Ніна Хіль: «Письменник народжується від болю – черевного, утробного, розумового, від болю душі…»

0
176

2020 рік. Пішла із життя подруга й колежанка, член НСПУ та НСЖУ Ніна Хіль. Пішла передчасно, іще повною сил і творчих задумів…

Інтерв’ю з Ніною я зробила два роки тому – вона готувала книгу своїх п’єс, була членом правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ, брала участь у літературних та мистецьких заходах м. Павлоград.

Чим саме цікаві письменники читачам? Вочевидь, тим, що їм певною мірою вдається створити світ, дуже схожий і несхожий на той, у якому вони та їхні сучасники живуть. І ця несхожість пов’язана з дивним світінням, яке часом випромінюється від особистості автора. Що цікавіша, вагоміша ця особистість, то потужніша сила тяжіння. Книги таких авторів у пам’яті читачів надовго залишають особливі та неповторні відчуття.

Сьогодні моя співбесідниця – Ніна Хіль, поетеса, прозаїк, гуморист і драматург, а в юності – ще й акторка народного драматичного театру й телеведуча. Вона – член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, член правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ. А ще багато років успішно керувала літературною студією ім. Ганни Світличної при редакції регіональної багатосторінкової газети, де працювала головним редактором. Тож має величезний досвід із виховання нової генерації літераторів і може дати цінні поради не тільки початківцям…

– Ніно, із чого починається письменник?

– Хтось почне стверджувати, що літератор виростає нібито від бажання писати. Інші – тоді, коли його починають публікувати.

А я вважаю (і це не новина), що письменник народжується ще в лоні матері та в лоні природи. Це, так би мовити, призначення, це від Бога, як і будь-яке інше життєве призначення. Цей шлях визначається долею. І кожна людина має у душі щось особливе, прекрасне. Але насамперед письменник народжується від болю – черевного, утробного, розумового, від болю душі. Коли з’являється біль від чужого болю, що зветься співпереживанням.

– Ти маєш десятки поетичних публікацій у журналах, колективних збірниках, кілька драм, роман «І під кригою тече ріка», поетичний збірник «На відстані любові», романтичну повість «Азовка Тіда», повість-феєрію «Золотий ховрашок» та інші, а ще є лауреатом кількох літературних премій. А з чого почалось твоє становлення як письменника?

– Початки моїх поетичних здібностей уперше виявилися під час літературних конкурсів у школі, де я займала перші місця. У чотирнадцять років написала оповідання «Перламутрівка» (досі є в архіві), де якоюсь мірою вже свідомо працювала над сюжетом і художнім словом. Це історія дівчини, котра знехтувала першим коханням і вийшла в місті заміж за багатого чоловіка. Любила зодягатися у все блискуче та осяйне. Пізніше, зрозумівши життєву помилку, «перламутрівка» почала часто приїздити з маленькою донькою до рідного села та шукати зустрічей з однокласником. Але надаремно, бо той не пробачив.

– Які захоплення мала в дитинстві?

– У восьмирічній школі навчалися діти із трьох селищ – нашої Капітонівки, власне Тарасівки та Привільного. Працювали різні гуртки: співочий, танцювальний, драматичний та інші. В усіх я брала участь. А ще хлопчики й дівчатка з нашого села – майбутні козаки та амазонки – гарно плавали у водах двох досить довгих джерельних ставків, грали на вигонах у волейбол, футбол, улаштовували перегони на велосипедах…

До того ж селищні діти завжди були зобов’язані допомагати в усьому батькам. Бо без ведення домашнього господарства, зокрема, наявності в ньому птиці та свійських тварин, а ще збіжжя, вирощеного на власних городах та збереженого в льохах, у ті роки годі було вижити.

А ще я дуже багато читала. Це культивувалося і мамою – вона виписувала не лише різні республіканські журнали, зокрема й «Новини кіноекрану», «Роман-газету», – але і подругою Ніною Кочат, яка до того ж дуже гарно малювала.Ми з нею систематично перечитали не лише всі видання у шкільних бібліотеках, але й досить значну книгозбірню селищного Будинку культури. Бувало, мама замовить мені якийсь роман узяти на її картку, то я швидше за неї у шостому-восьмому класі все перечитувала. Була старостою класу, вітала батьків на випускному вечорі від імені учнів.

– Певно, твої деякі здібності отримали розвиток у педагогічно-музичному училищі?

Так. І там я співала популярних пісень під час концертів. Та найбільше мені, звичайно, запам’яталися уроки літератури.

