динозавра притлумлений ген
І шматочок луски ще безперої птиці.

В ньому стільки життя, скільки справді – не буде,
В ньому стільки надій, що насправді – обман,
Тане з ніжності сніг у січневий Йордан
Й весняни?м капежем залоскочує груди.

І сміється душа від святої облуди,
І клянеться, й до ніг прихиляє – віки…
Голомоза співачка* з театру абсурду –
Уплітає квітки в поминальні вінки.
___
* «Голомоза співачка» (1950) – драма абсурду Вацлава Гавела.


МОЛИТВА

Серед ночі пробуджуюсь: «Боже,
Дай йому те, чого не додав,
Бо ж не п’явки на ньому – удав,
Сам його він здолати не зможе».

Я молю, аби сили помножив –
Надмір справ він на плечі завдав.
«Він – не кожен, не кожен, не кожен!
Дай йому все, чого не додав!»


СЕРЦЕ

Вирвали серце й спитали: «Кому?..»
Хто западе на скривавлене серце?
Кинули серце в жадливу юрму.
Он і ловці, а воно не дається.

Марні потуги: хвала і хула.
Й мертве – свідоме, кому присягало,
Як тріпотіло від маху крила…
Вирвали серце моє і спитали…


* * *

Блудить бджола по спустошених квітах,
Квола, безвольна, осіння бджола.
Срібною ниткою бабине літо
Міцно пришило її до крила.

Стійко, як та олов’яна солдатка,
Пост не лишає і тягне свій хрест.
…Тліє під снігом пушинка-крилатка,
Мов альпініст, що не взяв Еверест.


* * *

А вітер останню позлітку здере
Й приліпить, мов жуйку на склі…
Отак і слова – наче листя з дерев
Вкривають поверхню землі.

Та, може, колись тогочасний поет
(Від мене ніскільки не згірш)
Знайде мій рядок у відлуннях легенд
Й вплете в новоявлений вірш.


* * *

Мертвими осами
Стеляться осені,

Зраджені вродою,
Дмуть непогодою.

Де ще сніжинки ті?
Зорі – й ті вимкнуті.

Шкрябають лапою,
В шиби накрапують –

Мрякою? Оцтом?
Зерням пророцтва?

Чується стогоном:
«Бога нам! Бога нам!..»


НАСТРІЙ БАБИНОГО ЛІТА

Бабине літо! Ніжності!
О, не приховуй скарб!
Осінь, сестра-грабіжниця,
Вмить віднесе в ломбард.

Бабине літо! Хащами! –
Поле і степ – не те!
Доки їх, захаращених,
Снігом не замете.

Щедростями Сварожими
Застуй, стуманюй зір,
Вірити доки може ще
Серця лякливий звір.

Літепла і неспішності,
Світла яскравих фарб…
Бабине літо! Ніжності!
О, не приховуй скарб!


ЛІЛІЇ БІЛИХ ХМАРИН

Лілії білих хмарин
Повідцвітали.
Чорними грудами спин
Горбляться хмари.

Осінь дісталась вершин
Знагла, зухвало.
Лілії білих хмарин –
До п’єдесталу.

Небо, немов крепдешин,
Блякне розцвітка.
Осене, не залиши
Небо без квітки!


ТУМАН

Білим розпачем слався туман…
Мій капкан, мій обман – мій роман.
У неволю, в обійми, у бран!
Білим розпачем слався туман…

Не зважай на мій сум, на мій стан –
Я одна з кількасот роксолан.
Мій володар, мій пан, мій тиран…
Білим розпачем слався туман…

Осінь літо взяла на аркан,
Коле очі стерня і бур’ян.
На покривджену землю – від ран
Білим розпачем слався туман…

Вчать терпінню Письмо і Коран,
Є святе і в поган, і в мирян.
Жінка – чий недоглянутий лан?
Білим розпачем слався туман…


ВІЧНИЙ ВІТЕР

Вітер мертву Осінь обіймає,
Рученята захололі тре.
Знав, що смертна. Але хто кохає –
Той не вірить, що кохана вмре.

