Дорослішання − це повільне позбавлення від випадкових виборів у житті. Ми майже ніколи не обираємо самостійно садочка чи подвір’я, а відтак дітей, із якими граємося. Ми вкрай рідко обираємо школу, а відтак перших друзів чи закоханості. Навіть наші університети − це ще не вповні реалізоване право вибору професії, політичних уподобань, однодумців, друзів чи супутників життя. Тільки при зрілості ми досягаємо досконалості у світогляді та виборі цінностей.
Зрілість − найповніша форма життя, яка проявляється у праві вільного вибору. Під час дорослішання ми визначаємо верхні границі свого життя, життя після яких нас начебто лякає, але у зрілості ми розуміємо, що наші страхи були ефемерними, немов туман на горизонті.
У зрілості ми втрачаємо багато ілюзій, випадкових друзів, непотрібних спогадів. Пам’ять стає вибірковою, смаки − вибагливими, справи − вимогливими. Але найбільшою рідкістю стають нові друзі. Обмежені своїми переконаннями та звичками, ми короткозоро і недовірливо вдивляємося в нових людей біля себе. Що важливіший ти в соціумі, то більше людей довкола тебе, і випадковість вибору співрозмовників, утрачена під час дорослішання, знову повертається. Тим ціннішою стає знахідка спорідненої людини, тому що у зрілості ти вже розумієш верхні межі свого життя, знаєш ліміти гнучкості власного характеру і тому усвідомлюєш, що число таких шансів обмежене.
Мені не відомо, чи існують наукові дослідження походження та еволюції дружби, але насправді це не менш цікаво, ніж схожі дослідження права, власності, еросу, краси чи алкоголю. Тому що дружба майже неодмінно супроводжує біографії більшості людей. Інтуїтивно кожен із нас є носієм власної філософії дружби і легко опише її формулу. Кожен із нас є експертом у дружбі майже так само, як у любові чи в політиці. Людина, котра не має або не мала друзів, викликає недовіру й осторогу. Але парадокс у тому, що саме у зрілості, коли найбільше про дружбу знаємо, ми маємо найбільший ризик залишитися без друзів.
Чесно буде визнати, що прожити без друзів у зрілості і без них же ввійти у старість можна − з’являються замінники, куди можна прикладати емоції (діти, внуки, сторони подружжя, хворі родичі, службові обов’язки тощо). Багато хто так і живе. Тому дружба у зрілому віці − це рідкість і розкіш. Це робота й усвідомлений вибір. Це антична література, яку ми захоплено читаємо, і старі фільми, які нам подобаються.
Втрата дружби стає обопільною трагедією. Загалом, навіть якщо правда на твоїй стороні, ти все одно втрачаєш більше, ніж той, хто не мав друга. Це у випадку, коли дружба вигорає, немов олійна лампа, або руйнується раптовим негідним вчинком. Тоді краще покладатися на час, який розчинить деталі, і на щасливий випадок, який дозволить віднайти нову дружбу. Значно важче пережити раптову або ж прогнозовану смерть друга, тому що це не смерть дружби, а початок діалогу крізь непросвітну завісу часу. Діалогу, в якому ти відтепер тільки говориш, а твій друг відтепер тільки слухає. Достоту напівпровідникова модель спілкування.
Є люди, у дружбу з якими входиш, немов у храм. Саме такою дещо пафосною метафорою можна описати ту поліфонію з відчутних слів, нетривіальних думок, доречних манер і захопленості щоденністю, яку викликав у мене Ігор Марков із нашої першої пізньої зустрічі. Дружба з ним стала для мене музикою на щодень, досконалою на мій вибагливий смак. Скоро буде рік, як про Ігоря написали багато добрих та вдячних слів друзі та колеги, а його прах поховали в українській землі. Щасливою є та людина, яка встигає зробити більшість із того, на що здатна. Ігор не мав такого щастя, бо він ще мав потенціал до активного і плідного життя. Але у Бога свої наміри. Ігор вірив у Бога живою рідкісною вірою, тому варто прийняти його невчасну хворобу і смерть. І продовжити говорити з ним крізь непросвітну завісу переходу.
Я хотів назвати цей текст про Ігоря Маркова «Людина на крижині». Не через його самотність, бо він не був самотнім, не через його непочутість, бо він не був непочутим, не через його безпорадність, бо він усе ж таки маневрував серед складних обставин, а через його довге та повільне зникання, яке я не зміг відвернути. На жаль, я так і не спромігся нічого сутнісного написати про людину на крижині, окрім прямої метафори танучого острівця життя, на якому людина залишається врешті-решт сама. Завжди сама посеред безміру океану у відчутті своєї малості аж до остаточного зникнення. Мені вдалося хіба що не припинити говорити з другом, відколи його крижина розтанула і час заховав нашу прекрасну дружбу за свою непросвітну завісу.
zbruc.eu
Прокоментуєте?