Був також дуже тісний духовний зв’язок із мамою, яка, маючи слабке здоров’я від певних фізичних навантажень на роботі та вдома часом нездужала. Вечорами взимку вона вишивала рушники, для яких узори малювала сама. Навіть поступово зладнала до трьох ліжок дивовижні килими, бо не було за що купити справжні.

Кілька рушників та два килими досі бережу. Бо до них доторкувалися руки мами. Земний уклін їй, що дозволила мені піти, як співається у пісні, у світ широкий поміж гарних людей… І в усьому ставилася до мене делікатно, завжди допомагаючи в житті.

– Виходить, що з усіх різнобічних захоплень перемогла література?

–  Певно, так склалися життєві обставини. Згодом закінчила філологічний факультет державного університету ім. Олеся Гончара, що значно поглибило мої знання не лише з теорії літератури, але й упорядкувало всі попередньо прочитані твори та ніби розклало вітчизняні та всесвітні шедеври літератури по поличках. Хоча, кажу, усе могло скластися інакше.

Згодом журналістика стала моїм найбільшим захопленням на десятиліття. Але, як я пізніше зрозуміла, і забрала також багато часу та енергії, які я могла б витратити на створення власних творів.

– Стосовно гуморесок. Окрема книжка так і не вийшла друком?

Це було в юності. Ніби проба пера. Першу з них – «На високому рівні» –схвалив на студії, яку тоді відвідували молоді літератори, Григорій Шиян, на той час уже член НСПУ, і порадив кудись надіслати. Я від руки акуратно переписала й надіслала, знаєш, куди? Прямісінько до редакції письменницької газети «Літературна Україна». Яким же було моє здивування, коли, отримавши на Новий рік перший номер цього видання, побачила на самому верху, праворуч од ялинки, свою гумореску. Дуже зраділа.

Наступну, під назвою «Ситуація», надіслала до журналу «Перець». І ось отримую листа на сторінку від метра гумору Олега Чорногуза, де він тепло й доброзичливо порівняв мій стиль письма з Чеховим й побажав подальших успіхів. Вашу, мовляв, «Ситуацію» вже було підготували до друку в журналі, але в редакції є незмінне правило: мають під нею підписатися п’ять членів редколегії, і ось один із них – утримався.

Одна з моїх гуморесок пізніше також потрапила до настінного календаря «Нива».

– Незвичайний вибір для жінки. Навіть не можу згадати, хто з письменниць працював у цьому жанрі. Свого часу ти могла б стати гумористом, але…

– Могла б. Але мене більш серйозно вабили інші жанри: поезія, проза, драматургія.

– Знаю, що ти певний час працювала на Незалежному регіональному телебаченні?

Так, вела серйозну аналітичну програму «Україна сьогодні», водночас не полишаючи посаду головного редактора у власній редакції, де був основний заробіток.

– Як ти оцінюєш свої поезії, повісті й романи, що вийшли друком у різних видавництвах?

– Нехай оцінюють інші.

– Я помітила, що своїх героїв ти перевіряєш на міцність, підводиш до останньої межі, примушуючи зробити, можливо, найважливіший вибір: як жити далі… Так було і з журналісткою Ганною – героїнею роману «Могутня сила», художником-мариністом Григорієм Морозенком («Азовка Тіда»), колишнім воїном-афганцем – безхатьком Маренею («Золотий ховрашок»)…

– Саме так. Можна скільки завгодно відчувати в собі ліричну стихію, добре знати предмет своїх творчих інтересів, по-своєму бачити й розуміти його, але мають обов’язково народитися живі люди, здатні взяти цю ношу на свої плечі. Уяви собі стратега без війська – чого варті його найсміливіші диспозиції. Тобто, не можна створити типи, поминувши характери.

– Уточнімо: характери героїв – це…

– …істинні пристрасті та спонукальні мотиви. Це життя душі, життя не на виду, а у глибинах, те, що ми не поспішаємо оприлюднювати. Це багатство натур: суміш того, що в них сильне й монолітне, із тим, що слабке й уразливе, а ще поєднання всього, що заслуговує на радісне захоплення, із тим, що викликає протест. Це – джерело будь-яких стосунків, із усіма їхніми поворотами, іноді непередбачуваними. Уважаю, що характери – це реальність і ґрунт, лише в них герої набувають живу плоть та істинність символів.

В юності ти грала в народному театрі, але стала не акторкою, а драматургом.