Він не віддавав її нарузі,
Затуляв від віхоли грудьми
І туман розвішував у лузі,
Щоби заховати від зими…

Не пускає милу в царство тіней,
Кригу виціловує з очей,
Здмухує з її волосся іній,
Теплу хустку тулить до плечей.

Бути вічним – страшно і жорстоко,
Скільки втратив, втратить ще скількох?
– Осенько, маленька, кароока,
Як недовго ми були удвох…

Вітер лють вихлюпує і гасне,
Мов згадавши про свої літа…
Де немає винних, є нещасні –
Осінь знову прийде, та не та.


ОСІНЬ

Шукає Осінь Літо серед степу,
Сльозами умиваючись дарма,
Неначе Мотря зве свого Мазепу,
Коли його на світі вже нема.

Вітри шмагають нагаями спину,
Збивають п’яти груддя камяні,
Печалі невмовкаючу дитину
Не вгамувать в холодній пелені.

Тужні моління посилає небу,
Уже земне її не перейма…
Шукає Осінь Літо серед степу,
А там – Зима.


ОПЛАКУВАННЯ ДОЩУ

Ти оплакував дощ. Дощ лупив по тобі,
Мов одного тебе помічав у юрбі.
Дощ періщив і бив, дощ сліпив і мочив,
Дер і душу, і плоть – ніби кігті точив.

Ти оплакував дощ. Він тебе не жалів:
Наче глину місив, розпластати хотів,
Зупиняв, спотикав і, збиваючи з ніг,
Білий світ затуляв, переходячи в сніг.

Ти оплакував дощ, наче долю свою,
Як по ній не іди – на краю, на краю…


* * *

Вранці сніг сипонув межи очі,
Від зими передавши привіт,
Не спитавши, чи треба, чи хочу
Я холодний її пустоцвіт…

Біла грудочка висне з травинки,
У природі усе до ладу.
Обдурю себе: це не крижинка,
Це конвалія квітне в саду.


РОНДЕЛЬ ОПОРИ

 Дайте мені точку опори…
 Архімед

О, дай мені рядок – і напишу рондель,
Нестримний і палкий, мов перший поцілунок.
Натчу, сплету, зів’ю словесний візерунок,
Прозорий і тремкий, неначе акварель.

Мережачи слова, як юний менестрель,
Вкладу у нього чар купайлівських чаклунок.
О, дай мені рядок – і напишу рондель,
Нестримний і палкий, мов перший поцілунок.

Ти бачив, як бджола готує свій частунок,
Важкий і золотий, загуслий в карамель? –
Бо ж квітка молода дала їй дивний трунок…
О, дай мені рядок – твоїх чуттів відлунок!
О, дай мені рядок – і напишу рондель!


РОМАНС

Скидала осінь золотий запас,
Печальна зірка у вікні ясніла.
Мабуть, я б з нею і погомоніла,
Але вночі я думала про Вас.

Так ніжно й щемно, як в останній раз,
Немов не обпікалася допіру,
Свої чуття сприймаючи на віру,
Цієї ночі думала про Вас.

Рядки самі сплітались у романс,
І я не певна – мріяла чи снила:
Скидала осінь золотий запас,
Цієї ночі думала про Вас.
Печальна зірка у вікні ясніла…


РОНДЕЛЬ ЧЕКАННЯ

Чекали снігу, як чекають квітів.
Чекаєм квітів, як чекали сніг…
Як добре, коли є чого хотіти
Й кого з доріг чекати на поріг.

Сніжинки ловить березневий вітер.
Впіймав, зім’яв, зіщулився, притих:
Награвся снігом і чекає квітів,
Чекає квітів, як чекав цей сніг.

Ми теж – крізь поспіх стишуємо біг
І, ніби те найважливі?ше в світі,
Так нетерпляче, мов пташки чи діти,
Чекаєм квітів, як чекали сніг.
…А згодом сніг чекаєм, наче квіти.


