Оксана Забужко до 100-річчя Пауля Целана: Подвійний портрет у контровому світлі

0
156

Спочатку було свіже число журналу «Всесвіт» (спізнене! — всі вони тоді, 1978-го року, приходили до передплатників із запізненням), пише dw.com. Журнал — останній острівець «шістдесятницького» лібералізму, зацілілий в Україні після валу репресій 1972-73 років, — знай стрясали кадебешно-партійні нагінки, раз навіть знищено вже віддрукований наклад цілого числа, котрого ніхто звідтоді так і не бачив, і всі розуміли, що головреда от-от змінять, тож на кожне чергове число чекалося з хвилюванням, як на вістку з фронту…). Те — червневе — містило незнайоме ім’я і фотопортрет: химерне обличчя тонкої гравіровки, що, залежно від ракурсу, могло бути й чоловічим, і жіночим (мені було тоді сімнадцять, і чоловічі обличчя я вивчала з посиленою увагою!), ввійшло з розвороту мені у свідомість, як ніж у груди, і вкупі з ним перший-таки, вихоплений оком, рядок — як крик радости:

Найбіліший голуб злетів  я можу тебе любити!

Ожила й засвітилась відбита в глибині шиби тюлева завіска («…коливання завмерлих дверей»), і всі звуки враз вимкнулись, як перед поцілунком («ти так близько…»). Світ змінився.

Пауль Целан (1920-1970)

Пауль Целан (1920-1970)

…З кожним по-справжньому значним поетом — а значить, за умовчанням, наділеним власною мовою, на яку читачеві треба спершу насадити вухо, — це й досі так у мене працює: в якусь мить — бува, навіть після років непомічання — зненацька вколюєшся об рядок, що збиває з подиху, перемикає тебе на інший режим, як поворот ключа в замкові, — і, мов спалахує підсвітка в акваріумі — всі слова у вірші, доти маловиразні, враз загоряються кольорами й смислами і приходять в рух, і далі вже без перешкод пливеш з автором на одній хвилі, тішачись щокрок відкриваними скарбами, навіть якщо твій особистий досвід не все дозволяє тобі розгледіти з однаковою чіткістю (приміром, мій сексуальний у сімнадцять був іще близьким до нуля, і загадкова «велика квітка» — «не біла, не червона, не голуба», яку героїня вірша бере від коханця, щоб обоє «лишились при ній», нічого впізнаваного моїй уяві не промовляла, а однак ті рядки я теж запам’ятала — і з часом оцінила точність образу…).

Так у моє життя ввійшли одразу два поети — нерозривно й нерозліпно, як герої близнюкового міфу, хоч і до різних поколінь належні: Мойсей Фішбейн народився в Чернівцях зараз наступного року по тому, як Пауль Целан назавжди їх покинув, і сьогодні, коли вже обох їх нема на світі, важко позбутися враження, ніби якийсь геґелівський «дух часу» вперся докрутити цей фільм — єврейський хлопчик, народжений поетом у ХХ столітті в Чернівцях, — таки до кінця, до останнього кадру: замінивши одного, вибулого хлопчика — іншим, щоб витиснути із сюжету все можливе, побавитися з мовами й пересвідчитися, що еміґрація, за умови збереження героєм вірности поезії, була б однак неуникненною, як не в 1940-ві, то в 1970-ті, а пейзаж дитинства, з усіма його наповнювачами, — єдиною константою, здатною втримати душу від розпаду (Фішбейнові тут історично поталанило більше, ніж Целану, хоча своїх «ліка-а-а-арень на передмісті», за назвою одної з його найсумніших поезій, він теж не уникнув).

Під близнюковістю я маю на увазі саме це — спільність «душевної фізіології», радше ніж літературної традиції. На рівні тексту вона не завжди впадає в око, схована на тій глибині, куди скальпелі літературознавців зазвичай не сягають, але якби її не було, то не було б і тої синергії, що з одного рядка викресала мені в перекладі потрібну «іскру», бо тільки поет тої самої «групи крови» здатен перекодувати іншого на свою мову так, щоб той і «в чужому тілі» зберіг владу перехоплювати читачеві подих. Тож мені дуже пощастило, що український Целан озвався до мене голосом Фішбейна: так я отримала ключ до них обох.

04.12.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я