– В юності я два роки мешкала в містечку Білокоровичі Житомирської області, де мій чоловік після закінчення навчання у Дніпропетровському університеті відбував обов’язкову дворічну службу у званні лейтенанта. До речі, колектив театру, до якого мене запросили, функціонував при Будинку культури офіцерів десятиліттями і, звичайно ж, іще до моєї участі отримав те почесне звання. Отже, два роки я грала на сцені та ще й часто-густо головні ролі.

Далі життя склалося так, що акторкою я не стала, але той внутрішній стан піднесення запам’ятався й спонукав спробувати прожити життя не одного героя, а багатьох. Так народилось бажання створити п’єсу.

Зізнайся, чи важко писати п’єси? Чи є якісь відмінності між п’єсою і, наприклад, романом?

– Аж ніяких відмінностей. Пишу так само, як і інші твори. Передусім треба відчути в душі присутність чогось нового, нехай і неясного, але такого, що породжує хвилювання. Ще нібито нічого й не проявилося, але щасливий той, хто вловить сигнал – передвісник творчого задуму й натхнення. До речі, такий ліричний поштовх може настати в будь-яку неочікувану мить. Секрет удачі: стан душі, сердечне налаштування, несподіване загострення внутрішнього зору, а найголовніше – поєднання внутрішньої музики з тією життєвою симфонією, що лунає навколо…

– Герої твоєї п’єси завжди люди відібрані? Або ти як драматург вигадуєш, так би мовити, типового героя? Як, наприклад, у твоїй останній драмі «Зелений коридор, або Генерали у вогні»…

– Головна героїня твору Олеся Омелян – військовий тележурналіст, волонтер і бард. Таких відчайдушних та героїчних жінок, виявляється, дуже багато в нашій Україні, особливо під час нинішньої війни на Сході. Вони і пілоти, і снайпери, і розвідники, і медики, і кухарки, і волонтери… Але я добре знаю, що це жодним чином не позбавляє мене обов’язку зробити ту героїчну жінку з фронту, Олесю Омелян, котра випадково потрапила в гості до знайомих, цікавою у середовищі кількох благополучних генеральських сімей, що живуть у Києві й зібралися на чергову вечірку.

У п’єсі є й негативні персонажі…

– Як же без них? Вони посіли належне місце. Актори в майбутньому можуть грати їх у гротескному ключі. У режисера також є можливість обернути ту драму на трагікомедію. Усе залежить від зародження і дозрівання характерів іще на тому етапі, коли автор сідає за стіл писати. Це і зрозуміло – на кінчику пера багато сюрпризів. Добре, коли твір народжується живим і слідує своїм законам, але він може і збунтуватися, коли автор не бере до уваги жодних законів.

Ти вдруге акцентуєш увагу на характерах.

– Вірно. Неможливо переоцінити їхнє значення. Повторюю, без них усе – нежиттєздатне або несправжнє, а з ними — усе оживає та набуває природності. Герої «Зеленого коридору» на наших очах, здається, проживають ціле життя – люблять ходити в гості, зі смаком їсти, зі смаком пити, отримувати чини й ордени, улещувати потрібних людей, отримувати й давати хабарі, не забуваючи при цьому вдавати із себе щирих патріотів…

– Пєса дуже актуальна в наш час. Ти пропонувала її театрам?

– Ще ні. Планую незабаром видати книгу, ось тоді й розішлю на адреси. Ще в юності мала змогу зустрічатися на сцені з глядачами в залі й ті зустрічі переконали: що довірливіше ми ділимося своїм потаємним, то швидше народжується взаємозв’язок з аудиторією. Бо ступінь причетності глядача до того, що діється на сцені, майже завжди обумовлена мірою здатності автора, а затим і актора – до самовіддачі.

– Що ж, зараз нам удалось обговорити твоє життя-буття в дитинстві, юності, поступовий розвиток здібностей, ти відкрила секрети власної творчої «лабораторії» зі створення характерів…

– Ні, вони, вочевидь, не мої, а загальноприйняті. Уважаю, що без них та гарного сюжету – немає сенсу й починати твір. Бо, якщо в живих персонажах дихає справжнє життя, – вони обов’язково зіткнуться між собою і висічуть іскру (конфлікт), заодно ще й підкажуть авторові, що має далі з ними статися.

– З почутого можна зробити висновок: кожен письменник має у душі щось особливе та прекрасне. Дякую за інтерв’ю. До наступних зустрічей!

Спілкувалася Еліна ЗАРЖИЦЬКА, Дніпро-Павлоград

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я