ПЕРЕЛІТНІ ПТАХИ

люди – мов перелітні птахи
мусять зриватися з насиджених місць
керовані невтамованим прагненням мандрів

моїм ровесникам хотілося –
перебратися в місто з села
наші діти – пориваються до інших країн
а онуки – без жалю залишатимуть Землю
задля освоєння загадкових планет

то лише Ціолковський вмів сидіти в Калузі
на своїй улюбленій канапі
і відкривати нові світи
не кожен з нас Ціолковський


* * *

важко сказати чи ЧАС ще існує
чи як усе на світі він постарів й помер
та наче потяг а може як винний корок
полетів і розтанув не зберігшись у пам’яті
і лиш маленька часточка
крихітний злий тромб
забився людині в серце –
часом життя ми звемо її
ту коротку зупинку на лови вітру –
і знов туди
де місця вистачить всім


* * *

осучаснений прайс
чи одвічний сувій
обнуляється час
вік новий… рік новий…

галактична юга
мертва пастка зими
електрична дуга
не прикрита грудьми

і життя мов фугас
знову виклик на ви
закидає у транс
хочеш мри хоч живи

дрожем кардіограм
іще жеврієм ми
та набридло богам
піклуватись людьми…


ГОДИННИК МОГО СЕРЦЯ

не запускається…
годинник мого серця
зупинено
в двадцять шістнадцятому році
старий втомлений зморщений
він на душу мою схожий
світ цей
і так-сяк функціонує
й без фіксації
годинником мого серця

розчинено час
розвінчано сни
крайнощі
теплий пластилін
почуттів і оказій
трансформується в що завгодно
нічого не відчутого перше

раціо
якщо притулити вухо
щільно-щільно –
ось тутечки
мав би бути
годинник мого серця


БАЛАДА ПРО СИЛУ І МОЛОДІСТЬ

– Верни мені молодість, – скімлило серце жіноче.
– Верни мені силу, – моливсь чоловік сам на сам
Осінньої ночі, тужливої, хворої ночі.
А небо насупилось: – Вдруге нічого не дам!

І знову світання – такі мовчазні, як смеркання.
І знову смеркання – тягучим клубком самоти.
Даремні благання, намарні усі сподівання.
Де силу його, її молодість де віднайти?

Зривав листопад жовте листя без міри, без ліку,
І кидав у вікна й писав їм дощами на склі,
Що тільки у жінці – вся сила її чоловіка,
В очах чоловікових – молодість вічна її.

Та так вже на світі, на білому світі ведеться,
Не слухають люди нікого, й до чого тут дощ…
А потім ураз надривається змучене серце,
І біль, як прозріння, й прозріння, як осені дрож.


* * *

Фантоми голосу твого,
Фата-моргана…
Міраж тремкий, немов вогонь?
Свята омана?..

Що звук? – Лиш був і вже: «Агов!..»
Як флер туману,
Відплив в ядро світобудов,
Пощез, розтанув.

Фантоми голосу твого,
Вечірнє мрево…
П’янкі, як добрий алкоголь
Із міста Лева.

Стрілець! Мисливець! Птахолов!
Ой, леле-леле…
Привчив. Впокорив. Поборов.
Царю – цареве!


* * *

Коли і час, і вік минув,
Коли усе довкола жовкне,
Коли помножений на нуль,
І ліра виснажена мовкне;

Коли земне – хиткий міраж,
Де наче хворому коневі
Тягти сутужний свій вантаж
І крок у крок, і день при дневі;

Коли до шрамів заросло,
А чи розвіялось на попіл
Палке кохання й люте зло
У вирі болісних утопій –

Вдихни, здіймись на повен зріст,
Нехай печуть, хай ранять строфи!
Включай здоровий оптимізм,
Живи – й за мить до катастрофи!


АКРОСОНЕТ

Низький уклін усім, кого люблю,
А надто тим, кого не забуваю,
Тим, хто первіш відкрив ворота раю.
Агов! І як вам у отім раю??

Летючий вірш, як скрипка скрипалю –
І поміч, і опора ув одчаї.
Я ним із вами й Богом розмовляю,
Гріховний світ із вищими мирю.

Олтар життя мого, чого він вартий?
Роки біжать-біжать, а все – фальстарти,
Іскринка щастя – вогнище біди.

Шукаю все ще злагоди з душею,
Негідну правду плутаю з олжею.
А хто зі смертних правим був завжди?

Джерело: svitlytsia.crimea.ua.

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я